Трохи пітьми - Дереш Любко - Страница 26

Яке все-таки чудове місце – Шипіт.

На п'ятині землі, над урвищем – одна з найдавніших стоянок. Тут, між старими буками, зупиняються першопрохідці Шипота. Місцеві старожили відрізняються від залітних (як ото ми) птиць тим, що ставлять своє вогнище солідно та надовго. У них вважається хорошим тоном, коли багаття не гасне ні вдень, ні вночі, ані в найгіршу зливу. Бо куди йдуть свідомі хіпі, коли дощ заливає приватні багаттячка? Звичайно, до патріархів, набиратися розуму.

Також тут тулять свої типі симпатики червоношкірих. Сидять, вишивають бісером. Над всім цим ділом в'ється дим. Так мирно – замилуєшся. Не те, що мої кореші-чорнушники.

Схили урвища всипані ясним сухолистом. Спускаємося східцями до крикливої публіки внизу. Якісь голі дупи, шпана пузата. Побачили чужих – і кінець хіпуванню: ховаються за камені, закриваються рушниками. Смішно, шановні.

Я незворушно скидаю штани, майтки і першим заходжу у воду.

Віка з Лорною і Йостек теж з честю проходять випробування холодом. Йостек навіть пірнає з головою. Тільки Жанна, не побажавши скинути бодай гольфа, тримає в руках їхні речі, щоб не повимазувалися на мокрому брудному камені. Вона намагається не дивитися, як теліпаються мої яйця, коли я на протилежному березі роблю гімнастику, щоби зігрітися. Бісівська сила підштовхує мене, і я намагаюся перекричати водоспад.

– Жанна! ЖАННА!

Вона киває підборіддям: «Що треба?»

– Залазь! – кричу. – Попробуй! Це ж КАЙФ!

Йостек і Віка, у захваті від холоду, теж кличуть до води. Але марно: Жанна показує рукою, що в неї болить горло. Небо захмарене. Йду поруч із Йостеком. Не втримуюся, щоб не спитати:

– Чуєш, братуха? Занафіга ти так на старого накинувся?

– Я йому не довіряю, – коротко відповідає він. – А ти?

– Ну… а я, в принципі, так. Довіряю.

– По-моєму, – каже Йостек, – він просто не вміє відбирати зерна від полови. Не можна ж так безоглядно вірити у все підряд, як він розказував. Треба бодай мінімальний здоровий скепсис мати! Я з такими типами знайомий. Коли людина перестає відрізняти, де справжнє життя, а де її фантазії, тоді й починаються всі ці сеанси, екстрасенси. З'являються всякі таємні співдружності меча та орала. – Йостек гмикає. – Не люблю я таких. З таким діагнозом.

Приходимо на стоянку. Знічев'я вирішую махнути в ліс.

– Ти куди? – питає мене Йостек.

Я показую йому рукою вигин гори, схожий на жіноче стегно. Йостек визивається йти зі мною. У мене язик не повертається заперечити, хоч я й потребую зараз самотності. А Йостек хоче не так поговорити, як потріпатися. Починаю шкодувати, що не відмовив йому. Такий як почне лялякати, потім фіг зупиниш.

– Слухай, чувак, – він звертається до мене «чувак», тому що я назвав його «братком», тепер хоче не підвести довіру, здаватися «своїм». Інтелігенція, бляха. – Слухай, чувак, тут такі люди зібралися, психи натуральні, тобі не здається? Не знаю, ти мені нормальним видаєшся, ну і ще Віка. Віці я чомусь довіряю.

– А вона тобі щось розказувала? – питаюся.

– Та… Про свого бойфренда. Того, що в космос зібрався. А ще, як вона у поїзді в параші вени собі перерізала.

– У поїзді?

– А ти не знав? Вона від цього психа втекла, сіла на поїзд додому. І в поїзді з нею стався припадок. їй здавалося, ніби той Вітас теж сів на поїзд і йде по вагонах за нею. Замкнулася в туалеті й перерізала вену. Але її знайшли. – Йостек запнувся. – Вона тобі цього не розказувала?

Я заперечливо мотаю головою, але показую розповідати далі.

– Ну, я не знаю, я чомусь їй вірю, – каже він. – Не схожа вона на фантазерку. Вона розповіла, що втратила свідомість, а душа її повисла над тілом. І вона бачила, як хтось випадково зазирнув у туалет і застав її там, непритомну, в кров'ярі. Віка каже, що це був її ангел-хоронитель. Ця людина була копією її самої.

– Ангел хоронитель у вигляді її самої?

– Так, її ангел-хоронитель.

