Книга Балтиморів - Діккер Жоель - Страница 49

— Ану зупини тут! — сказав Гіллель Вуді.

— Отут?

— Так, тут! Зупини!

Вуді послухався й спинився на узбіччі. Вони вийшли з авто і замилувалися університетським містечком, що лежало перед ними. Потім перезирнулися, щасливо засміялися й кинулися один одному в обійми. «Медісонський університет! — вигукнули вони хором. — Ми вступили до нього! Ми вступили!»

Здавалося, дружба і цього разу взяла гору, ставши ще міцнішою: після тих півтора року, що їх пробув Гіллель у спеціальній школі, вони обрали Медісон, щоб знову бути разом. Дорогою до університету вони домовилися, що мешкатимуть у тій самій кімнаті, оберуть однакові курси, разом їстимуть і виконуватимуть завдання. Та з роками я збагнув, що той університет вони обрали з єдиної і не дуже хорошої причини. І та причина підбігла до них на університетському моріжку першого ж навчального дня — то була Александра.

— Ґольдмани! — заволала вона, кидаючись в їхні обійми.

— Не сподівалася зустріти нас тут, еге? — запитав Гіллель.

Вона зареготала.

— Ви такі зворушливі, дурники мої здоровецькі! Я ж знала, що ви будете тут.

— Справді?

— Авжеж. Мій батько тільки про вас і торочить. Ви його нова нав’язлива ідея.

Отак розпочалося наше університетське життя. І, як завжди в них виходило, мої Балтиморські брати в усьому були перші.

Гіллель відпустив невеличку борідку, яка дуже йому личила: хирлявий дрібний хлопчина, в’їдливий розумака школи Оук-Трі став гарним, привабливим і харизматичним юнаком. Одягався він зі смаком, його високо цінували за блискучий інтелект і вишукану мову. Його відразу ж помітили викладачі, й незабаром він став незамінним членом редколегії в університетській газеті.

Вуді був у розквіті чоловічої снаги, по вінця переповнений тестостероном, і скидався на грецького бога. Він запустив трохи довшу чуприну, яку зачісував назад. У нього була разюча білозуба усмішка, тіло — наче з каменю витесане. Я не здивувався б, якби, на додачу до футбольної кар’єри, побачив його на щитах, які рекламують одяг чи парфуми на декотрих мангеттенських будівлях.

Я регулярно навідувався до Медісона, щоб подивитися матчі, в яких брав участь Вуді, відбувалися вони на стадіоні, що звався іще «Бургер-Шейк», мав тридцять тисяч місць для вболівальників, і всі вони були заповнені, й усі глядачі хором скандували ім’я Вуді. Не можна було не помітити, що у Ватазі Ґольдманів панує цілковита злагода, і я страшенно шкодував, що більше не належу до неї. Мені бракувало їх. Ватага знову складалася з трьох членів, і її територією був Медісон. Мої брати подарували третє місце Александрі, й тільки згодом я зрозумів, що те місце було перехідне: спершу там був я, потім Скотт, а тепер стала Александра.

*

Коли в листопаді 1998 року ми вперше після вступу до університету святкували День подяки, успіхи братів приголомшили мене. Враження було таке, наче за ті декілька місяців геть усе змінилося. Радість від зустрічі в Балтиморі лишилася, та гордощі від того, що належиш до Балтиморів, ті гордощі, що змалку надавали мені такої снаги, тепер покинули мене. Досі дядечко Сол і тітонька Аніта перевершували моїх батьків, а тепер мене переплюнули мої двоюрідні брати.

Вуді аж бризкав силою, на стадіоні він був непереможний, мов той вікінг, його вже вважали футбольною зіркою. Гіллель дописував у газету Медісонського університету, і його матеріали належно оцінили. Один викладач, який друкувався в «Нью-Йоркері», казав, що одну його статтю можна було навіть до того часопису подавати. Сидячи в розкішному домі за щедрим святковим столом, дививсь я на них, милувався їхньою величчю, й перед очима в мене поставало їхнє майбутнє: борець за справедливість Гіллель стане ще славетнішим адвокатом, ніж його батько, який, утім, твердо поклав собі зробити сина власником сусідньої контори, що чекала на нього вже зараз. «Батько і син Ґольдмани, адвокати-партнери». Вуді стане гравцем команди «Балтимор Рейвенс» — створили її два роки тому, та вона вже уславилася непоганими результатами завдяки вмілому добору талановитої молоді. Дядечко Сол казав, що має зв’язки у високих сферах — втім, це нікого не дивувало, — тож Вуді не залишиться непомічений. І я уявляв собі, як за кілька років вони придбають собі красиві, чималенькі будинки в Оук-Парку і стануть сусідами.

