Трохи пітьми - Дереш Любко - Страница 49

Подумати тільки, чому я так напружився із самого ранку? Наче й справді щось літало в повітрі, а тепер відлетіло. А ось і сонечко виглянуло, і небо стало розвиднюватися. Полегкість.

Мені добре сиділося у панків. Може, тому що на мене дивилися з повагою, а може, тому що тим пацанчикам і справді було пейбл, панки вони чи не панки. Вони сподобалися мені. Дуже сподобалися.

А потім з хлопчаками стало нудно, і я пішов у табір з від-чутям згаяного часу. Лорни не знайшов, про Жанну не поговорив. Все тупо і безнадійно. Жанночо моя, ну що ж ти така безпорадна?

Я думаю, що Йостек цілком бепідставно вважає мене безпорадною. Після того, як я відкрила Вірі душу, в мені навпаки – з'явилося відчуття впевненості. А може, це справді той дядько щось залікував у мені.

Була вже, певно, третя пополудні, але навдивовижу темно було довкруг, ніби саме повітря набрало дивного темного притінку. Біля мокрого попелища повзав догори задом дядь-ко-екстрасенс. Цей Алік намагався роздмухати вогонь. Я сіла біля Віри на колоду і накинула нам на спини спальник. Я подумала, що зовсім не шкодую, що розповідала про себе Вірі. Хоча вона теж не від цього світу, як і Лорна, але з Віри йшло світло. Я вилила їй застоялий бруд, а вона мене наповнила легкістю і свіжістю.

Алік випростався, витер з чола піт, трохи віддихався. На нім шкіряна куртка із закльопками й ланцюжками. Германова куртка.

– Ну, як спали? – киває він нам.

Я мовчу. Мені ніяково з ним розмовляти.

– Нормально, – каже Віра. – А де решта? Де Йостек, Герман? Де Лорна?

– Пішли. Всі пішли. – Алік махає пухкою ручкою у бік гір. – Герман закінчив свій фестиваль. Йостек пішов у ліс. А де Лорна, не знаю.

– Як це – закінчив фестиваль? – питається Віра. – А намет його? А спальник?

– Забудь про Германа, – каже Алік, трохи змінивши тон. Зараз він не жартує. – Герман… пішов своєю дорогою.

Я пригадала його, цього чоловіка, котрий теж чомусь вирішив приїхати на фестиваль самогубців. Я його остерігалася: у нього був затравлений погляд і важкий запах. Мені здалося, цей Герман якось по-особливому виділяв мене з-поміж інших, наче прагнув залізти мені в душу. Намагався зазирнути в очі… Ставав біля мене поруч. Але не наважувався заговорити.

Раптом мене вражає думка, що якби вранці поруч не було Віки, я свою історію могла довірити йому.

Тому слова Аліка мене торкають несподівано глибоко. Я відчула, що мені дуже-дуже хочеться ще колись зустріти Германа, і щоб тоді його погляд не був таким приреченим.

– В нього все буде добре? – спитала я. Відчула, як підсту пають сльози. Це так по-бабськи, плакати через будь-що. На магаюся стриматись.

Алік впирає руки в боки, мовчить і злегка посміхається.

– Він сильний, – каже врешті Алік. – Він все зрозумів правильно…

Алік замовкає на півслові й дивиться ніби крізь мене.

– Я бачу, лапонько, твоє поле тримається. Тепер енергія перестане витікати з тебе, і ти поправишся. От і вже зарум'янілася. А там ще пару кілограмчиків набереш і будеш красотулькою… А у тебе, Віро, я бачу, взагалі справи прекрасно після вчорашнього. Яскравий, чистий контур…

Раптом десь із-за спини чується знайомий голос. Я здригаюся від несподіванки.

– Хо-хо-хо, наш маленький доктор Зло знову зомбує мир не населення?

Йостек, задиханий і спітнілий, вилазить на пагорб. Опинившись перед Аліком, він тут же падає на коліна і починає бити поклони, примовляючи тонким голоском:

– Божественний ви наш, порятуйте нас! Біте шьон, хелп ас, пліз!

– Ну для чого цей балаган, Йостеку? – каже Алік, зні-чений. – Мені не смішно. І дівчатам не смішно. Перестаньте ж…

Алік хоче підняти Йостека з колін, але той починає верещати дівочим голосом: «Не треба, не треба, ай, заберіть свої лапи!» Алік полишає цю марну справу і просто стоїть, дивиться на нас, ніяково посміхаючись.

– Як бачите, шаманський сеанс не минув для Йостека без слідно, – каже він. – Шприца із сульфазином при собі, на жаль, не маю, але й підстав для паніки поки що теж не бачу.

