Трохи пітьми - Дереш Любко - Страница 47

До дяді Валєри в мене було дуже неоднозначне ставлення. З одного боку, він мені дуже подобався, тому що був смішний, з вусами, але з поголеною налисо головою. З іншого боку, я не раз чула, як мама говорила моєму татові, що дядю Валє-ру вона в себе дома бачити не хоче, їй цих проблем не треба. Яких «цих» проблем, я питати боялася, тому що боялася мами і того голосу, яким вона завжди відгукувалася на мої недоречні запитання. Тато підкорявся мамі, і коли дядя Валєра приїжджав до нас до Львова, я відчувала неприязнь і напруження у квартирі, пов'язане з його приїздом.

Тому, хоча особисто мені дядя Валєра нічого поганого не зробив, я подумки засуджувала його, не розуміючи, правда, за що.

Мабуть, мама боялася дяді Валєри, тому що в нього були закручені вуса і багато чорного волосся на тілі. Хоча я не знаю, чи бачила мама дядю Валєру без одягу (я бачила). Чомусь мені здавалося, вона мусила бачити, тому, напевне, і боїться.

Отож дядя Валєра був татовим братом. Коли я раз спитала його, ким він працює, мама сказала, щоби я йшла у свою кімнату, а дядя Валєра сказав, що він працює фокусником. Але мені чомусь після маминого тону («ану марш до кімнати») розхотілося побачити його фокуси. Коли мене привезли до дяді Валєри в Каркарали, я дізналася, що дядя Валєра працює ніяким не фокусником, а смажить шашлики на базарі.

Мене завезли до дяді Валєри на цілих два місяці. Взимку, коли мене мама вигнала з хати гуляти і не пускала назад, тому що я не могла перестати плакати, я сильно застудилася й кашляла аж до самого літа, тож лікар сказав мамі, щоби мене повезли десь, де тепло і сухо. Мама з татом приїжджали до мене в Каркарали раз за все літо, а тепер так виходило, що на мій день народження вони якраз і не приїдуть. Глибоко в душі я надіялася, що дядя Валєра знає мою потаємну мрію про діапроектор, але щось мені підказувало, що дяді Валєрі не до мене і не до омріяного мною діапроектора.

Однак перед моїм днем народження дядя Валєра сказав:

«Кицька, я тебе хочу навчити одного фокуса».

«Якого, дядь Валєра?»

Дядя Валєра сказав, що цього фокуса його навчили в моєму приблизно віці люди, з якими від зараз вчиться у школі.

«Дядя Валєра, а хіба дорослі ходять до школи?»

На що той посміхнувся у вуса і сказав, що йому досі сім років.

Надвечір того спекотного дня ми пішли з дядьою Валєрою в гори. Дорога була важкою, за околицями містечка в повітрі повисла імла. Ми проминули Шайтанове озеро і вилізли на якесь узгір'я вже затемна, дядя Валєра сказав, що він навчить мене фокуса завтра зранку, а зараз потрібно спати.

Я пам'ятаю, що тільки-но дядя закутав мене в кусючий овечий коц, як зразу треба було вставати. Надворі було ще темно і навіть пташки ще спали. Дядя Валєра робив ранкову зарядку, присідав і махав руками.

Зійшло сонце, забарвивши все у ніжний перламутровий колір. Ми поснідали солодкою булкою халою з маком і помідорами з сіллю.

«А тепер, кицька, – сказав дядя Валєра, – ти повинна змусити сонце потемніти».

«Як це, дядь?»

«Просто сиди собі і дозволь сонцю потемніти, ніби воно темніє саме собою. Але насправді ти будеш знати, що воно темніє через тебе».

Я заплющила очі, розплющила їх, але сонце не темніло.

Дядя Валєра розсміявся.

«Терплячішою треба бути, кицька», – сказав він і сів на траву в мене за спиною. Тепер я не бачила його, а тільки чула його голос.

«Ну ж бо, пробуй знову».

Я заплющувала очі й уявляла, ніби сонце темніє, розплющувала – але воно як світило, так і світить на небі. Мені здавалося нерозумним сподіватися на те, що така яскрава і недосяжна річ може потемніти, але дядько змушував робити спроби знову і знову.

«Неможливих речей немає. Є недостатня кількість спроб».

Але в мене нічого не виходило.

Дядя Валєра втішив мене, що зразу воно й не буде виходити, після чого закурив таку їдку папіросу, що аж сам закашлявся. Здавалось, я його більше не цікавила – дядя Валєра, босий, сидів по-турецьки на кам'янистій землі, і весь віддався хіба втягуванню дивовижно білого і густого диму з цигарки та позиранню на сонце.

