Темний Світ. Рівновага - Дяченко Марина и Сергей - Страница 9

Ми виїхали на вулицю, назва якої мені нічого не говорила. Утім, з усієї Москви я знаю всього кілька районів.

– Ці картини у вас – вони Гришині?

– Подобається? Його.

– Він художник?

– І це теж.

Вона раптом усміхнулася:

– А ти добре тримаєшся. Прямо стійкий олов’яний солдатик.

– Я?!

Спритний позашляховик «Мерседес» грубо підрізав нас посеред вулиці.

– Через таких паскуд люди б’ються, – Ліза пильно подивилася «Мерседесу» вслід.

Я побачила, як під її поглядом вминається поліроване крило без видимих причин, як летять лусочки фарби, як смикається й кривиться бампер. Машина була метрів за двадцять перед нами; водій вильнув, од несподіванки додав ходу – і майже одразу зупинився. У дзеркало заднього огляду я бачила, як він бродить навколо своєї тачки – нахабний пацан, що серед білого дня одержав щигля по носі…

– Розрив шаблону, – пробуркотіла Ліза. – Іншим разом подумає.

– Ти даєш, – я закашлялась.

Ліза кивнула:

– Ненавиджу цих… з купленими правами. Один такий Гришу був збив.

– Коли?!

– Давно. Гриші було дванадцять років. Майже два місяці в комі. Думали, не видряпається.

Вона спритно обігнула пробку коло світлофора – по вузькій доріжці за гаражами, і видно було, що вона це робить не вперше і навіть не всоте.

– А ти думаєш, як Гриша уляпався в Темний Світ? Отак і потрапив. Усі ми з міткою… У тебе що було?

– Та так…

– Потім розкажеш, – легко погодилася Ліза. – Тебе до якого корпуса підвозити?

Пара мала початися через кілька хвилин. Попрощавшись з Лізою, я зупинилась біля лави і вийняла телефон.

– Мамо? Доброго ранку… Ні, у мене все добре, просто дзвоню, просто…

Я затримала дихання.

– Я тебе дуже люблю, ти про це знаєш? Оце так. Обіймаю.

Навколо йшли, бігли, сміялися, лаялися, сопіли, доїдали на ходу бутерброди мої одноплемінники – студенти. Я брела, мов сомнамбула в лісі, нікого не помічаючи, долаючи запаморочення, не певна, що взагалі доберуся сьогодні до аудиторії.

Це сталося зі мною. Тепер уже гріх сумніватись. Я просто дівчинка, просто сіра миша, з раннього дитинства поставлена в стрій грубим вигуком виховательки: «Ти що, Лебедєва, краща за інших?!»

Ні, я не краща. Але й не гірша. Я щодня доводила мамі, вчителям, однокласникам: я – це я, я залишаюся собою, навіть коли ви мене кривдите, незаслужено ставите трійку в журнал чи ліпите жуйку на лоба. Якщо я змінюся – то з власної волі, а не з вашої. Я не чекала свого дива, але воно настало.

Тепер я працюю в службі Доставки. Доставляю не меблі й не піцу, а моторошних Тіней до порталу в підземелля. Для мене не передбачено уніформи з крильми чи маскою, чи трусами поверх штанів. Але я вас усіх, наївні мої співгромадяни, захищаю від страшної небезпеки, про яку ви…

Щось майнуло попереду на алеї, перетнуло мій шлях, обвіяло мене вітром. Велосипедист? Гірше. Їздець на сеґвеї, останнім часом їх усе більше.

Він перетнув доріжку й розвернувся, верхні ґудзики його світлої сорочки були розстебнуті, в очах вираз типу «осяйний мачо». Сповільнив хід, збираючи цікаві й заздрі погляди, відкинувши голову, підставивши лице вітру, – викапаний римський патрицій, який виїхав прогулятися на колісниці, привітати городян, поблажливо кивнути черні, яка його обожнює. Я вже бачила цього героя – він був приписаний до першого курсу нашого факультету, комерційне відділення. Звати його Захар чи Матвій, якось так, у нього був парк з кількох іномарок, кожна за ціною скромної московської квартири. Що він робив на філології – залишалося загадкою для всіх, зокрема й для декана. Чи то синка покарав суворий батько, що постійно живе в Лондоні. Чи то зоряний хлопчик програв спір. Чи то йому було зовсім байдуже, де значитися. Наступного року його так само призначать генеральним директором якої-небудь татусевої фірми – він не зміниться ні на йоту, гасатиме на сеґвеях, мінятиме машини й дивитиметься поверх голів.

