Книга Балтиморів - Діккер Жоель - Страница 53

Відтоді, як вона запізнювалася, Люк одвозив її подалі й лишав на порожній автостраді, змушуючи пішки вертатися додому. Коли тієї ночі вона прийшла до хати, двері були замкнені зсередини. Вона вклалася на маленькому диванчику під козирком і заснула, тремтячи від холоду.

Вуді дедалі дужче переймався нею. Гіллель поділився зі мною своєю тривогою, розповівши про все те на початку 2001 року.

— Хтозна, чому він так прилип до тієї дівчини. Та вже півроку тільки й думає про те, як врятувати її. Він дуже змінився. Може, ти щось знаєш про це?

— Ні.

Я брехав. Знав, що Вуді намагався забути Александру, прихилившись до Коллін.

Рятуючи її, він сам хотів порятуватися. Зрозумів я й те, що в тих нічних спостереженнях Гіллель не просто супроводжував його задля товариства, а наглядав, щоб Вуді не утнув чогось лихого.

Він не зміг запобігти сутичці між Люком і Вуді, що сталася у лютому в одному з барів Медісона.

*

Медісон, Коннектикут

Лютий 2001 року

Вуді їхав головною вулицею Медісона, аж угледів коло бару Люків пікап. Він відразу ж загальмував і поставив авто поруч із ним. Вже десять днів Люк не їздив у рейси. Десять днів Вуді Коллін не бачив. Десять днів мусив він дивитися на неї здалеку. За кілька днів до того, увечері, він почув, як з їхнього дому долинає страшенний крик, та Гіллель не дав йому вискочити з авто й утрутитися. За якусь часину те все вщухло.

Він увійшов до бару і побачив, що Люк стоїть коло барної стійки. Вуді подався простісінько до нього.

— Ага, ось і наш гравець причвалав! — сказав Люк, що вже був добряче напідпитку.

— Прикуси язика, Люку, — сказав йому Вуді.

Люк був на десять років старший за нього. Кремезний, масивніший, нахабний, з грубими ручиськами.

— У тебе проблеми, футболісте? — підводячись, запитав Люк.

— З тобою в мене проблеми. Я хочу, щоб ти дав спокій Коллін.

— Отак? Ти кажеш мені, що я повинен робити з власною жінкою?

— Атож. Не лізь до неї. Вона не любить тебе.

— Що ти це цвікаєш мені, вилупку? Даю тобі дві секунди, щоб ти відсіля вшився.

— Якщо ти її бодай пальцем торкнеш іще…

— Та й що?

— Я уб’ю тебе.

— Клятий вилупку! — заревів Люк, хапаючи Вуді за барки. — Та ти просто вилупок проклятий, більш ніхто!

Вуді відіпхнув його і щосили вгатив у щелепу. Люк устояв на ногах, розпочалася бійка, і на них кинулися відвідувачі бару, щоб розборонити. Настало сум’яття, й незабаром пролунали поліційні сирени. До бару приїхав Люків батько з його братом. Вони затримали Вуді й запхнули його в авто. Потім відвезли за місто, в порожній кар’єр, і так віддухопелили кийками, що він знепритомнів.

Отямився за кілька годин. Обличчя було потовчене, плече розтрощене. Він насилу дійшов до автостради і почав чекати попутку.

Хтось відвіз його до Медісонської лікарні, де його вже розшукував Гіллель. У нього були тільки синці й садна, та плече довелося підлікувати.

— Що сталося, Вуді? — запитав Гіллель. — Я всеньку ніч тебе шукав.

— Нічого.

— Вуді, цього разу тобі пощастило. Ще трохи, і ти вже не зміг би грати в футбол. Ти цього хочеш? Пустити за вітром свою кар’єру?

Коллін дорого обійшлося те заступництво. Коли він побачив її за тиждень на автозаправці, око в неї запливло синцем, а губа була розбита.

— Що ти оце накоїв, Вуді?

— Я хотів захистити тебе.

— Нам ліпше не бачитися більше.

— Ох, Коллін…

— Зроби мене ласку, тримайся подалі від мене.

— Я хотів тебе захистити.

— Не треба нам бачитися. Так буде ліпше. Іди звідси, прошу тебе!

Він послухався.

За кілька тижнів по тому настали весняні вакації. Ми з Гіллелем скористалися ними, щоб забрати Вуді з Медісона й обернути його мізки в інший бік, поселивши на десять днів у Буенавісті. Те перебування у Флориді збіглося з поважним і несподіваним погіршенням здоров’я дідуся Ґольдмана.

