Трохи пітьми - Дереш Любко - Страница 53

Вперта і всезнаюча, вона мене дратувала на відстані. У серці нив розпач за Жанною. Зрадили.

Від цих думок (або від недосипання, або на відхідняку від трави) в мене розболілася голова. Щось давило на мене.

Вимкнув музику, щоб розвантажити психіку спокоєм. Велика, порожня квартира дзвеніла підводною тишею. Про те, щоб догнатися недобитою п'яткою, не могло бути й мови. По накуру я легко роблюся тривожним. Зараз же моя хата була втіленням моїх дитячих страхів перед порожніми, мовчазними приміщеннями.

Лорна перешкоджала мені зануритися в постканабіноловий спокій. Я був переконаний, що зараз ця руда відьма щось там ворожить проти мене. Майже відчував це. Це діяло мені на нерви.

Ні, не тому, що я насправді вірив у ці речі. Якраз навпаки – воно так діяло тому, що я у них не вірив. Мене бісило, що у них вірила Лорна. Вірила в якусь алогічну маячню, виводила мене з себе цими своїми туманними багатозначними фразочками. Цим багатозначним менторським тоном. Ніби вона щось пізнала. Ніби вона щось пережила. І ніби вона після цього – причина й основа.

Мене напрягало те, що саме зараз Лорна може сидіти у себе в кімнаті, у цій своїй брудній блядській норі, насилати на мене своїми «магіями» розмаїті нещастя й немочі. Яке вона має право? Дратувало навіть не те, що вона мені бажає зла, а те, що вона бажає мені довести, що вона непохитна у своїй вірі – десь у такому плані. Просто вона не реалізовує себе в іншому, говорив я собі, тому й намагається комусь щось довести.

І все ж її впертість мене дратувала (і лякала). її нахабство мене дратувало (і лякало). Дратувала й лякала її потрясаюча абсурдність, ІРРАЦІОНАЛЬНІСТЬ, чорт забирай, віра в те, що вона ПРЯМО ЗАРАЗ НА МЕНЕ МОЖЕ ЯКИМОСЬ ЧИНОМ ВПЛИВАТИ!

«Лорна! Ти! Слухай сюда! Якщо ти думаєш, що ти мене цим затравиш, ти глибоко – глибоко! – помиляєшся, бейбі», – сказав я вголос. І замовк.

Тишею відповіла мені квартира.

Я усвідомив, що це стерво таки здійснило щойно вплив на відстані. Змусило мене відреагувати на її БЕЗГЛУЗДІ, хай їм грець, спроби вивести мене з себе.

До біса, вона таки вивела мене з себе!

І зразу ж наступна думка: спалити листівку!

Це було геть алогічно. Але на секунду я припустив… що, можливо, через сиґілу, а можливо, й іншими шляхами… Лорна справді маніпулює мною. Насилає немочі й нещастя… Я відчував себе геть вразливим, відкритим для усіх її «магічних» злодіянь.

Я витягнув з раковини сигілу й вискочив на балкон. У старому відрі, що там стояло, я підпалив папір і спостерігав, як він горить.

«Заради Бога, не вдихни тільки цього диму! Це буде фатальною помилкою!»

От чорт! Думка ще більш параноїдальна, але я моментально відсахнувся від летючої кіптяви. І так розізлився, що з усієї сили вдарив ногою по балконній решітці. Зараза, чому я піддаюся цьому? Ці всі інфернальнощі не мають на мене впливу.

Я залишив папір дотлівати і покинув балкон. Голосно сказав порожній кухні:

«Ці всі інфернальнощі не мають наді мною сили! Я в це не вірю».

Від звуку свого голосу й тиші хати мені стало боязко.

Наступного дня на роботі у моїй приватній поштовій скриньці був мейл від Лорни.

93!

Уродам превед.

Вчора вночі я присадила на твою хату демона (стихія води 723). Він тепер буде у тебе жити гггг. Кароче, сам побачиш. Якщо думаєш, що з сиігілою це шутка, то глибоко помиляєшся, Гемор.

Л.

93. 93/93

На що я відповів лаконічно й не без гумору:

Демон? ахуєть, дайте два%)

шпрехен зі ідіш?

кіш мін тухес, бейбі!

Дома я передусім зачинив двері на балкон, звідки добряче налило дощу. Я завжди, коли йшов з хати, залишав двері на балкон відчиненими: люблю, коли в квартирі свіже повітря. Але то було влітку, а тепер, коли почалися дощі, буду закривати.