– Дівчино, хочете покататися?

Я покрутила головою, шукаючи, до кого він звертається. Він, виявляється, вже зробив коло по алеях, наздогнав мене й тепер дивився згори вниз, як і личить патрицієві з колісниці.

– Спішу на пару, – відгукнулась я сухо. – Дякую.

Він обігнав мене й знову повернувся:

– А хіба так не швидше?

Навколо зібралася не те що юрба, але група зацікавлених громадян, точніше, громадянок. Я мимоволі відчула себе в центрі уваги, зовсім недоречно.

– Покатаєтесь? – він зістрибнув з сеґвея, широким жестом указавши мені дорогу. У нього були розкішні знущальні зелені очі – як у шахрая в старовинному романі. Як у принца, який навіщось перевдягнувся в шахрая.

– І куди тут натискати? – спитала я недбало.

Ця штука виявилася краща, ніж я думала. Сеґвей – цікава машина, на ній встановлені гіроскопічні датчики; якщо не знаєте, що таке гіроскоп, подивіться на дитячу дзиґу. Чому вона не падає, стоячи на тоненькій ніжці?

Нахилившись уперед, я розігналася, скільки вистачило мотора. Люди сахалися мене й тікали зі шляху. Я їхала не на заняття, а прямо в протилежному напрямку – від свого філологічного корпусу до головного. Я збиралася розвернутися, повернутися по своїх слідах і віддати чудо техніки захеканому власникові.

Я помилилася. Хазяїн сеґвея захекався, але не відстав: щойно повернувши, я в нього ледь не врізалася.

– Добре бігаєш, – я зіскочила з сеґвея.

– Розряд з легкої атлетики. Сподобалося?

– Дякую.

Група зацікавлених громадянок ніде не ділася – навпаки, стала щільніша. Завтра по гуртожитку поповзуть чутки, що далі, то дивовижніші. Причому ніхто не розповідатиме, як я була в підземеллі під університетом і бачила портал в інший світ. Замість цього чужа фантазія підсуне мені нову біографію в ролі подруги Бонда… тобто Матвія чи Захара, чи…

– До речі, мене звуть Семен. Для друзів Сем.

– Дар’я, – представилась я і ледве стримала напад нервового сміху. – Ну вибач, я справді спізнююся…

І побігла.

Розділ п’ятий

Оперативниця

Пригоди притягують одна одну. Конвеєрна стрічка вашого життя може тягтися місяцями, роками, століттями, тоді мудра людина складе подяку долі, а енергійна – помре з нудьги. Зате якщо на доброчинному студентському вечорі ваш лотерейний білет – раптом! – виграє шоколадку, цілком можливо, до ранку на кухні лопне найголовніша труба, водопровідник – зненацька! – виявиться добрим чарівником, подарує вам монетку для здійснення бажань, принц гепнеться на ваш дах прямо верхи на драконі, але пригоди на цьому не закінчаться.

Я зупинилася, щоб перевести дух, і піймала в долоню свій амулет. Стисла, відчуваючи, як срібне око притискається до шкіри…

Світло! Зелень трави, потоки ультрафіолету, жовті й сині метелики, стовпи світла над головами. Я бачила людські голоси, що розтікаються кольоровими хвилями, я поглядом розрізняла спів птахів і сигнали машин з вулиці. Я бачила хвилювання, що охопило Семових однокурсниць, і шлейф загальної цікавості, який тягся за ним – і набагато слабше за мною. Я бачила чужі страхи й мотиви, їх було занадто багато, так строкато й складно, прекрасно, моторошно, яскраво…

І раптом на всю цю пишноту впав пульсуючий аварійний червоний відблиск.

Двоє цілувалися віддалік, біля лави, в усіх на очах. Я бачила тільки потилицю хлопця й руки дівчини – але дівчина мене не цікавила; на скроні у хлопця мерехтів уже знайомий мені символ. Цей знак був схожий на розпечене клеймо ката.

Я випустила амулет. Світ став буденним, небо бляклим, студенти навколо – просто людьми, поцілунок – чужим поцілунком. Я підійшла й зупинилася поруч; дівчина помітила мене перша:

– Вам щось треба?

Хлопець обернувся до мене, і тоді я його впізнала. Згадався вчорашній вечір. Урна, зниклий амулет, мій розпач, промінь ліхтаря. Мовчазний студент мехмату, що з’явився вчасно: «Ми з подругою квартиру наймаємо…»

– Я хочу повернути тобі твій ліхтарик, – сказала я перше, що спало на думку.