Трохи пітьми - Дереш Любко - Страница 30

– Потім, – продовжує вже Віка, – хлопчики прийшли пробачення просити. Навіть принесли Алікові перекис водню.

А для остаточного примирення «панки» запросили до себе разом побухати.

Бачу, ці події об'єднали червоношматників чимось на зразок дружби. Шаманськими зайобами не пахне. Лорна чистить пір'ячко, почуваючись впевнено в ореолі заслуженої слави, і вдає, немовби їй запросто щодня когось рятувати – як не заручників, то зубастиків.

– Треба було взагалі тобі зуби вибити, – миролюбно звертається вона до Аліка.

– І окувяви восхуяцити, – гугняво жартує сам поранений. Нарешті моя миска порожніє, і я задираю голову до неба.

Після споглядання вогню пітьма небес – безпросвітня. Хмари натягнуло, вітер із гір віє, шумить листя. Буря буде. Грім гряде.

На серці мені щемко. Варто тільки відірвати погляд від заспокійливого вогнища і знайомих облич, як він губиться в глупоті ночі, де намети з людьми внизу – лише декорація, а насправді тут тільки гори.

Дивлюся знову на обличчя, з них десь поділися маски знайомості. Бачу п'ятьох невідомих мені людей, їх міміка розчиняється у чорному й золотому. З вогню до неба рвуться іскри, потріскують дрова. Шумить темрява лісу. Невідоме, що всі ми його пробуємо відтіснити, нікуди не ділося. Воно тут, одразу за спиною. Тріщить вогонь.

– М-да, – каже Лорна і закурює. – М-да, – повторює вона, пускаючи дим вниз до землі. – Я за то, шоби ми всьою бандою йшли бухати. А потім зловимо ше якогось підсвинка і зажаримо в палатці.

Я бачу барвисту сцену: п'яна Лорна вихоплює з вогню палаючу довбню, войовничо розмахує нею, аж поки не заганяє жертву в намет і підпалює. Морок якийсь, а не дівчина, істинно кажу: морок.

Але є щось у ній таке приманливе, що змушує нас усіх піднятися і рушити гуртом до панків. Бухати.

– Онде вони, – показує Віка на один із наметів унизу. Зі схилу нашого пагорба відкривається панорама, яку – намалюй цю картину принц Чарлз – він назвав би її «Shypit bonfires by night»: у гущу пітьми угвинчені димні кульки вогнищ. Поволі переступаючи, я йду за Вікою, яка знає дорогу, за мною слідом ступають Жанна та Йостек з Лорною. Йостек стиха врозумляє Лорну не звертати уваги на дрібниці, щоб не наробити дурниць, Лорна категоричним тоном відрубує, щоби той не вчив її жизні, бо вона, блядь, покаже, що жизнь – то не булка з медом. Особливо з тобою, здогадуюсь я. Замикає колону поранений. Алікова варґа викопилюється, а в кутику рота чорніє присушена перекисом кров.

Входимо на територію «панків».

– Панки хой! – каже хтось із темряви і простягає руку. Я потискаю її.

Біля вогню, на ковбицях, сидять підлітки років так п'ятнад-цяти-шістнадцяти. Один навіть читає книжку. Пробую розгледіти назву – «Культ» Любка Дереша.

Всі панки якісь щуплі та заморені, наче цілими днями тільки те й роблять, що бухають і трахаються.

Втім, дівчат не видно.

– У вас дівчат немає? – з ходу питаю першого, котрий подав мені руку. Руку я потис, але відповіді на запитання не отримав. Той, що читає книжку, сперши підборіддя на долоню, з деякою затримкою (добивав речення) підняв погляд і мовчки похитав головою.

Я продовжую потискання панківських рук – всього-то сім чоловік. Останній, хто простягнув мені руку – жертва дня. Смаглявий гостроносий хлопчисько з перемотаною бинтом головою, схожий на щойно з фронту госпіталізованого Піноккіо.

– А чого так? – доколупуюся я. – Чого дівчат немає? Мужики ви чи не мужики?

– Та, блядь, – «Піноккіо» махає рукою: мовляв, гори воно все синім полум'ям.

Із Вікою тут, здається, усі вже знайомі. її зустрічають жваво, це ж бо вона бинтувала пораненого. Хлопчаки наввипередки вправляються в галантності – коли до Віки долучаються Лорна і Жанна, троє панків, що сиділи на ковбицях, зриваються, пропонуючи дамам місця. Особливо обхідливо хухають на Лорну. їй дісталося поліно, сидіння якого пом'якшене складеним учетверо светром. Поки потискають руки Аліку і Йостеку, Лорні передають термос із невідомим напоєм. Лорна спершу обережно надсьорбує, а потім виливає собі в горлянку добру порцію.

