Тереза та парабола - Дереш Любко - Страница 12

Тепер Терезка йшла, переступаючи зі шпали на шпалу. В наплечнику подзенькувала тара. Поверх дерев’яних колод тягнулися бурі від негод бордюрчики рельсів.

— Капець, — підсумував свої спостереження вуйко Ромко, кривлячи писком забавні міни, наче недоумкуватий першокласник. — Ти ж подумай, Терезо, який це дарунок для нас! Шось таке, шо ніколи не траплялося ні з ким раніше! Вкинься в саму атмосферу відкриття: от ти, така крута хіпка, і твій вуйко — останній мрійник і невиліковний романтик, а тепер ще й завгосп у музичній школі, йдуть лісом. Карпати. Осінь. Легка імла висить над горами, шумлять ялини. Біле небо кольору стиглого винограду… скоро моє день народження… Нічим не стримувана свобода…

— А виноград який, перепрошую? Білий чи “дамські пальчики”?

— Білий. Слухай далі. Осінь, та? Нічим не стримувана жага свободи. І ми, старі хіппуни, находимо в затінку сосен і поростях моху шматок справжньої залізниці. Скільки їй років? Ніхто не знає, але напевне не менше п’ятидесяти. Але добрі-добрі хіппі, невтомні шукачі незвичайного в банальному, знають: така знахідка кудись таки заведе. І місце то буде, повір, ну дуже незвичним.

Перескакуючи з однієї шпали на іншу, Терезка поглинала цей настрій старої колії з таким апетитом, наче це був порічковий кисіль.

Запахло грозою.

Ніщо не збуджувало Терезу так сильно, як шум лісу і гаряче, біле небо — мабуть, найвиразніші знаки очікування.

Вона підняла голову. Попереду світила просіка.

— Уяви, вуйку, а якби зняти з цього фільм? Такий дуже тонкий та елегійний.

— Русинський імпресіонізм у світовому кінематографі. Естетизуючі деґенерати на руїнах нації. Ну як?

— По-моєму, заєбісь ідея.

— Правда? От, наприклад, такий ряд: ідуть двоє в лісі вздовж закинутої залізниці. Все чорно-біле, але наповнене особливим внутрішнім сяйвом. Їх лиця оповиті серпанком світла й людяності.

— Та, але в руках чоловік несе алюмінієвий тазик з кип’ятком, а дівчина — ґумову качечку…

— Чи навіть не качечку, а конторну рахівницю. Арифмометр.

Вуйко скривив губи.

— Надто лінійно. Глядач подивиться і подумає собі: “Ага, рахівниця. Ясно. Значить, ідуть шось рахувати”. Відразу ж закинуть поверхневу предметність.

— Точно. Краще, давай реклами придумувати. Тебе ніколи на таке не пробивало?

Вуйко знизав плечима. Терезка продовжила:

— Ну то слухай: телевізійна реклама страшенно дорогого бабського журналу мод. Такого дуже просунутого й ультраструйового. Картинка наступна: на кухні сидить юнак спиною до камери. Чути, як запалюється сірник. Чути, як чувак затягується. Половина думаючого населення України зразу викуповує, шо до чого, — чувак дує бамбалачу. Так от. Чутно, як він затягується, а потім — наростаючий звук ударів серця, як у Пінк Флойда. Люди сидять, чекають, коли ж він видихне, час іде, нарешті чувак видихає дим і починає тихенько так підсміюватися. Потім голосно ірже. Потім він регоче, як несповна розуму і голосно вигукує: “WHAT A BEAUTIFUL LIFE!!!”. Тут з’являється обкладинка свіжого випуску журналу, там якась “Бурда мода” чи “Воґ”, і титри англійською:

We also think that way

— Ого, нівроку! Але, по-моєму, занадто буржуазно. Я от, наприклад, вже таку собі бачу: ніби ідуть лісом двоє грибників і нічого не можуть знайти. Стають отак біля берізки, заморилися, поспиралися на патички, на порожні лубочки втикають. Тут один каже: “От зараз би піцци”. А другий в’їдливо так відповідає: “Ахуїцци, бля!”. І разом, мов осяяні, вигукують: “Піцца “Ахуїцца”! Хтось набирає по мобільнику номер, замовляє піццу-ахуїццу з грибами, сиром та пеппероні, і ми вже бачимо, як поміж берізками біжить кельнер у чорному фраці зі срібною тацею на піднятій руці. Підбігає до грибників, знімає з таці кришку, а там — паруюча духм’яністю піцца. Грибники беруть по шматочку, і кусають, примовляючи: “Справжня піцца — хіба “Ахуїцца”!