Матінка моя, либонь, відчула, що мені ніяково, й коли подали десерт, вирішила показати, що я теж не в тім’я битий, тож раптом сказала:

— А Маркі пише книжку!

Я почервонів мов буряк і попросив маму помовчати.

— Яку книжку? — запитав дядечко Сол.

— Роман, — відказала матінка.

— Ну, — сказав я, — це тільки проект, хтозна, що там із нього вийде.

— Він уже написав декілька оповідань, — провадила матінка. — Чудові тексти. Два вже опубліковані в університетському часописі.

— Ох, я так хотіла б їх прочитати, — люб’язно мовила тітонька Аніта.

Матінка пообіцяла надіслати ті оповідання, і я знову попросив її помовчати. Мені здавалося, ніби Вуді з Гіллелем глузують з мене. Я сам собі здавався дурненьким із моїми нікчемними оповіданнячками, надто ж у порівнянні з тим, ким вони, як на мене, стали — напівбогами, левами чи, може, орлами, що ладні полинути до сонця, тоді як я залишався тим самим вразливим парубійком, якому далеко було до їхнього блиску.

Того року в День подяки мені здалося, ніби обід у Балтиморів був особливо розкішний. Дядечко Сол помолодшав. Тітонька Аніта стала ще гарніша. Справді воно так було чи, може, я надто захоплювався ними і не помітив, що родина Балтиморів розпадається? Здавалося мені, що дядечко, тітонька і двоюрідні брати рухаються вгору, а насправді вони стрімко падали вниз. Минуло чимало літ, поки я це збагнув. Хоч що я там пророкував їм, але до Балтимора вони повернулися не задля того, щоб стати фахівцями права чи зірками у «Рейвенс». Та хіба ж міг я уявити собі, що з ними станеться?

23

Відколи я вступив до Массачусетського університету, де почувався, сказати б, на узбіччі, я з обуренням виявив, що коли йдеться про Невілів, Ватага Ґольдманів може розширюватися, як було і в Балтиморі у випадку зі Скоттом. Після Александри настала черга Патрика Невіля посісти в ній почесне місце. Щовівторка приїздив він до університету читати лекції. Ходили чутки, наче за тим, на чому він приїздив, можна було вгадати, в якому він гуморі: якщо в доброму, то був за кермом чорного «феррарі», яким просто-таки пролітав Нову Англію, а як у лихому, то приїздив «шевроле-юконом» із тонованими шибками. Він був страшенно популярний, і в нього завжди була повнісінька аудиторія студентів.

Незабаром у нього склалися тісні стосунки з Вуді та Гіллелем. Коли він з’являвся в Медісоні, то завжди бачився з ними.

Отими вівторками він водив їх разом з Александрою вечеряти в ресторан на головній вулиці. Як випадала вільна часина, бував на тренуваннях «Титанів» у кашкеті з їхніми кольорами. Він був присутній на всіх їхніх домашніх матчах і навіть на зовнішніх іграх, втрачаючи деколи по кілька годин у дорозі. Гіллелеві він завжди пропонував їхати з ним, тож матчі вони відвідували разом.

Гадаю, Патрикові подобалося товариство Гіллеля і Вуді, бо щоразу, коли він спілкувався з ними, це трохи нагадувало йому Скотта.

З ними він робив те, що хотів би робити вдвох із сином. Від другого семестру в Медісоні футбольний сезон завершився, й він запросив хлопців приїжджати до нього в Нью-Йорк. Вони із захватом розповідали мені, яке розкішне його помешкання: краєвид, джакузі на терасі, телевізори в кожній кімнаті. Небавом вони почувалися там як удома, розглядали мистецькі витвори, курили його сигари і смакували віскі.

На весняні вакації 1999 року він запросив їх до Гемптона. Після закінчення іспитів в університеті вони приїхали до мене в Монклер на чорному «феррарі», яке Патрик їм позичив. Я запропонував пообідати десь у місті, та в їхньому авто були тільки два сидіння, тож мені довелося взяти стареньку материну «хонду сівік», тоді як вони мчали зі страшенним ревиськом і швидкістю метеора. Під час обіду з’ясувалося, що вони трохи переглянули своєї кар’єрні плани. Нью-Йорк переміг Балтимор, економіка перемогла право.