Книга Балтиморів - Діккер Жоель - Страница 44

Тітоньку Аніту і дядечка Сола знайшов я там, де й покинув рік тому: вони спокійно читали собі на зручній терасі. І та сама класична музика долинала крізь відчинені вікна з вітальні. Враження було таке, наче ми ніколи і не розлучалися й Іст-Гемптон триватиме вічно. Пам’ятаю нашу зустріч і, згадуючи про те, як обняв їх і пригорнув до себе, — це було єдине відчутне свідченням того, що ми таки розлучалися на якийсь час, — я думаю про те, як же й сам любив їхні обійми. Коли мене обіймала тітонька, я почувався дорослим чоловіком, коли ж обіймав дядечко, я пишався. Спливли мені в пам’яті й усі ті пахощі, що супроводжували їх: мило, яким пахла їхня шкіра, Балтиморська пральня, якою пахло їхнє вбрання, шампунь, яким пахла тітонька Аніта, тонкий одеколон дядечка Сола. Життя щоразу шило мене в дурні, запевняючи, що ми отак вічно будемо зустрічатися.

На столику під наметом я завжди бачив стос літературних додатків до «Нью-Йорк Таймс», дядечко Сол розпечатував їх і проглядав, хоч і не завжди в хронологічному порядку. Ще я помітив кілька рекламних проспектів університетів. І наш дорогоцінний зошит, у якому ми записали прогнози на прийдешній спортивний сезон, причому за всіма видами спорту: баскетбол, волейбол, футбол і хокей. Ми не обмежувалися домашніми прогнозами щодо того, хто там виграє Супербоул чи здобуде кубок Стенлі. Сягнули ми далі: вгадували переможців у кожній конференції[5], рахунки фінальних матчів, найліпших гравців у командах, найліпших футболістів, що забили голи, найцікавіші трансфери. Писали ми наші імена, а поруч — прогнози. А наступного року брали той зошит і порівнювали з реальними показниками, щоб поглянути, в кого був найкращий нюх. То було улюблене діло в дядечка Сола: збирати і записувати упродовж спортивного сезону результати різних команд, а потім порівнювати їх з нашими пророцтвами. Якщо хтось із нас вгадував, він дивувався. Казав завжди: «Ти ба! Ти ба! І як це вам вдалося, га?»

З братніх почуттів, ще як було нам років по десять чи дванадцять, ми вирішили обрати команди, що подобалися б усім членам Ватаги Ґольдманів і які вона могла б підтримувати. Компромісу досягнули за географічним принципом. У бейсболі то були «Балтиморз Оріоль» (вибір Вуді з Гіллелем), у баскетболі «Маямі Гіт» (на честь дідуся і бабусі Ґольдманів), у футболі «Даллас Ковбойз» і врешті у хокеї «Монреаль Канадієнс», либонь, тому що на ту пору, коли ми робили вибір, вони здобули кубок Стенлі, це й переконало нас.

Того року, з огляду на події, що сталися в футбольній команді ліцею Вуді й Гіллеля, ми вирішили, що футбол не буде цариною наших прогнозів. Тільки дядечко Сол говорив про футбольний сезон, наче нічого й не сталося. Знаю, що казав він це для Вуді. Він хотів примирити його зі спортом.

— Вуді, ти радий, що знову відкриєш сезон зі своєю командою? — питав він.

Вуді тільки плечима стенав.

— Вуді, ти ж такий сильний гравець, — підбадьорював його Гіллель. — Мама каже, що як ти й далі вправлятимешся, то напевно здобудеш стипендію для університету.

Він знову стенув плечима. Тітонька Аніта, що саме принесла холодного чаю з кухні, почула кінець тієї фрази.

— Дайте йому спокій, — сказала вона, сівши на ослоні й ніжно погладивши Вуді по голові.

Як і всі наші однолітки, що були в останньому класі ліцею, ми обговорювали вибір університету. Найліпші навчальні заклади брали тільки найкращих випускників, тож наше майбутнє залежало почасти і від тих результатів, які ми здобудемо на випускних іспитах.

— Студентів треба відбирати за їхнім потенціалом, а не за здатністю завчати і викладати на іспитах те, що вони вбили собі в голову, — раптом сказав Гіллель, наче прочитавши це в наших думках.

Вуді помахав рукою, наче хотів відігнати лихі думки, і запропонував піти на пляж. Два рази нам не треба було повторювати. Однісінька мить — і ми вже були в плавках, стрибнули в авто, ввімкнули на повну гучність радіо та й подалися на наш улюблений пляж, що лежав на виїзді з Іст-Гемптона.

