Трохи пітьми - Дереш Любко - Страница 57

– Це дуже добре, що воно вже близько. Пам'ятаєш, ти обіцяла мені, що, коли прийде мить, ти будеш відвертою, як ніхто на світі?

Лорна мовчить. Закриває очі й, розплющивши їх, дивиться в нікуди. Монотонним голосом вона починає свою історію.

Я вслухаюся в її суху, різку мову. Пітьма довкола нас робиться такою густою, ніби серед білого дня западає ніч. Я не можу зрозуміти причини темряви, можливо, вона через затягнуте хмарами небо…

А пітьма посилюється.

– 23-го вересня 1987 року я готувалася зустріти свій четвертий день народження без батьків. Я тоді жила у Казахстані, у невеличкому містечку Каркарали у свого дяді Валєри, брата мого батька. Дядя Валєра вирішив зробити мені подарунок до дня народження. Він взяв мене в гори на озеро Шай-тан-коль і сказав, що збирається навчити мене одного фокуса. Цей фокус називався «гасити сонце»…

Лорна оповідає цю історію вголос, а я бачу її внутрішнім зором. Ось маленька дівчинка, ось дядько просить її загасити сонце. Ось маленька дівчинка говорить дядькові, що їй нічого не виходить. А ось і дядько, що курить їдку папіросу, каже, ніби цим він торкає небо. Ось дівчинка просить у дяді дозволу й собі торкнутися неба. Дядя в поцілунку передає їй цю здатність, і дівчинка далі пробує загасити сонце. Ось вона розплющує очі й бачить, що сонце дійсно погасло. Дівчинка нажахана до півсмерті, вона боїться покарання за вчинене. Адже те, що вона накоїла, – жахливо. Вона занурила світ у пітьму. Тепер все живе загине, і цей гріх ляже на неї. Дівчинка не витримує такої провини і з відчаю стрибає в провалля… Після цього стрибка (після одужання від стрибка) починається, власне, історія тієї Лорни, яку я знаю.

Я ще раз подумки прокрутила цей сценарій, і він один в один збігся з моєю здогадкою.

– Як темно… – тихенько каже Віра. Вона обіймає себе за плечі, бо холодний вітер неприємно залазить під одяг.

– Напевне, зараз так само темно, як у той день, на горі, – кажу я. – Лорно, так само темно чи ні?

Лорна киває. її погляд зосереджений на багатті, єдиному джерелі світла, що поєднує нас.

– Воно вже тут. Прямо у мене за спиною. Я відчуваю його. Ще один порив крижаного вітру змушує мене застогнати.

Вітер дме з гір, спиною до яких сидить Лорна. На секунду мені ввижається, ніби вітер за спиною Лорни має форму, і я насилу стримуюся, аби не зойкнути з переляку…

Йостек, намагаючись не показувати виду, теж перелякано Роззирається. Тільки Алік у якійсь м'якій задумі.

– Феноменально, – врешті вирікає він і пляцкає себе по коліні. – Феноменально. Ким був твій дядя, Лорна?

– Фокусником, – ледь чутно відповідає та.

– Лорна, твій дядя був не фокусником. Твій дядя був магом. 23-го вересня вісімдесят сьомого року в Казахстані було видно кільцеподібне сонячне затемнення!

Лорна піднімає очі.

– Що?

– Того дня, коли сталися описані тобою події, між Казахстаном і Тихим океаном смугою пролягло сонячне затемнення. Я можу говорити з абсолютною певністю, тому що якраз того дня сам я був у Казахстані з важливою місією. Я вам вже розповідав, що мав відвернути торнадо. Збігається навіть місце, де повинна була зародитися смертельна стихія – озеро Шайтан-коль!

Алік видає саме ту інформацію, яка мені зараз потрібна. Пасьянс починає складатися.

– Аліку, – питаю в нього, – а ти можеш нам пояснити наміри дяді Валєри? Чого він, як маг, хотів цим добитися?

Алік замислюється на мить.

– Можемо поміркувати. Я думаю… тобто я впевнений: дядя знав, що має бути сонячне затемнення. Скоріш за все, він хотів змусити Лорну повірити, ніби вона має достатньо сил, аби впливати на природу… на зовнішній світ загалом… що, в принципі, і є суттю магії.

Всі очі прикуті до Аліка, і ніхто, крім мене, не помічає: що далі він говорить (а говорить він дедалі впевненіше), то сильніший дме вітер з Лорниного боку. Я намагаюся не дивитися в її керунку, але краєчком ока все одно помічаю, як щось темне стоїть за її плечима. Холодний жах у вигляді вітру б'є звідтіля, ніби гірське джерело.

– Знаєте, друзі… Я, здається, починаю розуміти… Дядя намагався переконати Лорну в тому, що вона має силу впливати на світ. І ти, Лорна, таки повірила в це… Боже, звідки цей вітер узявся?