Терезка засміялася, а вуйко знову зупинився попісяти.

— Пиво “Львівське”, — сказав він, заправляючи майку в штани. — Відчуй полегшення! Між іншим, можу зразу тобі й іншу запропонувати: стоять двоє чуваків над панорамою нічного міста. Асоціативний ряд — декаданс там, екологічна катастрофа, торжество тєхнікі над чєловєком… Лиця в чуваків задумані й одухотворені величністю занепаду. Один так риторично воздіває руку над містом і запитує: “Майбутнє…?”. А інший з таким пафосом йому: “ВІДСУТНЄ!!!”. І напис: “DANONE. УПИР СЕРЕД ЧУМИ”.

— Нівроку так. Я от колись так забавлялася, по місту сама лазила. Теж таку, дуже концептуальну рекламу придумала. Якраз вкладається в рамки русинського імпресіонізму, чи як ти там казав.

— Ану давай.

— Ну, уяви таке. Вздовж Берлінської стіни бредуть собі двоє чуваків, курять якусь папіроску на двох і копають поперед себе бляшанку з-під “Кока-коли”. Ідуть, ідуть, ідуть… На стіні пістрявіють антифашистські ґраффіті. Стіна довга-довга… Ідуть, копають, курять… Ідуть… копають… курять… Ідуть. Копають. Курять. По двадцяти хвилинах такого ненав’язливого відеоряду один закумарений чувак, не витягуючи рук із кишень, копає бляшанку з-під “Коки” сильніше, і та відлітає десь убік. Слоган:

Вуйко радісно кивнув.

— Винятково для галицької ментальности рекомендую: ПЕПСІ. ПОХУЙ! — додав він, прикурюючи чергову цигарку. — В принципі, радикально. Але можна й жорсткіше. Зхначить, так: панорама Єрусалиму. Над Голгофою заходить сонце, і силуети хрестів на ній геть чорні. Камера показує лиця двох розіп’ятих мучеників — вони виснажені болем і сонцем. Їхні губи потріскалися від спраги. Камера показує центральний хрест… але він порожній! Наступний кадр — гурт римських воїнів оточив Ісуса. Хтось пригощає Його льодяним “Спрайтом”, решта дружньо плескають Христа по плечі. Ісус із насолодою робить ковток і голосно відригує. Всі сміються. Грає увертюра з “Jesus Christ Superstar”. На вечірньому небі спалахує напис:

Наступної, третьої по рахунку секунди, обидвоє різко зупинилися, мов зачаровані по команді. Ноги винесли їх на просіку, й очам відкрилося те, про що не хотів говорити завчасу вуйцьо Броньцьо.

Колія закінчувалася тупиком. Дерев’яна загорода, помальована колись чорними і білими смугами, помітно вицвіла й облущилась.

Однозначно тупик, остаточна зупинка.

Найколосальніше. Те, що не вкладається в жодні рамки уявлень про суть і форму Карпат.

Зліва була залізнична станція — справжнісінька, сказати б, автентична залізнична станція, така ж, як і в місті. Проста цегляна буда з високим входом, запилюженим вікном і брудно-блакитною колоною. Це нагадувало навіть не зупинку, а так — циганський навіс від дощу. Таких між Мукачевом і Львовом по сотні на кілометр.

Напис на будівлі (звідки взятися буквам у лісі?) говорив:

Терезка заціпеніла.

— А я казав, що то є ШОСЬ?!

Вона кивнула, вагаючись — закривати рота, чи трохи повтикати від здивування.

Вуйко Ромко молодецьким смиком вискочив на перон. Сперся руками в боки, задер голову до неба і голосно втягнув повітря. З насолодою видихнув.

— Боже, до чого ж тут прекрасно! — сказав він і пацнув себе по товстенькому стегну.

Терезка озирнулася довкола. Руді стовбури сосен, потикані цурпалками сухих гілок, крони в небі стиглого винограду, шум потоку десь поруч і, забери його біс, НАТУРАЛЬНА ЗАЛІЗНИЧНА СТАНЦІЯ. Щось таке, що оглушує своєю присутністю.

В кінці колії, де шлях замкнувся знаком тупика, стирчав незрозумілого призначення важіль. Терезка підійшла поближче і придивилася. Важіль впирався в іржавий кожух чорного механізму. Терезка потягнула важіль на себе, потім штурхнула вперед. “Під дощем метал росте швидше, ніж у приміщенні, — подумала вона. -Так і важелі — вростають у механізм”.