Книга Балтиморів - Діккер Жоель - Страница 33

— Покинув, бо ви цензурували п’єсу…

— Цензурував? Пхе! Любий пане Ґольдмане, яблуко від яблуні, бачу, таки недалечко падає, бо ви міркуєте, як ваш син. Стейнбек той автор чи хто там, а в ліцейській виставі нема місця грубощам. Не вам доведеться потім позичати очей у Сірка перед батьками школярів. Гіллель мав би обрати більш придатну п’єсу! Чого це йому закортіло ставити у чотирнадцять років п’єсу Стейнбека!

— Може, тому що Гіллель набагато розвиненіший, як на свій вік, — сказала тітонька Аніта.

— Ох-ох-ох, — усміхнувшись, відказав Бурдон, — чув я цю пісеньку: «Моя дитина така розумна, що всі її вважають дурненькою». Знаєте, я постійно чую такі балачки. «Моє дитя особливе, тра-ля-ля», «Йому потрібна увага, тра-ля-ля». Річ у тім, що в нас державний ліцей, пане і пані Ґольдмани, і в таких ліцеях для всіх є одна програма навчання. Ми не можемо запроваджувати для окремих учнів особливі правила, навіть з добрих міркувань. Уявіть собі, що для кожного школяра існує своя, спеціальна програма! Я маю вже доста клопоту з проблемами в їдальні, де індуси, євреї та мусульмани хочуть, щоб їм подавали особливу їжу.

— То що ви порадите? — запитав дядечко Сол.

— Може, Гіллелеві треба більше працювати, та й годі. Якби ви тільки знали, скільки тут було дітей, яких батьки вважали геніями, а після закінчення ліцею вони опинялися за касами на бензозаправках!

— А що ви маєте проти людей, які працюють на бензозаправках? — запитав дядечко Сол.

— Та нічого! Нічого! Ох, як же ж точніше висловитися. Ви всі такі затяті у цій родині! Все, що я хотів сказати, це те, що Гіллель має працювати, а не думати, що він усе вже знає і розумніший від усіх учителів у школі. І те, що він має такі оцінки, означає, що він недостатньо працює, та й край.

— Звісно ж, він недостатньо працює, пане Бурдон, — устряла тітонька Аніта. — У тім і річ, і тим-то ми прийшли сюди. Він не працює, бо йому нудно. Йому потрібен стимул. Поштовх. Підбадьорення. Він втрачає свій потенціал…

— Пане і пані Ґольдмани, я уважно проглянув, яких результатів тут він домігся. Розумію, вам прикро буде це почути, але якщо людина має погані оцінки, то причина в тому, що вона недостатньо розумна.

— Пане Бурдон, майте на увазі, що я чую це, — зауважив Гіллель, що був присутній під час розмови.

— От шибеник малий, знову встряє! Треба ж йому ото вкинути своє слівце! Зараз я розмовляю з твоїми батьками, Гіллелю. Знаєш, якщо ти в отакий спосіб поводишся і з учителями, то не дивно, що вони не люблять тебе. Що ж до вас, пане і пані Ґольдмани, то я вислухав ваші балачки про те, що «моя дитина має кепські оцінки, бо вона дуже обдарована», але з жалем мушу сказати, що ви не хочете бачити очевидного. Винятково обдарованих дітей тут і близько нема, у дванадцять років обдаровані діти вже мають дипломи Гарварду!

Вуді вирішив узяти все в свої руки і підбадьорити Гіллеля, давши йому змогу робити те, в чому таланило йому найбільше: тренувати футбольну команду. Поза сезоном не можна було тренуватися офіційно, правила Ліги це забороняли. Та ніхто не забороняв гравцям збиратися й тренуватися самостійно. Отож, на прохання Вуді, команда почала збиратися двічі на тиждень, щоб тренуватися під орудою Гіллеля, з яким завжди був Скотт. Метою цього було виграти чемпіонат наступної осені, тож за тренуваннями минав час, і гравці вже уявляли, як здобудуть кубок, зокрема, і Скотт, що якось заявив Гіллелеві:

— Гілле, я хочу грати. Не хочу бути тренером. Хочу грати у футбол. Хочу теж бути на полі в наступному сезоні.

Гіллель засмучено глянув на нього.

— Скотте, твої батьки ніколи не дадуть на це згоди.

Скотт понуро сів на моріжку і почав скубти травинки.

Гіллель сів коло нього й обняв його за плечі.

— Не переймайся, — сказав він. — Залагодимо це. Треба, щоб ти був обережний, як ото казав твій батько. Пий багато води, роби перерви і мий руки.

