Книга Балтиморів - Діккер Жоель - Страница 35

— Я дуже серйозно ставлюся до футболу, пане тренере. Слово честі!

— Знаю, хлопче, — відказав Бендгем. — Тим-то я й прийшов.

Кельнер приніс їм замовлення. Тренер зачекав, поки він піде, і сказав:

— Послухай, Вуді, певне ж, у тебе були вагомі підстави написати мені ту записку. Я хочу, щоб ти сказав мені, що ж сталося.

Вуді виклав ті клопоти, які мав у школі Гіллель, розповів про директора Бурдона, який нічого не хотів слухати, а також про перспективу спеціальної школи.

— Тож річ не в тому, що він неуважний, — сказав Вуді.

— Знаю, хлопче, — сказав тренер. — Досить послухати, як він висловлюється. У нього в голові більше олії, ніж у більшості ваших учителів.

— Гіллелеві потрібен поштовх! Він повинен відчути, що його тягнуть угору. З вами він щасливий. І щасливий на футбольному полі!

— Хочеш, щоб він приєднався до команди? Але що він там робитиме? Я такого хирляка в житті ще не бачив!

— Ні, пане тренере, я маю на увазі не гру на полі. Є в мене одна думка, та треба, щоб ви мені довіряли…

Бендгем уважно вислухав його, киваючи головою на здогад того, що пристає на пропозицію. Скінчивши сніданок, тренер повіз Вуді в своєму авто. На одній із тамтешніх вулиць зупинився біля маленького будиночка, коло якого стояв трейлер.

— Оце, хлопче, мій дім. І цей дім на колесах теж мій. Придбав торік, але ще ним не користувався. Він чудовий, я купив його, щоб їздити, як вийду на пенсію.

— Чому ви кажете мені це, пане тренере?

— Бо за три роки я вже буду пенсіонером. А тоді ти закінчиш ліцей. Знаєш, що принесло б мені задоволення? Здобути перед тим кубок і відправити найліпшого мого гравця в НФЛ. Тому я пристаю на твою пропозицію. За це я хочу, щоб ти пообіцяв повернутися до тренувань і працював так само затято, як робив досі. Я хочу побачити тебе гравцем НФЛ, хлопче. Тоді я сяду в цей трейлер і їздитиму східним узбережжям, щоб не пропустити жодного твого матчу. Дивитимуся на тебе з трибуни і казатиму вболівальникам коло мене: я знаю цього хлопчину, я тренував його в ліцеї. Пообіцяй мені це, Вуді. Пообіцяй, що ти і футбол — це лише початок великої історії.

— Обіцяю, пане тренере.

Бендгем усміхнувся.

— А тепер підемо сповістити про новину Гіллелеві.

За двадцять хвилин тітонька Аніта й дядечко Сол приголомшено вислухали в кухні пропозицію тренера Бендгема.

— Ви хочете сказати, що я буду вашим асистентом, пане тренере? — недовірливо запитав Гіллель.

— Атож. Від початку наступного навчального року. Офіційним асистентом. Я маю право взяти тебе, і Бурдон нічого проти цього не вдіє. Та й асистент із тебе путній: ти знаєш хлопців, добре бачиш гру, та й відомо, що ти робиш нотатки про інші команди.

— Це Вуді вам сказав?

— Немає значення. Одне слово, попереду в нас три нелегкі сезони, а я не такий уже й молодий, тому треба, щоб хтось мені допомагав.

— О боже! Так! Так! Я просто у захваті!

— З однією умовою: щоб бути в команді, потрібно мати хороші оцінки. Таке правило. Члени футбольної команди повинні мати задовільні оцінки з усіх предметів, і це стосується й тебе. Тож як хочеш бути в команді, мусиш уже зараз узятися до науки.

Гіллель пообіцяв, що так і зробить. Для нього це був порятунок.

14

Уранці 26 березня 2012 року мене збудив телефонний дзвінок. Була п’ята година ранку. Телефонував мій агент із Нью-Йорка.

— Воно вже в пресі, Маркусе.

— Ти про що?

— Про тебе й Александру. Ви на чільному місці в найпопулярнішому таблоїді.

Я побіг у найближчий цілодобовий супермаркет. Там саме викладали з дерев’яної палети стоси глянцевих часописів, запакованих у целофан. Я вхопив один, роздер обгортку, розгорнув журнал і приголомшено прочитав:

ЩО ДІЄТЬСЯ ПОМІЖ АЛЕКСАНДРОЮ НЕВІЛ І МАРКУСОМ ҐОЛЬДМАНОМ?

РОЗПОВІДЬ ПРО ТАЄМНУ ВТЕЧУ ДО ФЛОРИДИ.

Чолов’яга в чорному мінівені був фотограф. Кілька днів він стежив і їздив за нами. І продав ексклюзивний матеріал виданню, що друкувало всілякі плітки про знаменитих людей.

