Трохи пітьми - Дереш Любко - Страница 11

На небі з'являється тонка паволока хмар. Синоптики такі називають cirrostratus – пір'ясто-шаруватими. Ще можна додати «фракталіс» – подерті. Вишукую поглядом атмосферний фронт. Судячи зі співрозміщення хмар, він за хребтом, далеко на заході. Я недавно статтю читав про погоду, вона в мені просто перевернула все.

Ген за Мукачевим ллють проливні дощі. Десь холодні низхідні потоки крають теплі коржі висхідних із долини повітряних мас. Десь завихрюється циклон. А тут, над головою – страто-циррус фракталіс, і тихий вітерець, і спека.

Цвіркуни.

Король Дайан сидить, склавши ноги по-турецьки, а руки долонями догори – у «келих дев'яти коштовностей». Він ледь посміхається і дивиться просто на мене. Я бачу довкола нього химерний бурштиновий серпанок. Серпанок розсипається на дивну райдугу – ближче до тіла червоний контур, потім виразно жовтий, ще далі після жовтого яскраво зелений і темно-синій кольори, обрамлює цю дивовижу ясно-фіолетовий, майже круглий абрис. Дайан посміхається кожною зі своїх оболонок.

Поволі кольорова з'ява тане у фоні.

Відчуваю, треба щось запитати.

– А от ви м'ясо їсте?

Дайан, не перестаючи посміхатися, відповідає:

– Ні. Дайанізм не примушує мене їсти м'ясо. А ви?

– Теж ні. Тільки деколи, коли вже нікуди тікати. Король розуміюче киває.

– Авжеж, авжеж… Нікуди тікати. Гм… Гарне гасло для нашого королівства.

– О, – дивуюся. – То у вас є королівство?

– О, так. Теократична монархія. Панівна релігія – дайанізм. Скоро ми проголосимо нашу монархію урочисто відкритою. Це станеться двадцять восьмого серпня у Тернополі. Між іншим, приєднатися не волієте?

– На правах кого?

– На правах васала, звісно. Хто перший приєднався, отримав аванс у вигляді титулу й наділу. Шкода, ви не перший.

– То є вже й інші?

– Натурально. Круглий стіл і дванадцять лицарів. Ось один із них, – Дайан десницею показує на Мукту.

– А що роблять лицарі?

– О, лицарі управляють підвасальними їм панянками. От як, наприклад, учора. Учора у нас був типовий вечір стосунків «сеньйор-васал». Приходьте й ви до нас увечері. У нас дуже весело.

Король мрійливо дивиться на небо.

– Шкода, Віки не було. Вона таке любить, – Дайан ледь киває головою, при цьому заплющуючи очі. – Хороша дівчина. Вона, мабуть, вас учора висвячувала? Цікаво, як: усно чи заднім числом?

– Ні, ні, що ви. Боже упаси! Ом ґате ґате параґате, – похапцем хрещуся я.

– Парасамґате. Абсолютно погоджуюсь. Теж цього не люблю. Даруйте, вилетіло, звідки ви…

– Із Жовкви.

– Жовква. Наші землі, – муркоче Дайан. – Ми вас завоюємо.

– Не треба. Ми самі здамося.

– Ні, дозвольте все-таки вас підкорити. От ви, такий проникливий, такий серйозний молодий чоловік. Організуйте проти нас у Жовкві спротив. І нам приємно, і вам воздається. А коли ми звільнимо жовківчан від спротиву, я представлю вас до ордена. Це дуже почесно.

– А як щодо офіціозу?

– У нас – на висоті.

– А у Жовкві?

– Ми діємо тихо. Без помпи. Скромність – окраса монарха. У нього і так незаперечні достоїнства.

– Бом шанкар?

– Но пасаран, – і складеними, як до молитви, долонями, король торкається чола. – А от і Віка. Віко, заждіть. Віко, ви вже не гніваєтеся на мене? Прошу, сядьте біля моїх лотосних ступнів.

– Пішов нахуй, чурка довбаний.

– Оммм…

– Хуй стовбом! – огризається Віка. – Уявляєш? Цей гандон хотів мене на ланцюг посадити!

– Ну, це ж усе були жарти, Віко. Чого б це, цікаво, я вас прив'язував тут?

– Тобі тільки поводок у руки дай. – Віка знову повертається до мене. – Прикинь, доїбався до мого нашийника, каже: «Давай, ти моїм чихуахуа будеш».

Дайан блаженнійше всміхається і киває головою.

– Давайте покуримо джа, – пропонує монарх. – Віко, ви покурите з нами джа?

– Я йду купатися. Йдеш? – це стосується мене.