Поки витирав підлогу, встиг відчути, що в хаті якось заду-же сиро. Я збагнув дві, ба навіть три фішки, третя була далебі найприємніша: я куплю собі на зиму олійний обігрівач і буду всій тепломережі показувати великі факи.

А перші дві думки стосувалися головно того, що на дворі вже холодно, тепла вмикати ще не збираються і що не варто сподіватися на милість від ЖЕКу, а треба поставити в хаті колонку, щоби мати гарячу воду завжди, коли потрібно, і цим самим збільшити кількість факів у бік комунальних служб на 50 – 60%.

Раптом мені страшенно захотілося спати. Тягар дня давався взнаки. В мене буквально заплющувалися очі. Повіки стали важкими, мов свинцеві ляди. Це затертий вираз, але скільки в ньому правди життя! Я зрозумів, що коли й надалі сидітиму за столом і куритиму, то просто відрублюся тут же й, імовірно, згорю. Тому я придушив у попільничці сигарету, насилу змусив себе роздягтися, накрутив будильник на 5 ранку (щоб устигнути прибрати в квартирі) й провалився в пітьму.

І відразу прокинувся. Ніч злетіла, мов мить. Верхнє світло У спальні чомусь горіло. Напевне, звечора я був такий сонний, що забув погасити, так і ліг. Наступної секунди я вже стояв на кухні, геть не пам'ятаючи, як там опинився. Тут теж горіло світло і панував безлад, все було поперекидане догори дном. Холодильник відчинений і вимкнений з розетки. Якісь старі засмерджені продукти, подібних до яких я ніколи не тримав у себе в морозильнику, валялися на підлозі в калюжах талої води, на столі, в мийці. У відчаї я глянув на годинник, але, так і не розібравши, котра година, почав хаотично прибирати. Знову натягнуло сирістю з балкону. Чорт, я ж пам'ятаю, що закривав двері на цей балкон. Що, на біса, коїться? Я почав гарячково згрібати гори тютюнових недопалків у миску із прокислою кашею, яку знайшов на підлозі, але бичків і попелу так багато, він обліплює мені руки. Сверблять очі, я тру їх брудними руками, замурзуючи й обличчя собі мокрим попелом.

Я знову відчув сильний холод знадвору.

На бога, я ж тільки-но закривав цей клятий балкон!

Розвернувся туди, і мене стьобнув жах: на балконі стояла Лорна. Це від неї віяло холодом. Вона вхопила мене за руки (які у неї довгі, довгі руки) і почала тягнути до себе, в холод. Мене спаралізувало, я не міг поворухнутися, тільки відчував, як поступово німіють, затерпають передпліччя, плечі, горло… Коли я відчув, як вже німіє язик, перетворюється на мокру дерев'яну колоду в роті, отут нарешті я прокинувся. Зубами я стискував край підковдри, геть мокрої від моєї слини.

Я почав розтирати занімілі від довгого лежання на них руки, розтирав щоки, вуха, шию. Все тіло затерпло.

Світло не горіло. Я побіг на кухню – двері на балкон зачинені, холодильник теж, стоїть, акуратно працює, помитий ще на минулому тижні. Але все одно, чіпкий жах зі сновидіння не відступав від мене: я тілом, фізично продовжував чути на собі погляд Лорни зі сну.

Я повмикав світло у цілій хаті й включив телевізор. Годинник показував пів на другу ночі. Та в мені клекотав такий гормональний ураган, що я не міг всидіти на місці. Щоб якось викинути з себе цей шал, упав на кулаки й почав віджиматися від підлоги. Взагалі-то, я віджимався від підлоги в кращому випадку раз на тиждень, а то й два, нехтував цим. А тут без перепочинку я відтиснувся шістдесят разів, поки руки не обламалися згинатися. Знайомий розказував, що схоже буває після стрибка з парашутом – зразу після приземлення в організмі бушує стільки гормонів, що можеш віджиматися, «як машина».

Їй-богу, тоді я віджимався, як автомат. Я вже був упевнений, що не засну. Здавалося, ніби в хаті стоїть той самий сирий туман, що й уві сні. У квартирі й справді було прохолодно. Я переконав себе, що варто бодай спробувати заснути, хай зараз це й виглядає абсурдним. Накрившись двома ковдрами, я моментально заснув.

Але, хоча таких кошмарів я більше не бачив, сон не приніс мені заспокоєння… Я прокинувся на ранок геть виснажений, розбитий, ба ледь не хворий. Очі сльозилися. Мужньо примусив себе піднятися з ліжка після другого дзвінка будильника і пішов у душ. Там я пригадав свій кошмарний сон і сам собі не повірив.