Книга Балтиморів - Діккер Жоель - Страница 6

*

Балтимор

1990-ті роки

Щастя від зустрічей із Балтиморами перебивалося двічі за рік, коли наші родини збиралися разом, — на День подяки в Балтиморів і зимовими вакаціями в Маямі, штат Флорида, в мого дідуся з бабунею. Як на мене, ці родинні зібрання скидалися радше на футбольні матчі. На одній половині поля Монклери, на другій Балтимори, а в центрі арбітри, дід із бабою, що лічать забиті голи.

День подяки був для Балтиморів як релігійне свято. Всенька родина збиралася в їхньому величезному, розкішному домі в Оук-Парку, де все було від початку й до кінця просто неперевершене. На превелику мою втіху, я спав у Гіллелевій кімнаті, а Вуді, який мешкав у сусідній спальні, переносив свій матрац до нас, щоб бути нерозлучним із нами навіть уві сні. Мої батьки селилися в одній із трьох кімнат для гостей, де була ванна, а дідусь із бабцею в другій.

Зустрічати старих Ґольдманів їздив завжди дядечко Сол, і півгодини по приїзді до Балтиморів дід із бабцею тільки те й робили, що захоплювалися його автомобілем. «Якби ви тільки побачили його, — казала бабуня, — це щось неймовірне! Там стільки місця, щоб випростати ноги! Пам’ятаю, як залізла у твою лайбу, Натане, — (це мій батько), — то потім сказала, що ноги моєї ніколи в ній не буде! А який там бруд, нехай Господь милує! Невже важко поприбирати там трохи порохотягом? А в Сола авто як нова копійка! Шкіра на сидіннях чудова, видно, що його доглядають».

Потім, коли про авто вже не було чого сказати, вона починала захоплюватися будинком. Вешталася коридорами, наче опинилася там уперше, вихваляла доладне опорядження, меблі, теплу долівку, казала, як там охайно, квіти кругом, запахущі свічки в покоях.

Під час святкового обіду бабця теж не вгавала, вихваляючи страви. Кожен шмат, що його вона ковтала, супроводжувався вибухами неабиякого ентузіазму. Що й казати, годували нас розкішно: суп із китайського гарбуза, м’якенький печений індик у кленовому сиропі з перцевою підливкою, макарони з сиром, гарбузовий пиріг, ніжне картопляне пюре, тушкований мангольд, смаковита квасолька. Та й десерт був нічогенький: шоколадний мус, тістечка з сиром, торт із пекановими горіхами і яблучний торт із ніжною хрумкою шкоринкою. Після обіду, як уже попили каву, дядечко Сол ставив на столі пляшки з міцними напоями, я на них тоді ще не знався, та, пам’ятаю, як дідусь брав їх до рук, наче то було якесь чарівне зілля, і захоплювався назвами, віком і кольором тих напоїв, а бабця обов’язково ще раз устрявала, оспівуючи смаковиті страви й на додачу їхній дім і їхній спосіб життя, а завершувала ту промову завжди тим самим акордом: «Соле, Аніто, Гіллелю, Вуді, дякую вам, любі мої, дякую, — це було неперевершено!»

Мені кортіло, щоб вона з дідом приїхала в гості й до нас у Монклер, адже ми теж могли показати, на що здатні. Якось я поспитався у неї, нічого не тямлячи у свої десять років: «Бабуню, а ви хоч раз приїдете до нас?» Та вона відтяла: «Ох, любий мій, ми більше не приїдемо. У вас тісно і незатишно».