Я наділа панамку, бо сонце почало припікати. Раптово мені самій захотілося пригасити на кілька хвилин сонце, щоб не було так жарко. Я сіла так, як сидів дядя Валєра – боса, по-турецьки – натягнула на коліна плаття і знову почала «гасити сонце».

«Дядя Валєра, а що ти куриш?»

«Я не курю. Я торкаю небо».

«А нащо ти його торкаєш?» – спитала я, лише трохи здивована такою відповіддю.

«Тоді мені легше дотягнутись до сонця».

Я обдумала його слова і чомусь вирішила, що коли сама зможу дотягнутись до сонця, мені буде легше погасити його. Я попросила дядю Валєру дати мені доторкнутися сухого неба.

«Рано тобі ще небо торкати», – сказав дядя і знову глибоко вдихнув дивовижного, білого, як молоко, диму.

«Ну дядь-а-а… Ну дай!»

«Мала ще ти».

«Ну дядь-а-а… ну да-ай! Ну мені вже чотири буде післязавтра. Мені вже можна неба торкатися».

«Сказав – ні».

«Ну дядь-а-а, у мене день народження скоро», – нила я, бо чомусь дуже захотіла «доторкнутися неба». – Ти ж мені торт дарувати не будеш?»

«Не буду», – погодився дядя.

«Ну тоді да-а-ай неба!»

Дядя підвів очі.

«Ну добре, кицька. Але ти за це мусиш поцілувати мене».

«Поцілувати?».

«Так. В губи».

Я завмерла, бо відчула тут якусь заборонену гру.

«Злякалась?»

«Чого це злякалась? Не злякалась».

«Тоді ходи сюди, кицька».

Я, не взуваючи твердих сандалів, підбігла до нього і сіла навпроти.

«Коли я затягнуся, ти видихнеш усе повітря. Потім відкриєш рот, а носа затиснеш пальцями. Тоді я дам тобі трохи небес. Усікла?»

Я подумала й кивнула.

Дядя Валєра зробив глибоку і довгу затяжку і показав мені, щоби я видихнула повітря. Я видихнула і завмерла, не знаючи, що робити далі. Дядя Валєра нахилився до мене. Його очі блищали, як два скельця. Він дивився прямо мені в очі, і я раптом відчула, що голова моя пішла обертом. Його губи наблизились до моїх, і дві велетенські долоні стиснули мою голову, а дяді Балерині потріскані губи притиснулися до моїх. І тут мені забракло повітря, але руки дяді Валєри не дали моїй голові смикнутися. Гарячий осінній дим увірвався мені в легені прямо з дяді Валєриного рота. Дим був таким пекучим і різким, що мої груди мовби обпекло вогнем. Я відсахнулася від дяді Валєри і почала страшно кашляти. Такого приступу кашлю я не мала, навіть коли хворіла взимку. Не знаю, що зі мною робилося, та поки я кашляла, здавалося, ніби повз мене минає вічність.

Нарешті в мене всередині трохи заспокоїлось. І на цілому світі раптом завмерли всі-всі звуки, залишилася тільки велетенська, мов небо, тиша.

«От тепер ти зможеш загасити сонце», – сказав дядя Валєра.

Я витерла губи від дядькової слини. Але руки були мов не мої – ватяні й важкі. Я чомусь подумала, що руки наїлися сонця і зараз сито сплять.

«Давай, кицька, загаси сонце».

Я заплющила очі й почала гасити його, як це робила раніше. Крізь повіки просвічувалось сонячне проміння, й від нього на внутрішній стороні фантазії замайоріли захоплюючі мультики. Я намагалася зрозуміти, про що ці мультики, але і їх персонажі, й сюжети були на диво абстрактними. Я розплющила очі й побачила, що сонячне світло стало ніби трохи тьмянішим.

«В тебе вже виходить, – сказав дядя, – але продовжуй. Загаси його повністю».

Моє серце забилося хутчіше. Я напружилася ще трохи. Мені здавалося, ніби я бачу із заплющеними очима. Не розплющуючи очей, я повернула голову і – дивовижно! – побачила дядю Валєру, як він усміхається.

Я продовжила гасити сонце, відчуваючи, що справа зрушилася з місця.

Зненацька моє тіло обійняв такий крижаний вітер, що я виринула з якогось напівсну, змістом якого було моє неперервне, й за силою ні з чим не зіставне бажання загасити сонце. Я розкрила очі й побачила, що світ занурився у напівморок. Враз замовкли всі пташки, цвіркуни. Тільки десь дуже далеко валували собаки. Моє серце охопило неймовірне почуття жаху.