Він занедужав на пневмонію й страшенно охляв. Коли ми покинули Флориду, старий був іще в лікарні. Тітонька Аніта казала, що довго він не проживе на білому світі. Потім його виписали і він повернувся до притулку, та вже не вставав із ліжка. Щодня зранку ми приходили його відвідати: відпочивши вночі, він охоче розмовляв. Сили в нього вже було небагато, та здоровий глузд він зберіг. Якось під час розмови Вуді сказав йому:

— Знаєш, дідуню, я й досі не знаю, що ж за професія в тебе була.

Дідусь лагідно всміхнувся.

— Я був головою фірми «Ґольдман і компанія».

— А що це таке?

— Невеличка фірма, що виготовляла медичне обладнання, я сам її заснував. То було найбільше творіння мого життя: уяви собі, «Ґольдман і компанія» існувала понад сорок років. Я любив ходити на роботу: підприємство містилося в ошатному будинку з червоної цегли, його видно було з дороги і на ньому великими літерами написано: ҐОЛЬДМАН. Я дуже пишався цим.

— А де це було? У Балтиморі?

— Ні, в штаті Нью-Йорк. Ми тоді мешкали за кілька миль звідти, в Секокусі, штат Нью-Джерсі.

— А що ж сталося з фірмою «Ґольдман і компанія»? — запитав Вуді.

— Ми продали її. Ви вже народилися, та, звісно ж, не пам’ятаєте того. Це було в середині 1980-х років.

Дідусь задовольнив цікавість Вуді, коли той запитав, чи не збереглося світлин з тієї пори. Бабуся дістала коробку з-під взуття, де була ціла купа перемішаних без ладу фотографій. Стосувалися вони переважного того останнього періоду: там було чимало облич, яких ми не знали — то були друзі з Флориди — а також кілька світлин з дідусем і бабусею. Врешті ми натрапили на фото дідуся перед тією славетною спорудою фірми «Ґольдман і компанія» і довгенько її розглядали. Знайшли ми і декілька світлин із Гіллелем, Вуді та мною в юності, під час нашого перебування у Флориді.

— Ватага Ґольдманів! — помахавши фотографією, сказав дідусь, і ми засміялися.

Світла пам’ять тобі, дідусю Максе Ґольдмане. Він помер через півтора місяця. І досі пам’ятаю ту останню пору його життя, пам’ятаю, який жвавий він був і з почуттям гумору, хоч уже стояв на порозі смерті.

Завжди пам’ятатиму його лагідний сміх. Його вимогливість. Його ходу й неодмінну елегантність. І коли я збираюся на якусь церемонію, вручення премії чи важливу зустріч і зав’язую краватку, то завжди згадую, як бездоганно він вбирався.

Нехай земля буде тобі пухом, любий мій дідусю. Знай, що мені бракує тебе на цім світі. Вірю, що ти дивишся на нас із небес і з утіхою та хвилюванням стежиш за моїм життям. Ти знаєш, звісно, що травлення в мене пречудове і я не маю спастичного закрепу. Може, це завдяки тим десяткам кілограмів висівок, що їх ти змушував мене лигати у Флориді під твоїм зичливим наглядом. Дякую тобі за все, що ти дав мені, спочивай спокійно.

25

Поховали дідуся 30 травня 2001 року в Секокусі, Нью-Джерсі, в місті, де народилися вони з бабусею, де ріс мій батько з дядечком Солом. На похорони приїхало декілька друзів із Флориди.

Я сидів коло моїх братів. Була там і Александра, вона сиділа позад нас. Я тихенько просунув руку поміж стільцями, і вона потиснула мені долоню. Я почувався дужим поруч із нею.

Згодом Вуді сказав їй того дня:

— Це просто диво, що ти так його кохаєш.

Вона всміхнулася.

— А в тебе як? — запитала вона. — Гіллель казав мені про ту дівчину, Коллін…

— Вона заміжня. Все непросто. Я вже давненько не бачив її.

— Ти кохаєш її?

— Хтозна. Почуваю до неї ніжність. Завдяки їй я не такий самотній. Але вона — не ти.

Церемонія скидалася на самого дідуся: так само стримана, та з крапелькою гумору. Мій батько виголосив промову над могилою, натякнувши на висівки, що трохи звеселило всіх. Потім промовляв дядечко Сол, він був поважніший. Почав свою промову словами: «Вперше повертаюся я до Нью-Джерсі. Ви знаєте, що мої стосунки з татом не завжди були безхмарні…»