Книга Балтиморів - Діккер Жоель - Страница 25

— Як це — не справила? — задихнулася вона.

Не знаю, що на мене тоді найшло. Я навпрямки відтяв:

— Гадаю, тобі бракує хисту, щоб грати в цьому фільмі. Та й край. Я не хочу тебе. Не хочу більше тебе бачити.

Звісно, це було нетактовно з мого боку, сказав я це, бо був дуже злий тієї миті. І результат не забарився: Лідія заплакала. Популярна актриса плакала за моїм столиком. Усі довкола загомоніли, дехто заходився фотографувати. Я намагався заспокоювати її, перепрошував, казав, що мої слова випередили думку, та було вже запізно. Вона мовчки плакала, і я не знав, чим тут можна зарадити. Врешті я встав і поспішно, майже бігцем пішов звідтіля.

Я знав, що вскочив у халепу, й наслідки не забарилися: за кілька годин мене викликав до себе Рой Барнаскі, впливовий чоловік у світі кіно, продюсер зйомок «Г як Ґольдштайн», який того тижня саме був у Нью-Йорку. Зустрілися ми в його конторі у хмарочосі на Лессінґтон-авеню.

— Ви, письменники, всі невротики і дебіли! — зарепетував він, почервонівши, спливаючи потом і мало не лускаючи як мильна булька в своїй затісній сорочці. — Змусили плакати акторку, улюбленицю всієї Америки, на терасі кав’ярні! Ґольдмане, ви що, звірюка якась? Шаленець? Маніяк?

— Послухайте, Рою, — пробурмотів я, — це непорозуміння…

— Ґольдмане, — урвав він мене, — ви наймолодший і найуспішніший письменник, якого я знаю, та від вас стільки прикрощів!

В інтернеті вже з’явилися наші з Лідією світлини, що їх зробили відвідувачі кав’ярні. Чутки ширилися немов пожежа: чому письменник Маркус Ґольдман довів до сліз Лідію Ґлур? Вийшовши з кав’ярні в Сохо, вона зателефонувала своєму агентові, той зателефонував у «Парамаунт», звідти зателефонували Барнаскі, а той покликав мене і влаштував сцену, яка була його коронним номером. Його помічниця, Мариза, шукала в інтернеті публікації, що стосувалися того «непорозуміння», і мірою того, як вони там з’являлися, роздруковувала їх на папері й регулярно заносила до кабінету, щоразу кажучи своїм верескливим голосочком:

— Ще одна стаття, пане Барнаскі!

— Читайте, люба моя Маризо, читайте нам останні новини про цього лиходія Ґольдмана, щоб я міг оцінити масштаби катастрофи.

— Ось із сайту «Америка сьогодні»: «Що коїться поміж відомим письменником Маркусом Ґольдманом і акторкою Лідією Ґлур? Декілька очевидців були сьогодні свідками жахливої сварки між двома молодими зірками. Далі буде». Тут є ще й коментарі, пане Барнаскі.

— Читайте, Маризо! — гарчав Рой. — Читайте їх нам!

— Ліза Ф. з Колорадо пише: «Цей Маркус Ґольдман — справжнісінька брудна тварюка».

— Чуєте, Ґольдмане? Всі жінки в Америці ненавидять вас!

— Що? Послухайте, Рою, та це ж якийсь анонім!

— О, ви не знаєте жінок, Ґольдмане! Вони наче стадо бізонів: як ви зробите боляче одній з них, стадо кинеться на вас і затопче насмерть.

— Рою, — урвав я його, — з цією жінкою в мене нічого не було.

— Та знаю я, дідько б вас ухопив! У тім і річ. Ось погляньте, я зі шкури вилузуюся, щоб просувати вашу кар’єру, готую фільм століття, а ви все пускаєте на пси. Знаєте, Ґольдмане, ви в домовину мене заженете з вашою пристрастю все псувати. І що ви вдієте, як я умру? Прийдете плакати на мою могилу, бо ніхто вам більше не допомагатиме. Невже треба було верзти якусь дурню цій тендітній дівчині, актрисі, від якої в захваті всенький світ? Коли ви доводите до сліз актрису, від якої у захваті всенький світ, ніхто не прийде дивитися фільм за вашою книжкою! Ви хочете, щоб усі ненавиділи вас? Погляньте, що пишуть в інтернеті: злий Ґольдман і невиннятко Лідія.

— Таж вона почала розповідати мені, що пройшла кастинг до фільму, — спробував виправдатися я. — А я пояснив, що вона помилилася.

— Вона пройшла відбір, генію ви всього людства! І навіть здобула головну роль.

— Послухайте, Рою, ми разом відбирали акторів! Разом затверджували їх! Куди поділася акторка, яка мала грати Дженні?

— Її витурили.

— Витурили?

— Авжеж. Ви-ту-ри-ли.

— А з якої такої причини?

— Під час останніх зйомок вона в перерві змаламурила всі пиріжки!

— Рою, ви жартуєте?

— Ні, це щира правда. Я зателефонував її агентові й сказав: «Забирай свою ненажеру і котися з нею під три чорти! Тут кіно знімають, а не свиней на сало годують!»

— Годі вже, Рою! Як Лідія Ґлур опинилася в цьому фільмі?

— «Парамаунт» поміняв акторів.

— Чому це? По якому праву?