Здається, Алік хотів пожартувати, та раптом мені на мить здалося, що ці слова серйозні. Що всі події останньої доби – преображения Віки у Віру, вчорашній сплеск ненависті в Лор-ни, зникення Германа, моя незвична відкритість і навіть дивна (якась розбовтана) поведінка Йостека – суть кола на воді від одного каменя.

– Ой. Я зрозуміла! – вирвалось у мене. Алік уважно вивчає мене крізь окуляри.

– Розкажи, що ти зрозуміла? – питає він. І я вже готова розповісти про це неясне прозріння, коли

Йостек стає навколішки біля старого й починає вдавати, буцім робить Алікові міньєт. Він прицьмакує і примовляє:

– Мням-мням… мммм, о гуру… який у вас божественний мням-мням…

У мене округлюються очі. Я не впізнаю свого Йостека.

– По-моєму, в пацанчика поїхав дах, – тихо каже Віра.

– А по-моєму, – каже Йостек, відриваючись від свого заняття, – пацанчик просто хоче вам показати, що ви всі клюнули на його вудочку. Хіба ви не бачите, що це маніпулятор?

Йостек підіймається з колін і поправляє свої елегантні окуляри, знову стаючи тим Йостеком, якого я знала. Можливо, йому зараз навіть трішки соромно. Тому він продовжує:

– Ви не бачили, як вчора цей ваш гуру зазомбував Герма на? Ви ж були в панків! А тим часом тут теж неабищо діяло ся. Ваш гуру вам не розповів, куди подівся Герман? Так тоді я розкажу! Цей козел вивів бідного Германа на щиру розмо ву. Герман йому відкрився. Герман сказав нам – що він ра нима, слабовільна людина. Розумієте, Герман ДОВІРИВСЯ нам. А цей, – Йостек тицьнув пальцем у бік Аліка, – цей жук СКОРИСТАВСЯ МОМЕНТОМ. Він наказав Германові роздітися догола і йти в гори… і здохнути там!

Алік буряковіє і починає дрижати.

– Все було зовсім не так! Це була висока мить для Германа… для мене!… Висока мить!

– Що? – Йостек єхидно примружується. – Правда очі коле?

– Ану закрийся, – наказує Йостеку чийсь голос. Він моментально припиняє свій цирк. Я відчула, як похололо все всередині мене, а потім запалало гарячим. До нас підходить Лорна.

– Я маю сказати вам всім важливу річ. Те, що я хочу сказати вам, стосується демонів. Це я привела їх сюди, а вони привели сюди вас.

Лорна поглянула на мене.

Я сковтую тверду грудку в горлі й киваю у відповідь. Мною починає трусити – як завжди, коли говорить Лорна. Я чую в її голосі ті самі відьомські переливи, котрі зводять мене з розуму. Не в переносному, а в цілком конкретному значенні.

– Ще одна, блін, відунка, – буркає Йостек, проте помітно охолоджується. Він складає руки на грудях і дивиться на нас усіх з погордою. А ми – ми всі розвертаємося до Лорни.

– Воно вже не перший рік біля мене. Десять, може, навіть більше, років ми ходимо одне за одним, – каже Лорна і обводить нас поглядом. – Між ним і мною – зв'язок. Ми ніби змагаємося, хто сильніший: воно чи я. Його темрява чи моя непохитність.

– Хто це – воно? – м'яко питає Алік.

– Воно це воно. Те, Що Лякає. Сила без статі, але з чоловічим відблиском. Про нього я казала «Той», «Інший». Воно – це страх, який я пам'ятаю із самого дитинства. Страх – це його дихання. Скільки себе пам'ятаю, моє життя нагадувало сон, завжди готовий перерости в кошмар. Я ніколи не була цілком впевнена, що насправді існую. Завжди ніби кіно…

Я слухаю Лорну впіввуха, тому що вже чула її історію, і не раз. Насправді зараз чомусь я пригадую історію, яку почула від Лорни в ту ніч, після пекла на тій квартирі. Про те, як Лорна «гасила сонце», про те, як вона стрибнула у провалля і після цього мовби покотилася по зовсім інших рейках…

Мене не дуже цікавить те, що говорить Лорна зараз. Я більше думаю про цей її символічний підйом разом із дядьою в гори. Про те, як він дав Лорні «торкнутися неба». І про те, як вона таки «загасила» сонце. Мені спадає на гадку порівняння з метеликами, яких закрили у картонній коробці з-під взуття, а вони намагаються випурхнути. Так і мої думки – про дядю, про Лорну і про сонце – б'ються об картон моєї голови…