– Нор-р-рмально, блядь, – каже вона і здригається. – Ох-х, бр-р-р! Пішло. На, Герман, бухни собі.

Лорна передає термос мені в руки, і хлопчаки дивляться на мене інакшими очима. Ого! Так он кому Фея Убиваючого Казанка пропонує випити відразу після себе!

Я приймаю термос і принюхуюся. Пахне спиртяком. Ковтаю і передаю термос Йостеку. Ох, пішло по тілу.

Приглядаюся уважніше до панківської компашки, і мені стає смішно. Якісь десятикласники зібралися, чесне слово. Воно й не дивно, що всі такі вони перепуджені: прийшли до них старі хлопи – один лисий, другий олігофрен, третій взагалі веб-дизайнер. Та ще й тьолок своїх привели, які, того й гляди, відірвуть їм яйця. Звичайно, з такими краще помовчати. Для яєць якось безпечніше.

Та раз ми вже прийшли сюди, треба влаштувати свято.

– От ти, – кажу.

– Я? – злякано перепитує один, у джинсовій безрукавці на голе тіло зі словом «ЦОЙ», наведеним кульковою ручкою на плечі.

– Так, ти. Ти тут мухомори бачив?

«О, мухомори!» – засяяли очі в пацана. Ага!

– Та ніфуя, – якнайповажніше намагається відповідати «Цой». – Ми тут з Артьомом півлісу облазили. Тільки три знайшли. Схавали, блін – і ніфуя.

– Бо пожаднічали, – втручається третій, не «Цой» і не Ар-тьом, котрий насправді «Піноккіо». – Я ж казав: давайте нормально почекаємо на Сєрого, він нам всьо пояснить, а ви, голота, зжерли. Сєрий, – пояснює нам цей третій, на прізвисько Юраха, – це такий наш друг, він нам всьо-всьо про ботаніку розказати обіцяв.

– Да, і сказав, навчить робити «Карпатські зорі», – вставляє Артьом. – Це такий напій, на травах і згущонці. Дуже потяжна штука.

Якийсь безіменний скептик зауважує:

– Так-то воно так. Але Сєрий ше як позавчора в нас двад-цятник позичив, так і хто його після того бачив?

Молоді панки погоджуються, що двадцять гривень – діло серйозне. Так що мусить Сєрий або віддавати, або якось викручуватися… не знати як. Тільки скептик переконаний, що Сєрого їм вже не бачити.

– А ви, взагалі, вперше на Шипоті? – питається Йостек, він і сам погано знається на грибах та на живій природі в цілому. Термос до нього доходить уже втретє, але на цей раз порожній.

– Та, вперше. Наслухались ми, значить, історій про цей Шипіт, ну й вирішили…

Від випитої чорницівки народ почувся на порядок веселіше. Всі явно оживають. Цой, вже не такий нашорошений, бурмоче щось типу: «Зараз, зараз, гул-ляти так гул-ляти», і лізе в намет по підкріплення. Шурхоче там чимось, щось дзеленькотить, і він виринає під відкрите небо з трьома пляшками «Кадарки». Мимохіть фіксую тактичну помилку: ну хто ж перед незнайомими витягує три пляшки нараз?

У хлопчаків язики потроху розв'язуються, і вони починають навперебій переповідати, як вирішили цього літа усім кагалом поїхати на Шипіт. Говорить Артьом:

– І нам, блін, такого, я тобі атвєчаю, такого нарозказували про Шипіт, шо ну його нафіг. Я приходжу до Вітьки й кажу: «Старік, давай, беремо пацанів і махнем на Шипіт. Там таке-е, шо ну його нафіг».

– А шо вам казали?

– Та, блін, чого нам тільки не казали. Казали, шо тута, блін, баби кругом голі ходять, ти так сидиш біля палатки, а вона, гола, підходить до тебе, так ножкою тебе в груди – піть, шоб ти на спинку ліг, і давай тебе їбати.

– Серйозно, Гера. Ми вже такі були готові… гандонів набрали – по дві пачки на брата. Водяри, вина скільки могли взяли. До всього готові були. До всього. Ну, блядь, тільки не до того.

– А шо таке?

– Та, блядь, невезуха якась. Тільки приїхали, розклали там внизу палатки, як привалюють якісь старші панки, по двадцять п'ять, по тридцять років і давай нас розводити, шо то їхнє місце. Шо вони там, бачте, щороку розкладаються, шо то їхнє місце і шо пічку з каменів теж вони виклали. «Та мені по-о-охуй, – кажу, – хто цю пічку виклав, шо вам, – кажу, – місця мало?» Коротше, як дійшло діло до драки, то нам відважили піздюлів і мусили ми аж сюди переноситися.