— Не було касових акторів. А Лідія Ґлур дуже касова акторка. Набагато ліпша в цьому сенсі, ніж оті актори, що їх ви з якоїсь помийниці випорпали.

— Касова?

— Авжеж, це термін із кіно. Він означає відношення поміж гонораром кіноактора і тим зиском, який дає фільм у кінопрокаті. Ця крихітка дуже касова: якщо вона грає у фільмі, то той фільм прийде дивитися більше глядачів. Це означає, що ви заробите більше грошенят для себе, для мене, для них, одне слово, для всіх.

— Я знаю, що означає це слово.

— Ні, ви ні хріна не знаєте! Бо якби знали, то черевики мені лизали б із вдячності, що я взяв її у фільм.

— Та якого дідька ви улягаєте усім бажанням «Парамаунту»? Я не хочу, щоб вона грала Алісію, та й край.

— Ох, Маркусе, ви не можете чогось не хотіти. Хочете, щоб я показав вам угоду з усіма невеличкими і непомітними застереженнями, яку ви підписали? Вам дали змогу взяти участь у кастингу, і ви маєте бути втішені… Ось побачите, фільм матиме величезний успіх. Її гонорар — цілий статок. А те, що коштує дорого, якісне. Всі кинуться до кінотеатрів, щоб подивитися цей фільм. А якщо ви й далі гратимете роль жіночого ката, то дочекаєтеся, що феміністки палитимуть ваші книжки на майданах і влаштовуватимуть демонстрації перед вашим помешканням.

— Рою, ви потвора, та й годі.

— Оце так ви дякуєте мені за те, що я дбаю про ваше майбутнє?

— Моє майбутнє — це мої книжки, — відтяв я. — А не ваш дурнуватий фільм.

— Ох, прошу вас, облиште ці революційні гасла, яким ніхто вже не вірить. Книжка — це минуле, бідолашний мій друже.

— Рою, як ви можете таке казати?

— Не треба корчити таку сумну гримасу, Ґольдманчику. Через двадцять років люди вже не читатимуть книжок. Отак. Будуть дуже заклопотані зароблянням грошиків і не відриватимуться від мобільників. Видавничій галузі капець, Ґольдмане. Ваші внуки дивитимуться на книжки, як ми оце дивимося на єгипетські ієрогліфи. Питатимуть: «Дідуню, а нащо ті книжки потрібні були?» — а ви їм казатимете: «Щоб помріяти можна було. А може, щоб дерева псувати, я вже й забув нащо». І вже пізно буде на те, щоб оговтатися: людська дебільність сягне вершини свого розвитку, і ми просто повбиваємо одне одного з нашої природженої дурості (власне, це ми й зараз більш чи менш успішно робимо). Майбутнє належить не книжкам, Ґольдмане.

— Та невже? А чому ж воно належить, Рою?

— Кінематографу, Ґольдмане. Йому!

— Кінематографу?

— Авжеж, кінематографу, Ґольдмане, ось кому належить майбутнє! Люди вже зараз хочуть бачити відеоряд! Люди не хочуть думати, вони хочуть, щоб їх провадили. Від ранку до вечора перебувають вони у рабстві, а як приходять додому, то не знають, що з собою вдіяти: нема більше пана і господаря з ними, нема тієї щедрої руки, що дарує їжу, скеровує й шмагає батогом. Та, дякувати богові, є телебачення. Людина вмикає телевізор, вклякає перед ним і вручає йому свою долю. «Що мушу я їсти, пане?» — питає вона в телевізора. «Заморожену лазанью», — каже їй реклама. І ось людина біжить бігцем і ставить у мікрохвильову піч ту мерзлу гидоту. Потім знову вклякає й питає: «А що мені пити, пане мій?» І телевізор люто горлає: «Ультрасолодку колу!» І наказує: «Жери, тварюко, жери! Нехай тіло твоє зів’яне і стане брезкле». І людина скоряється його велінням. За годину після вечері телевізор змінює рекламу: «Ти занадто гладкий! Ти потворний! Іди й виконуй гімнастичні вправи! Будь красивий!» І тоді ви купуєте електроди, що зроблять ваше тіло рельєфним, креми, від яких ваші м’язи розростуться, поки ви спатимете, чарівні пігулки, які виконуватимуть за вас оту гімнастику, якої ви не маєте ніякого бажання виконувати, бо перетравлюєте піцу! Отак життя й минає, Ґольдмане. Людина слабка. Згідно зі стадним інстинктом, вона іде душитися в темних залах, що звуться кінотеатрами. І гоп! — вам демонструють рекламу, нав’язують попкорн, музику, безоплатні ілюстровані часописи, а перед фільмом показують трейлери, які наче кажуть вам: «Бевзю заплішений, ти дивишся не той фільм, біжи мерщій і дивися оцей, він набагато ліпший!» Воно, звісно, так, але ось халепа: ви вже заплатили за квиток, то мусите сидіти! Отож ви підете дивитися ще й той фільм, а там трапиться іще один трейлер, який дасть вам на здогад, що ви йолоп, бовдур і взагалі ніщо, і як настане перерва, ви підете до буфету випити содової й з’їсти морозива за шалені гроші, щоб забути про свою жалюгідну долю. І в останній на світі книгарні залишитеся тоді, може, тільки ви та ще жменька таких упертюхів, проте довго боротися ви не зможете: вас усе одно переможе народ, що складається із зомбі та рабів.