Я пробую втриматися від посмішки. Чому, на бога, Йостек не довіряє Алікові, зате вірить недолугим байкам дівчиська, яке ледве читає по складах?

– М-м-м. Це серйозно, – кажу я, думаючи про своє.

– Звичайно, серйозно. – Йостек сприймає мій тон як згоду. – Але ми – її підтримка. Он, бачиш, Жанні теж погано, але її підтримує Лорна. Я думаю, це правильно. Ми повинні підтримувати одне одного, раз ми вже тут. Повинні підтримувати, а не розказувати історії про те, як зійде янгол з небес із мієлофоном на голові.

– Ти правий, – бурмочу я. – Повинні помагати одне одному… – від згадки про Лорну чомусь бачу доволі дику картинку, сам не знаю, відкіль воно взялося. Бачу, як Жанна і Лорна лежать голі в наметі кольору жовтка і гладять одна одну в різних місцях. У них пальці ковзкі від запашних секрецій.

Ще трохи підіймаємося вгору, поки Йостек не пропонує перепочити.

– Оцей випадок із Вікою та її другом, – каже він, – це ж типовий приклад зомбування. Ти не зауважив, як Віка вдивляється у людей, які до нас наближаються? Я її спитав, чому вона так мружиться. А вона відповіла, що хоче здалеку побачити, якщо до неї буде наближатися цей її маніяк, Вітас. Уяви, вона навіть тут боїться його. Уявляєш, який це гіпноз?

Киваю головою. Йостек говорить про ці речі толково: схоже, непогано розбирається в темі.

– А ти шо, – питаю, – зомбуванням займаєшся?

– Та ні, просто цікавився свого часу. Потрібно було одну людину захистити від іншої. Розумієш, така ситуація в мене склалася. Або бери підіймай магічні трактати, чіпляй на стіну обереги, амулети. Або підходь до цього зі скепсисом, по-науковому. Ну, я й вирішив підійти зі скепсисом. Мені, Герма-не, жити легше тоді, коли розумію, що робиться. Я фізик за освітою. Фізика дає мені силу і розуміння. Вона захищає мене.

– Від чого?

– Та хоч би від таких, як Алік.

– Та що ти в того Аліка вчепився? – зриваюся я. – Старий Богу душу винний, а ти його ледь не сатаністом називаєш!

– Ну, з такими завжди краще жорсткішим бути. Тоді не нашкодять. Самі будуть боятися. Та тут навіть не в Алікові справа. Це хвороба – все те, що він говорить. Хвороба. Не він винний, а хвороба. Але він цю свою хворобу розносить, тому я мушу берегти себе і захищати тих, хто мені дорогий.

– Гаразд, – кажу, – а оту людину, яку ти хотів захистити, ти захистив?

Йостек стискає губи і заперечливо махає головою.

– Ні, не встиг. Тому я тут.

Над горами громадяться темні хмари. Я думав після прогулянки ще раз піти скупнутися, але холодний вітер відраджує від запланованого.

Алік сидить біля вогню і про щось зосереджено розповідає дівчатам. Я підходжу. Йостек, без видимої охоти, підходить теж.

– Значить, мені потрібен бубон і металева банка із чимось сипким. З піском, з крупою може бути…

– Я вже принесла, – каже Віка і показує на растаманський бубон, що лежить біля намету.

– Добре. Дримбу я маю. Зараз ми визначимо, хто буде першим, – Алік тримає в руках чорний мішечок із грубої тканини. – Один із камінців помічений. Тягніть!

Лорна, Жанна, Віка витягують з торбинки по пласкому камінчику. Я теж беру собі один, але не бачу ніякої помітки, хіба що цю маленьку виїмку.

– Йостек, а ви? – питає Алік з-за плечей дівчат. Йостек біля вогню старанно вишаровує казанок і тільки

відмахується. Я бачу, потай він спостерігає за Аліковими діями.

– Ой, у мене, певно, помітка, – озивається Віка, тримаючи камінчик на долоні. – Білий хрестик вибитий, правильно?

– Дай подивлюся, – лізе своїми в'юнкими пальцями Лорна. – Зубастік, це руна якась, та? Я знаю, ця руна значить нещастя!

– Ні, це просто хрестик, – пояснює Алік. – Що ж, Віка, ти не передумала?

Віка сідає на землю і думає. Раніше я не бачив, аби люди, для того щоб подумати, так конкретно діяли. Віка тре чоло, і я знаю, що так вона думає.

– Ну, я готова. Напевно. Тобто напевно, точно готова.

– Напевно чи точно?

– Напевно, та. Я не знаю… Та.

Віка трохи стривожена, вона роззирається навкруги і вдивляється напружено в постаті людей унизу.