Культ - Дереш Любко - Страница 30

— Ше би не рєхнутись. Стільки гімна, аж в голову не влізаєцця...— несподівано Кєша пчихнув, не встигши затулити рота. Підняв д'горі великий палець і виразно кивнув:

— О! Правду кажу... кстаті...

— Але знаєте, — втрутився Вітайль, — тепеr дійсно інша атмосфеrа в коледжі. Непrиємна така, загrозлива така якась, знаєте...

Банзай насторожився. Він підвів очі й несподівано для себе побачив на лиці Лісуна прихований страх. Впізнавання?

— Може, на зміну погоди? Ну... магнітні бурі, хто його зна...— висунув Юрко власну версію.

Пан Вітайль глянув на сусіда таким убивчим виглядом, наче той щойно запропонував до десятиліття т.зв. Незалежності поставити мюзикл про історію України з Віциним, Нікуліним, Моргуновим у ролях, відповідно, Кия, Щека та Хорива і Боріса Моісєєва у ролі сестри їхньої Либідь.

— Не знаю, я ні хріна не чую, — зі зневагою до всіляких там фіктивних переживань легковажно сказав біолог. — От слухав Дімка про всяку хєрню, і поїхала йому криша... М-да-а-а... пахан — і дочку. Як казав один мій випускник, "ніззя абять ніабятнає"...

— Блок. Або Пушкін, — устромився непевно пан Вітайль.

— Чьо?

— Так казав... — пан Вітайль насилу проковтнув слину. Біолог викликав у нього дивний забобонний страх. — Ну... так, по-моєму, писав у якомусь віrші Блок... або Пушкін.

— Я канєшна ізвіняюсь, таваріш Інтєліґєнт, — доволі в'їдливо промовив Кєша. — НО ЕТА НІКАВО НЄ ЄБЬОТ!

Ханигін-Тичинда голосно дзенькнув ложкою по тарілці, з гуркотом підвівся й пішов. Лісун запитально подивився на кумпля.

— А чьо ти на мене дивишся? То він такий псіхований... він, панімаєш, загрозу чює. Де ж він, такий умнік, у нас та й узявся?

Лісун безпорадно знизав плечима, встав і поніс брудну тарілку. За мить зник і Кєша. Залишився лише самотній Банзай, сам-на-сам зі своїми лихими передчуттями.

2.

Банзай пригадав, що вєлікій посьолок Жданово мало чим різнився від Мідних Бук. В обох випадках, коли Банзай сходив на перон містечка, його зустрічав пенсійного віку згорблений дідок, що міцно стискував у дещиці свій кінець і люрав їдко-жовтою сечею на землю. В обидвох випадках стояла шалена спека, і сеча практично відразу висихала. Відливши, в обох випадках дідусі ховали свої мертві кавалки м'яса у ширінку, заправлялись, озирались і, поохкуючи, розглядали розпечений вагон Юґо-Западной Желєзной дароґі.

Рік перед тим (мається на увазі час, коли Банзай приїжджав у Жданово — 1995-й рік Божий) у Юрковій квартирі поселили хлопаку з-під Маріуполя, за програмою обміну учнями — діти зі Львова їхали в Ізмаїл, Донецьк, школярики звідти — до нас. Банзаїв тато, вперше після сьомого класу відвідавши батьківські збори, набрався просвітницького духу і вирішив притулити дитя з Півдня у своїй хаті.

Таким чином Банзай познайомився з Аркадієм "Коброю" Свароговим, відомим мешканцем вєлікого пасьолка Жданова.

Через рік Банзай разом із його кумплем Дощем були запрошені Коброю у його рідне, миле, маленьке містечко Жданово, де їх очікували незабутні дні їхного життя.

Банзай і Дощ вийшли на перон — безлюдний (не буручи до уваги горбатого дідуся) і страшенно гарячий. Потяг миттю втік, наче боявся довший час залишатися на цій станції.

— І шо тепер, старий? — поцікавився Дощ. Його волосся злипалося від поту, а обличчя пашіло червінню. Банзай почував себе не краще. І раптом...

Саме так, раптом. Кобра з'явився на горизонті, наче ковбой Везунчик Люк із мультиків, виповз із марева, мов сонце, що сходить. Це був Кобра власною персоною, і ніхто інший, тому що ніхто інший не носив би таких пошматованих джинсів, такої засмальцьованої, такої старої джинсової куртки, такого довгого, такого масного волосся, як Кобра. У мареві спеки він нагадував злого демона Андеґраунду, якого випустили з пляшки на світ Божий необачні панки.

Вони не здоровалися за руки. Вони обіймались, бо, холєра, направду скучили одне за одним. На шиї Кобра носив блискучий сталевий пацифік. Юрко відразу впізнав його: рік тому Кобра виміняв його у Доща на плакат. Плакат і донині висів у кімнаті друга: на ньому дизнеївські звірятка весело ганяли поміж дерев Доброго лісу, а під якимось розлогим дубом гола Білосніжка гицалась на Принцові у позі "вершниця", в екстазі похоті закинувши лице до неба. Під плакатом дизнеївськими літерами запитувалось:

Хто вбив Бембі?

Славні були часи... Кобра повів їх до свого дому, де він жив сам зі своїм дідом. Дідусь був математиком у відставці, заробляв тим, що давав уроки всіляким дебілам. У вільний час дідо захоплювався культурою ніндзя. Його тіло володіло воїстину неєвропейською пластикою. У невеличкій майстерні він виточував собі мечі, ножі, зірочки до метання та тризубці до пробивання аорт. Кобра сказав, що осінніми вечорами його дідо натягав на себе свої чорні власноруч пошиті шати, закладав маску, прив'язував до спини меча і йшов вигулювати їхнього чорного велетня-ньюфаундленда Шіву. Кобра сказав, що одного разу його дідові перегорить не той синапс, і він виріже все місто. Зрештою, різати тут когось особливо й не було — усі молоді люди виїхали в сусідній Маріуполь на заробітки, залишились лише старі й діти. Останніх без проблем можна було перелічити на пальцях: Варя, Аня, Маша та Юля. Першим двом було по десять. Маші — дванадцять. Юлі — тринадцять. Коли Дощ поцікавився, як же Кобра тут справляється без дівчат, той байдуже кинув, що Юлька є завжди. Знати щось більше Дощу перехотілося.

Ще дідусь любив пити зелений чай і медитувати, споглядаючи блиск сонця на вістрі своєї зброї.

Але найцікавіше було не в Юльці, і не в дідусі-ніндзі-математику. Найцікавіше було за містом. Величезні, буйні, незаймані плантації коноплі посівної, неміряні лани конопель.

Вони спробували курити в перший же день. Весь наступний місяць та ще один додатковий (який Банзай випросив у тата по телефону) вони, насвистуючи: "Занадився журавель до бабиних конопель", курили також.

День у день.

Вони вживали траву всіма можливими способами: смажили, виварювали у молоці, розтирали з цукром і курили, курили, курили. Вони обкурювались до такої міри, що виходили на незвідані рівні сприйняття. Якось Банзай вкурився так, що бачив рай. Специфічний рай планокура: величезне червоне сонце сідає за горизонт, висвітлюючи силуети конопель. Високі й ставні, що манять до себе й закликають спробувати. І голосна гра на цитрі. Божественні звуки, неймовірно проникливі східні звуки цитри.