Саме час до води. Я дякую монархістам за сніданок і пришвидшую ходу, аби здогнати Віку.

Водоспад недалечко, в урвищі, засипаному ясно-жовтим листям, заваленому камінням та стовбурами дерев. Шум водоспаду долинає аж нагору. (На Шипоті скрізь стоїть легкий шерхіт річок.)

Віка збігає до обриву, навіть не дивиться під ноги. А даремно – якраз тут можна ступити на бите скло.

Річка біжить порогами мальовничого урвища. Ми злізаємо крутим схилом до водоспаду. Добрі люди колись висікли тут сходинки. Подумки дякую благодійникам – без їхньої завбачливості спускатися було б набагато важче.

Я зупиняюся на масивному кам'яному виступі, що нависає акурат понад водоспадом. Далі, метрів за сім піді мною, милуються стихією руссіше турістен у яскравих лахах. В Карпатах цього року наплив гостей зі Сходу.

Опасисті цьоці в рейтузах несміливо прилаштовуються на мокрих, оброслих мохом брилах і завмирають перед об'єктивом у вигадливих позах, акробатичних рівно настільки, скільки дозволяє почуття рівноваги й самозбереження. Урвище дихає холодом. Шумить, аж закладає вуха, водоспад. На тлі прогрітого повітря шкірою чуєш льодяні токи від каменюк і води.

Тітки з дітьми. Дітиська бігають довкола мамів і передають одне одному ляпаса-«лову». Шум води глушить всі звуки.

– Ей, не завтикуй! – кричить знизу Віка. Зір прорізується болючою контрастністю: я бачу білу шкіру у проділі її смоляного каре. Віка заходить у воду по кісточки, але тут же з перекошеним лицем вибігає й починає стрибати.

– Ну й холодна! Спробуй!

Я приєднуюся до неї й пробую рукою. Дійсно – холодна, як ну! Купаються у водоспаді, як правило, над кручею, у «джа-кузі», за пару метрів від місця, де вода шугає з висоти. Через потік поклали стовбур дерева. За нього тримаються, щоби не знесла течія. Купаються на Шипоті наголяса.

Я скидаю штани і майтки. Складаю їх по-армійськи на камені – під ногами тепле, чорне болото впереміш із листям. Дивлюся на Віку. А та дивиться на мене. Мені соромно за свої наколки. Зараз мені здається, ніби то мене накололи на них, так закріпивши на моєму тілі все, що я тепер хотів би відпустити.

– Я чогось думала, він у тебе інший, – нарешті знаходиться Віка і стягує через голову майку. Нічого нового. У неї під майкою, маю на увазі.

Ступаючи по камінню, заходжу у воду – холодно, аж вивертає кістки. Віка не заходить, вона забігає, і шубовсть – з головою занурюється в найглибшому місці. Тут же зринає і з криком вилітає на берег. Я набираю повітря. І теж – з головою!

– AAA! Мама! – тіло скручується у вузол, і я каракатицею, в судомах ся викидаю на сушу. Льодяні пазурі розламують мої м'язи на довгі скалки, потім вколюють їх одна в одну і розжовують крижаними беззубими писками. Моє тіло, як заведене, само скаче на місці, а руки накручують кола. Віка пригинається, щоб не потрапити під удар, і задля безпеки відходить на метр убік. Рушником вона енергійно розтирає собі груди й спину. Худий таз, натягнутий гусячою шкіркою, стирчить кістками – два зведені револьвери. Шорсткий бурий квачик між ногами.

У тому, як її волосся облямовує обличчя, ввижається щось вовче, знову ці глюки. Вона стежить за моїми очима й виразом губ. їй цікаво, куди я дивлюся. Ну от, перехоплює погляд і починає витирати собі між ногами, не відриваючи від мене очиськ. Від їх блиску в мене сіпаються яйця. Вікині фіолетові від холоду губи дрібно дрижать. Ще секунда – і мені захочеться їх поцілувати, притиснутися животом до її живота. Гаряча кров прибуває у печеристі тіла, і я в негайному порядку ще раз забігаю у воду.

К-К-К-К-К.

Один звук про холодну воду – К-К-К-К.

І ще пару:

– А-А-А! ОО-О-ОО! – мене знову пережовують беззубі духи водоспаду, я вискакую на берег. Віка послужливо простягає вже мокрого рушника, я хапаю його, одночасно пробую розтиратися, брикатися ногами і робити рухавку руками. Нарешті напливає хвиля соковитого тепла, всередині робиться аж гаряче. Переводжу подих і підскакую з болю – Віка вліпила мені смачного ляпаса по дупі.