Книга Балтиморів - Діккер Жоель - Страница 66

1977-го минуло чотири роки, як дядечко Сол не розмовляв із дідусем. Дядечко скінчив спеціалізацію й готувався до іспиту на адвоката. Вони з тітонькою Анітою поселилися в маленькому будиночку в передмісті Балтимора.

— Ви щасливі тут? — запитала бабуся.

— Авжеж.

— А ти як, Аніто?

— Добре, пані Ґольдман, дякую вам. Я закінчила інтернатуру.

— Її вже запросили до лікарні Джона Гопкінса, — гордо сказав дядечко Сол. — Кажуть, що хочуть будь-що залучити її до праці в себе.

— Ох, Аніто, це чудово! Я так пишаюся тобою.

— А що в Секокусі? — запитала Аніта.

— Татові дуже бракує Сола.

— Йому бракує мене? — роздратовано перепитав дядечко Сол. — Він витурив мене з дому.

— Він тебе витурив чи ти сам пішов? Поговори з ним, Соле. Зв'яжися з ним, прошу тебе.

Він звів плечима і заговорив на іншу тему.

— Як справи в компанії?

— Добре. Твій брат дедалі більше працює в ній.

1978-го минуло вже п’ять років, як дядечко Сол не розмовляв із дідусем. Дядечко покинув адвокатську контору, де працював, і відкрив свою справу. Вони з Анітою перебралися до невеличкої вілли в кварталі для середнього класу.

— Твій брат став директором «Ґольдмана і компанії», — сказала бабуся.

— Тим ліпше. Тато завжди цього прагнув. Натан завжди був його улюбленцем.

— Не кажи дурниць, Соле, чуєш? Ще не пізно повернутися… Твій батько буде такий радий…

Він урвав її.

— Досить, мамо. Поговорімо про інше, будь ласка.

— Твій брат одружується.

— Знаю. Він казав мені.

— Добре, хоч ви спілкуєтеся. Ви ж із Анітою будете на весіллі, правда?

— Ні, мамо.

1979-го було вже шість років, як дядечко Сол не спілкувався з дідусем.

— Твій брат із дружиною чекають дитину.

Дядечко Сол усміхнувся й обернувся до Аніти, що сиділа коло нього.

— Мамо, Аніта вагітна…

— О Соле, любий мій!

1980-го минуло вже сім років, як дядечко Сол і слова не сказав дідусеві. З різницею в декілька місяців народилися ми з Гіллелем.

— Поглянь, це твій небіж Маркус, — сказала бабуня, діставши з сумочки світлину.

— Натан із Деборою приїдуть наступного тижня. Нарешті ми побачимо цього малюка. Я дуже радий.

— Ось ти й побачиш твого братика Маркуса, — сказала тітонька Аніта Гіллелеві, що спав собі у візочку. — У тебе вже є син, Соле, пора припинити цю історію з батьком.

1984- го було вже понад десять років, як дядечко Сол не розмовляв з дідусем.

— Що ти їси, Гіллелю?

— Смажену картопельку.

— Ой, ти така слухняна дитина, я такої ще не бачила!

— Як тато? — запитав дядечко Сол.

— Кепсько. Справи у фірмі погані. Він страшенно хвилюється, каже, що все пропаде.

1985-го минуло дванадцять років, як дядечко Сол не розмовляв із дідусем. «Ґольдман і компанія» була на межі руїни. Мій батько підготував план порятунку, що передбачав продаж фірми. Йому потрібен був правник, який би переглянув той план, і він подався в Балтимор до старшого брата, що став адвокатом, який спеціалізувався на злитті й поглиненні підприємств.

Майже за двадцять п’ять років по тому, коли ми гуляли по Коконат Ґров, дядечко Сол розповів мені, як вони травневого вечора зустрілися втрьох у будинку з червоної цегли фірми «Ґольдман і компанія», в штаті Нью-Йорк. Фабрика була порожня й темна; світилося тільки в кабінеті, де дідусь переглядав бухгалтерські книги. Мій батько прочинив двері й тихо сказав:

— Тату, я привів ось декого нам на поміч…

Угледівши на порозі дядечка Сола, дідусь заплакав, кинувся до нього і міцно обняв.

Наступні дні вони сиділи в кабінеті, розробляючи план продажу. Перебуваючи там, дядечко не покидав штату Нью-Йорк, їздив із готелю до компанії й назад, але жодного разу не перетнув кордону Нью-Джерсі й не заглянув до рідної домівки.