Друге велике зібрання Ґольдманів відбувалося щороку в Маямі, на зимові свята. Поки нам не виповнилося по тринадцять років, старі Ґольдмани мешкали в чималому будинку, де вистачало місця для обох наших родин, тож ми цілий тиждень збували разом, не розлучаючись ні на мить. Ті флоридські гостини дали мені нагоду ще раз упевнитися в тому, як нестямно захоплюються дід із бабцею Балтиморами, цими незрівнянними марсіянами, що, як по правді, нічого спільного не мають з іншими родичами. Я добре бачив, що поміж дідусем і моїм батьком є чималенька схожість. Вони подібні були фізично, у них були ті самі дивацтва, та й потерпали вони від того самого спастичного закрепу, про який розповідали з усіма подробицями. Той клятий закреп був постійною темою в балачках мого дідуся. Пам’ятаю його лагідного, неуважного, ніжного, а головне — закрепленого. До вбиральні він збирався, мов на вокзал. Брав під пахву газету і заявляв усім: «Іду на горщик». Прощально цілував у щоку бабуню, а вона казала: «Нехай щастить, мій любий». Дідусь дуже непокоївся, що настане така пора, коли й мене спіткає оте лихо Ґольдманів-Не-Балтиморів, тобто горезвісний закреп. Завжди наполягав, щоб я їв чимбільше волокнистої городини і ніколи не стримувався, як закортить «піти по-грубому». Уранці Вуді з Гіллелем завжди наминали солодку кашу з пластівців, а мене дід змушував давитися висівками All-Bran. Тільки я й повинен був запихатися ними, у Балтиморів, мабуть, були якісь травні ензими в шлунку, яких не було у нас. Він весь час пророкував мені проблеми з травленням, які неодмінно настануть, як і ото в батька. «Маркусе, бідолахо, у твого батька закреп та й у мене теж. Ось побачиш, тобі теж його не уникнути. Їж якнайбільше волокон, дитино, це дуже важливо. До нього треба готуватися вже зараз». Він завжди ставав позаду, коли я їв, і співчутливо клав долоню мені на плече. Звісно ж, лигонувши таку купу висівок, я довгенько сидів у вбиральні, а як виходив, то ловив жалісливий дідусів погляд, що наче казав: «Ось він і спіткав тебе, дитино моя. Гаплик». Вся та халепа із закрепом страшенно мене непокоїла. Я нишпорив у медичних енциклопедіях муніципальної бібліотеки, шукаючи, які ж можуть бути симптоми тієї недуги. Я казав собі, що як її в мене немає, то, певне, я інакший і радше належу до Балтиморів. Адже, по суті, мої дід із бабою хоч і визнавали мого батька, та любили тільки дядечка Сола. І хоч був я сином першого, та часом шкодував, що не народився в другого.

Завдяки отим зібранням Монклерів і Балтиморів я збагнув, яка глибока прірва лежить поміж двома моїми існуваннями: одне, офіційне, Монклерського Ґольдмана, а друге, таємне, Балтиморського. З мого другого імені, Філіп, я лишив тільки одну літеру і на обкладинках шкільних зошитів писав «Маркус Ф. Ґольдман». Потім домальовував туди рисочку і ставав Маркусом Б. Ґольдманом. Отак був я Ф., та часом ставав Б. І, ніби підтверджуючи справедливість цього, життя викидало зі мною чудернацькі фортелі: коли я бував сам у Балтиморі, то почувався одним з-поміж них. Коли ми з Вуді й Гіллелем прямували вулицею, патрульна варта віталася з нами, а ми називали їх на ймення. Та щойно ми з батьками вирушали до Балтимора в День подяки і наше стареньке авто, де на бампері наче було написано, що ми не належимо до династії Ґольдманів, котилося вулицями Оук-Парку, мене охоплював неабиякий сором. Коли ми зустрічали отой патруль, я махав йому рукою, як роблять свої люди, і мама, яка нічого про те не знала, завжди докоряла мені: «Маркі, може, годі вже клеїти дурника і подавати ці ідіотські знаки охороні?» Найгірше було, коли нам траплялося заблукати в тому Оук-Парку, вулиці там ішли колом і їх легко можна було поплутати. Матінка нервувалася, батько зупинявся на перехресті, й вони сперечалися, куди треба їхати, і під’їжджав патруль поглянути, що сталося з цією обшарпаною, а отже, підозрілою лайбою. Батько пояснював, чому ми тут стоїмо, а я робив таємний знак патрульному, щоб він не думав, ніби існує якийсь родинний зв’язок поміж цими двома чужинцями і мною. Часом патрульний показував нам, як проїхати, та інколи, як нам не дуже вірили, їхнє авто супроводжувало нас аж до маєтку Ґольдманів, щоб упевнитися, що ми не маємо лихих намірів. Угледівши нас, дядько Сол одразу виходив надвір.

— Доброго вечора, пане Ґольдмане, — казав йому охоронець, — вибачте, що турбуємо, та я хотів переконатися, що ви справді чекаєте цих людей.

— Дякую, Метте, — (або ж якесь інше ім’я, дядечко завжди називав людей за їхніми іменами на бейджах, хоч у ресторані, хоч у кіно, хоч на в’їзді до платної автостради), — так, усе гаразд, нехай щастить.

«Усе гаразд», — казав він. Не казав: «Метте, халамиднику, як міг ти поставитися з підозрою до моєї крові, до плоті від моєї плоті, до мого любого брата?» Будь-який владар зітнув би голову чатовому, який отак би поставився до члена його родини. Та в Оук-Парку дядечко Сол дякував Меттові, як ото поплескують по шиї добрячого пса, який погавкав як слід, щоб упевнитися, що він і далі гавкатиме. І коли патруль їхав собі відтіля, матінка моя казала: «Авжеж, авжеж, забирайтеся відціля, упевнилися нарешті, що ми не грабіжники», — а батько просив її замовкнути і не привертати до себе зайвої уваги. Адже ми були тільки гості.