Отак Скотт став неофіційним гравцем у команді «Дикі коти». Щосили старався, брав участь у деяких вправах. Але йому швидко забивало дух. Він мріяв бути крайнім нападником: за п’ятдесят ярдів здобути м’яч, ефектно пробігти полем, прорвати оборону — і загнати тачдаун.

І тоді його нестиме на руках уся команда, стадіон горлатиме його ім’я. Гіллель дав йому нагоду побути крайнім нападником, та стало видно, що більше десяти кроків він не пробіжить. Отож вирішили цьому зарадити: Скотта мали посадити у візок, хтось довезе його до залікової лінії, перекине там візок разом зі Скоттом, а той упаде додолу в заліковій зоні, це і буде тачдаун. Ота нова витівка з назвою «візок» стала страшенно популярна в команді. Незабаром частина тренування вже відводилася на ту вправу, члени команди по черзі пхали візок, внаслідок чого їхні спринтерські якості поліпшувалися на очах, бо вже без візка вони гасали по полю зі швидкістю ракет.

На власні очі мені жодного разу не пощастило бачити той «візок». Проте це видовисько було дуже привабливе, бо незабаром уся школа Баккері юрмилася коло спортивного майданчика, куди зазвичай ходили тільки вболівальники. Гіллель звелів гравцям виконувати звичні матчеві дії, аж, на його сигнал, звідкись вискакував хтось із найдужчих членів команди, часто це був Вуді, і перетинав поле, пхаючи у візку Скотта, який сидів там наче король. Квотербек жбурляв йому м’яч із глибини поля: тому гравцеві треба було володіти надзвичайною спритністю й силою, щоб Скотт зловив м’яч, потім треба було пхати візок зиґзаґами до залікової лінії, уникаючи захисників, що намагалися зупинити Вуді. Та коли візок доїжджав до тієї лінії й Скотт падав додолу, заганяючи таким чином тачдаун, усі аж нетямилися на радощах і страшенно верещали. Горлали: «Візок! Візок!» Скотт підводився, його вітали члени команди, а потім і фанати, яких ставало дедалі більше.

Потім він ішов пити воду, зводити дух і мити руки.

Ті декілька місяців тренувань були найщасливіші за весь час перебування в школі поповненої Ватаги Ґольдманів. Вуді, Гіллель і Скотт були зірками футбольної команди і славою ліцею. Аж до того весняного дня відразу після Великодня, коли Джилліана Невіль, яка чекала свого сина на парковому майданчику біля школи, стривожилася, почувши радісний галас юрби. Скотт допіру загнав тачдаун. Джилліана пішла на спортивний майданчик, щоб поглянути, що ж там коїться, і побачила, як її син у розхристаній футбольній формі їде візком по полю.

— Скотте, заради бога! — заволала вона. — Що ти робиш тут, Скотте?

Вуді став як укопаний. Гравці завмерли, глядачі замовкли.

— Мамо? — пробелькотів Скотт, знявши шолом.

— Скотте, ти ж казав мені, що в тебе шаховий гурток!

Скотт похнюпився й виліз із візка.

— Ох, я збрехав тобі, мамо. Мені так шкода…

Вона кинулася до сина і обняла його, захлинаючись слізьми.

— Не роби цього, Скотте. Не роби цього, прошу тебе. Ти ж знаєш, що я боюся за тебе.

— Я знаю і не хочу, щоб ти непокоїлася. Ми не робили нічого поганого.

Джилліана Невіль звела голову й угледіла Гіллеля з нотатником у руці й свистком на шиї.

— Гіллелю, — закричала вона, кинувшись до нього, — ти ж обіцяв мені!

Вона геть знетямилася й дала йому дзвінкого ляща.

— Хіба ти не розумієш, що Скотта може вбити оця ваша дурня?

Гіллель приголомшено завмер.

— Де тренер? — зарепетувала Джилліана. — Де тренер Бендгем? Він бодай знає, що ви оце коїте?

Насувався скандал. Справа дійшла до директора Бурдона, залучили навіть освітню адміністрацію Меріленду. Бурдон зібрав у своєму кабінеті тренера, Скотта з батьками, Гіллеля, дядечка Сола і тітоньку Аніту.

— Ви знаєте, що гравці організовують тренування? — спитав директор у тренера.

— Авжеж, — відказав Бендгем.

— І ви не поклали цьому край?

— А чому я повинен був це робити? У моїх гравців очевидний прогрес. Ви ж знаєте правило: в перервах поміж сезонами тренери не повинні контактувати з командою. Дякувати богові, Гіллель організовував тренування, та ще й регулярно.