Коли дядечкова розповідь добігла кінця, ми мовчки подалися додому. Дядечко Сол дістав із холодильника дві пляшки води, й ми випили їх у кухні за столом.

— Маркусе, — озвався він урешті, — здається, треба, щоб ти мене покинув ненадовго.

Я не відразу втямив, про що річ.

— Що, простісінько зараз?

— Я хочу, щоб ти поїхав у Нью-Йорк. Я дуже люблю, коли ти тут, не зрозумій мене хибно. Та мені треба побути трохи самому.

— Ти гніваєшся на мене?

— Нітрохи. Просто хочу побути сам.

— То я поїду завтра.

— Дякую.

Вранці наступного дня я поклав валізи в багажник мого авто, поцілував дядечка і попрямував до Нью-Йорка.

*

Мене дуже збентежило те, що дядечко Сол витурив мене зі свого дому. Повернувшись до Нью-Йорка, я вирішив зустрітися з батьками, якщо вже я тут, тож якось у травні 2011 року запросив матінку поснідати в монклерському ресторані, де вона полюбляла бувати, й під час того сніданку ми заговорили про Балтиморів.

Сиділи ми на терасі, було погідно, й мама раптом сказала:

— Маркі, незабаром День подяки…

— Мамо, до того дня ще п’ять місяців. Може, зарано про нього говорити?

— Знаю я, та нам із татом приємно буде, як ми разом зустрінемося в День подяки. Ми так давно вже гуртом його святкували.

— Я не святкую Дня подяки…

— Ох, Маркі, мені так прикро чути таке від тебе! Тобі треба більше жити в теперішньому, а не в минулому.

— Мені бракує Балтиморських Ґольдманів.

Вона всміхнулася.

— Давненько не чула я вислову Балтиморські Ґольдмани. Мені їх теж бракує.

— Не зрозумій мене хибно, мамо, але скажи мені: ти заздрила їм?

— Любий мій, у мене був ти, то чого ж мені ще бракувало?

— Я подумав про ті вакації в Маямі у дідуся й бабусі, коли дядечко Сол жив у кімнаті для гостей, а ви з татом спали на дивані.

Вона засміялася.

— Нам із батьком воно було анідесь, те, що ми спали в кімнаті з телевізором. Ти ж знаєш, помешкання дідуся й бабусі оплачував твій дядечко, то ми вважали цілком нормальним, що він спить у зручнішій кімнаті. Щоразу перед приїздом твій батько телефонував дідусеві, щоб той надав нам кімнату з телевізором, а Солові з Анітою — покій для гостей. І щоразу дідусь казав, що Сол вже телефонував і просив, щоб уже не відводили кімнату з телевізором його братові й самому йому надали не такий зручний покій. Твій батько і дядечко урешті кидали жеребок. Пам’ятаю, якось Балтимори приїхали раніше за нас до Флориди і Сол з Анітою вже оселилися в кімнаті з телевізором. Усупереч тому, що ти думаєш, ми не завжди там спали, такого не було.

— Знаєш, я завжди думав, чи могли б і ми стати Балтиморами…

— Ми Монклери. І так буде завжди. Чому ми повинні мінятися? Всі люди різні, Маркі, й, може, у цьому полягає щастя: змиритися з тим, ким ти є.

— Твоя правда, мамо.

Я думав, що ту тему ми закрили. Ми заговорили про інше й коли пообідали, я повіз матінку додому. Коли ми майже під’їхали до будинку, мама раптом сказала:

— Зупинися на хвильку, Маркі, прошу тебе.

Я послухався.

— З тобою все гаразд, мамо?

Вона глянула на мене так, наче не впізнала.

— Ми могли б стати Балтиморами, Маркі.

— Що ти маєш на увазі?

— Є таке, Маркусе, чого ти не знаєш. Коли ти був маленький, настала пора продати дідусеву фірму, яка занепадала…

— Авжеж, я знаю це.

— Але ти не знаєш, що тоді твій батько зробив неправильний висновок і довго потім картав себе за це…

— Я не певен, що зрозумів тебе, мамо…

— Маркі, 1985 року, після продажу компанії, твій батько не послухався поради дядечка Сола. Він проґавив нагоду заробити купу грошей.

Я довго вважав, що стіна поміж Балтиморами і Монклерами виросла з плином часу. Та насправді вона постала поміж ними майже за однісіньку ніч.