Узяв він від самісінького початку: розповів, як я крав Дюка, про мене з Александрою в Коконат Ґров, про те, як Александра приходила до мене. Все подавалося так, щоб можна було подумати, ніби в нас із нею роман.

Я зателефонував моєму агентові.

— Треба покласти цьому край, — сказав я йому.

— Неможливо. Тут усе хитро зроблено. Жодного витікання інформації, жодного анонсу в інтернеті. Всі світлини зроблено в громадських місцях, без вторгнення у приватний простір. Тут комар носа не підточить.

— У мене з нею нічого не було.

— Було те, що ти хотів.

— Кажу ж тобі, нічогісінько! Має бути якийсь спосіб, щоб завадити поширенню цього часопису.

— Вони висловлюють лише припущення, Маркусе. Нічого незаконного тут нема.

— А вона вже знає?

— Мабуть. А як не знає, то за годину дізнається.

За годину я подзвонив у браму Кевінового маєтку. Камера переговорного пристрою засвітилася, отже, хтось мене бачив, але хвіртка залишалася зачинена. Я подзвонив іще раз, і двері в будинку відчинилися. То була Александра. Вона підбігла до хвіртки і стала з того боку.

— Ти викрадав пса? — сказала вона, спопеливши мене поглядом. — І тим-то він весь час був у тебе?

— Та то раз було. Може, два. Потім він сам прибігав до мене, присягаюся.

— Не знаю вже, чи можу вірити тобі, Маркусе. То це ти розповів усе пресі?

— Що? Навіщо було б мені таке робити?

— А хіба я знаю? Може, задля того, щоб я порвала з Кевіном?

— Годі, Александро! Не кажи, що справді так вважаєш!

— У тебе був шанс, Маркусе. Вісім років тому. Не ламай мого життя. Дай мені спокій. Мої адвокати зв’яжуться з тобою, і ти даси спростування.

*

Балтимор, Меріленд

Весна-літо 1995 року

Я почувався дедалі дужче ізольованим у Монклері. Поки скнів у Нью-Джерсі, мене поривалося узяти в обійми райське життя в Оук-Парку. Там була вже не одна, а дві чудесні родини, Балтимори й Невілі, що стали ще й друзями. Дядечко Сол і Патрик Невіль грали разом у теніс. Тітонька Аніта запропонувала Джилліані Невіль взяти участь у доброчинних акціях для дитячого притулку Арті Кровфорда. Гіллель, Вуді та Скотт весь час були разом.

Якось у квітні Гіллель традиційно читав «Балтимор Сан» і натрапив на статтю про музичний конкурс, який організувало національне радіо. Учасників запрошували надсилати свої кандидатури у вигляді двох композицій, записаних у звуковому форматі або на відео. Переможцям обіцяли записати на професійній студії п’ять їхніх пісень, одна з яких мала цілісіньких десять місяців звучати по радіо. Звісно ж, у дядечка Сола була пречудова камера, до того ж найновішого зразка, і він, звісно ж, погодився позичити її Гіллелеві та Вуді. І, перебуваючи в своїй в’язниці в Монклері, я щодня слухав по телефону, як мої брати захоплено розповідають про успішне втілення того проекту. Весь тиждень пополудні Александра проводила репетиції у Ґольдманів, а вихідними Вуді з Гіллелем зняли її на відео. Я не тямився від ревнощів. Та попри ту допомогу в конкурсі, всі ми, я, Вуді й Гіллель, заробили дулю під носа, бо незабаром Александра прийшла до Балтиморів зі своїм хлопцем, якого звали Остін. Зрештою, так воно й мало статися, адже красуні Александрі було сімнадцять років, то вона й дивитися не хотіла на п’ятнадцятирічних садівників, що в них, як на лихо, ще й волосся в паху не виросло. Вона воліла водитися з парубком з їхнього ліцею, татовим синуньом, який був гарний мов бог і дужий мов Геракл, хоч і дурний як ступа. Він приходив у наш підвал, розлягався на канапі, й Александрині композиції були йому анідесь. Начхати йому було на її музику, а музика — то було для Александри все життя, і той бевзень цього не тямив. Минуло два місяці, поки оголосили результати конкурсу. За цей час Александра отримала водійські права й вихідними, коли Остін ішов кудись зі своїми друзяками, а її кидав, заїжджала по нас до Балтиморів. Ми ішли випити молочних коктейлів у «Дейрі-шейк», потім паркувалися десь на тихій вуличці, лягали на моріжку і слухали в надвечір’ї музику, що долинала з радіоприймача крізь відчинені дверцята машини. Александра підспівувала, і ми уявляли собі, як її пісні крутять по радіо. Такої пори нам здавалося, наче вона належить нам. Цілі години ми сперечалися, і часом предметом тих балачок був Остін. Інколи Гіллель ставив запитання, що були і в нас на язику.