– Аліку, заради Бога, не зупиняйся, пояснюй далі… – благаю я його, пригинаючись під поривами буревію.

– …і Лорна повірила в те, що справді загасила сонце. Це був настільки травматичний досвід для дитини, що вона не витримала відповідальності за накоєне. І стрибнула у провалля…

– Той самий сценарій! – волаю я, перекрикуючи вітер, що реве в наших вухах. – Скрізь у житті Лорни я бачила той самий сценарій. Лорна підіймалася, творила чудо і намагалася покінчити із собою, стрибаючи вниз. У найширшому розумінні! Лорна! Дивись на нас!

Всі переводять погляди на неї. Хоча Лорна сидить тут же, за метр від мене, ця несподівана сутінь і штормовий вітер створюють ілюзію, ніби Лорна зменшилась у кілька разів… Або ніби я дивлюся на неї через перевернутий бінокль. Лорна повільно підіймає голову. Мене проймає відчуття, ніби Лорна зараз перебуває в зоні надпотужної гравітації, і кожен рух дається їй непереборно важко. Я зараз тут, біля вогню, а Лорна – десь там, на краю чужого світу. В пітьмі.

– Лорна! – кричу до неї. – Коли сонце виходило з-за хмар, твоя депресія відступала, коли сонце зникало, депресія посилювалася! Все твоє життя зачепилося за той день у горах. Ти прокручуєш усім своїм життям той самий день на різні лади! Навіть сьогодні, зараз, якоюсь частинкою себе ти проживаєш той самий день неподалік від Шайтанового озера!

Віра роззирається, і Алік, і я роззираємося й переконуємося, що те, що стало видно мені – не ілюзія. Ми зараз на вершині тієї самої скелі, майже у повній темряві, вітер доносить сирий озерний запах, а дуже здалеку долітає нестямне валування псів.

– Ти проживаєш досі той самий день тільки з однієї причини! Ти не прожила його ще жодного разу до кінця!

– «НІ!» – кричить Лорна з краєчку скелі. Вона заперечливо мотає головою, її волосся на вітрі страшно розвіюється.

– Щоразу, коли ти доходиш до краєчку і здійснюєш чудо, ти лякаєшся!

– «НІ-І-І!»

– …лякаєшся і намагаєшся викреслити зі свого світу тут частину тебе, яка ці всі чудеса й робить! СИЛА, ЩО СТОЇТЬ У ТЕБЕ ЗА ПЛЕЧИМА – ЦЕ І Є ТИ! ТА САМА ТИ, ЯКА ПОВІРИЛА, ЩО МАЄ СИЛУ ЗАГАСИТИ СОНЦЕ!!!

Мої слова, важкі, мов глина, летять у Лорну, як в потьмарену озерну гладь. Після глибокого сплеску я відчуваю: вони попали, куди слід. Лорна, долаючи Гравітацію, розвертається до нас спиною і розкриває обійми. Щось щільне і напружене вривається в неї. Вітер поволі слабшає, і Лорна безвільно падає на землю.

Я кидаюся до неї, підіймаю із землі її голову, притуляю її до свої грудей.

– Жива, жива… – ридаю я. – Слава тобі Господи, жива! Лорна усміхається.

– Жанна, ти свята, – шепоче вона мені.

Я не даю їй говорити, тільки притуляю до своїх грудей, обіймаю і плачу.

Жанна з Лорною підходять до багаття. Я здивований тим, що темрява над Шипотом практично моментально розсіялась. Хмари порідшали, з-за них виглядає сонце.

– Дивіться, сонце, – озивається Віка, яку всі після вчорашнього чомусь називають Вірою. Знову ці Алікові маніпуляції…

Я закурюю. Алік, Віка й Жанна жваво обговорюють раптову переміну погоди. Алік з гумором розповідає, що неодноразово був свідком того, як погода кардинально мінялася в моменти рішучих духовних трансформацій у його колег-екстрасенсів. Жанна обіймає Лорну за плечі з одного боку, а Віка (нізащо не назву її Вірою!) – з іншого. Вони сміються з Алікових дотепів і поводять себе вільно й невимушено, мовби на відпочинку після напруженої роботи.

З того, що долетіло до моїх вух, я зробив деякі висновки. Зокрема, стало ясно, що цей жук переконав дівчат, буцім щойно Лорна, а також усі вони, пережили велике духовне по-трясіння-зцілення…

Я з болем усвідомлюю, що безнадійно програв цю гру Алікові. Алік намагається не дивитися в мій бік, бо напевне знає, що я єдиний з присутніх, хто насправді бачить, як найменшу нагоду цей шарлатан використовує, аби зміцнити свій імідж гуру. Навіть цю химерну мінливість погоди, притаманну для гір, він ухитрився використати собі на руку. От жучара!