На той пляж ходили переважно люди нашого віку. Наш приїзд бурхливо привітав гурт дівчат, що вочевидь чекали Гіллеля й Вуді, надто ж Вуді. Довкола Вуді весь час крутилося чимало дівчаток, найчастіше дуже гарних чи принаймні з гарними формами. Вони вилежувалися на банних простиралах і грілися на сонечку. Декотрі були набагато старші за нас, — ми знали це, бо вони цілком законно купували пиво і приносили нам, — та це не заважало їм ласо зиркати на Вуді. Перш ніж стрибнути, він підставив своє скульптурне тіло сонцю, всміхнувся здоровою білозубою усмішкою й вигукнув: «Ватага Ґольдманів повернулася!» Потім його м’язи сіпнулися, зібгавшись у страшенний клубок, він окреслив приголомшливе сальто і шубовснув у воду. Ми з Гіллелем ніколи не зізналися б собі в цьому, та потайці нам хотілося бути такими, як Вуді. У спорті він був як бог: найкращий атлет, якого мені доводилося бачити. Він міг зробити кар’єру в будь-якому спорті: боксував він мов той лев, бігав як пантера, був перший у баскетболі й обожнював футбол. Щоліта бачив я, як розвивалося й дужчало його тіло. Тепер він справляв неймовірне враження. Я помітив, як випинаються його м’язи під футболкою, коли він обняв мене на автобусній зупинці, відчув, як міцно він пригорнув мене до себе, а тепер бачив його оголений торс, коли він хлюпався переді мною в холодному океані.

Гойдаючись у хвилях, ми окинули поглядами наші володіння. Повітря було таке прозоре, що вдалині видно було навіть маленький приватний пляж «Земного раю».

Гіллель сказав, що «Земний рай» таки врешті продали.

— Кому? — запитав я.

— Хтозна, — відказав Гіллель. — Тато казав, що говорив із прислугою, то вони казали, що власник може заявитися вже наприкінці цього тижня.

— Хотів би я глянути на того, хто купив цей дім, — озвався Вуді. — З Кларками нам було добре. Сподіваюся, новий власник дозволить нам подеколи користуватися тим пляжиком за послуги в саду.

— Якщо це тільки не якийсь старий пеньок, — сказав я.

— Я оце бачив дохлого тхора на стежці. Можна буде підкинути його в сад.

Ми зареготали.

Вуді добув гальку зі дна і спритно пустив її по хвилях. Я побачив, як його м’язи напнулися, зібгавшись у величезний кім’ях.

— Що ти робив увесь цей час? — запитав я. — Ти став такий великий!

— Та й сам не знаю. Я роблю те, що й завжди: постійно тренуюся.

— А що представники університетів?

— Зацікавилися. Та знаєш, Маркі, остогидів мені цей футбол… Раніше життя було краще. Як ми ото разом були. До тієї клятої спеціальної школи…

Другий рік поспіль вони з Гіллелем жили окремо. Вуді недбало пожбурив у морську гладінь другий камінець. З таким виглядом, наче його ті університети геть не цікавили. Воно було майже правдою: все, що ми тоді хотіли, це жити і тішитися нашою молодістю, в нас лунав могутній поклик Гемптона. Місто було дуже гарне; літо — спекотне. І погода була тоді нічогенька, й настрій був у нас чудовий, тож, либонь, не випадало кращого місяця для добрих американців, ніж отой липень 1997 року. Ми були щасливою американською молоддю, яка тішилася миром і здоров’ям.

Того вечора, попоївши, ми взяли авто дядечка Сола і подалися на луки. Ніч була погожа, в небі ні хмаринки, ми полягали в траві й дивилися на зорі. Ми з Вуді курили, Гіллель давився цигаркою. «Перестань курити, Гілле, — казав йому Вуді. — Мені тебе шкода».

— Знаєш, Маркусе, — врешті сказав Гіллель, — тобі треба поглянути, як грає Вуді. Лягатимеш від реготу.

— А що я таке там роблю? — ображено запитав Вуді.

— Ти валяєш із ніг усіх гравців.

— Техніка в мене така. Я ж нападник.

— Нападник? Ні, тобі треба це побачити, Маркусе, він пре як бульдозер. Ото пхне плечем, то всі гравці падають. Оком не встигнеш моргнути, а він уже в заліковій зоні. У цьому сезоні його команда в такий спосіб виграла майже всі матчі.

— Ти повинен почати боксувати, — сказав я. — Не сумніваюся, виб’єшся у професіонали.

— Пхе! Та ніколи в житті. Бокс? Не хочу, а то ще носа розтовчуть. Яка дівчина захоче тоді вийти за мене заміж, як носяка буде набік?