Бікіні - Паттерсон Джеймс - Страница 50

— Химерно, що Анрі розповідає вам історію свого життя, — мовив Ван дер Хойфель. — Уявляю, що він вам набрехав. Сміхота та й годі.

— А наскільки смішним вам здасться ось це? — спитав я, завантажуючи свій переносний комп'ютер. Повернувши його екраном до голландця, я натиснув кнопку «Play», щоб він побачив останні хвилини життя Джини Працці.

Не думаю, що голландець уже встиг побачити це відео, але поки воно йшло, вираз його обличчя жодного разу не змінився. Коли кліп скінчився, він сказав:

— Смішно те, що він… мені здається… що він кохав її.

Я натиснув кнопку «Стоп», і Ван дер Хойфель запитально зазирнув мені у вічі.

— До того як стати письменником, я був копом, — сказав йому я. — Наскільки я розумію, Анрі робить зачистку. Тобто вбиває людей, які знають, хто він такий. Допоможіть мені знайти його, пане Ван дер Хойфель. Я — ваш найкращий шанс залишитися живим.

Розділ 115

Ван дер Хойфель стояв спиною до високого вікна. Його довгаста тінь упала на жовтувато-білий стіл, а над його головою вечірні промені утворили німб.

Узявши пачку цигарок із шухляди, він запропонував мені одну, а потім закурив сам. І сказав:

— Якби я знав, де його знайти, то проблема давно уже відпала б. Але Анрі має геніальний талант безслідно щезати. Я не знаю, де він зараз. І ніколи не знав.

— Попрацюймо над цим разом, — запропонував я. — Обміркуємо якісь ідеї. Мусить бути щось таке, що ви знаєте і що здатне вивести мене на нього. Я знаю про його ув'язнення в Іраку, але «Брюстер-норт» — це приватна компанія, щільно замкнена й непроникна, як підвал. Мені відомо про його знайомого в Бейруті, який займається підробкою документів. Але не знаючи імені цього чоловіка…

— О, та це вже не абищо — для початку, — розсміявся Ван дер Хойфель. То був поганий сміх, бо йому й справді стало смішно: я здався йому несерйозним. — Він — психопат. Невже ви його так і не розкусили? Він схильний до самообману. Це — нарцис, який любить брехати й перш за все — самому собі. Анрі ніколи не був в Іраку. Немає в нього знайомого підроблювача. Він сам — підроблювач. Зрозумійте ось що, містере Гокінс. Анрі вихваляє себе перед вами й розповідає вигадану історію свого життя. Ви — як той маленький песик, якого приманюють шматочками…

— Слухайте! — гримнув я і, ляснувши по столу, скочив на ноги. — Не робіть із мене дурня. Я прийшов сюди, щоб знайти Анрі. Мені начхати на вас, на Хорста Вернера, на Рафаеля дос Сантоса і решту вашої компанії хворих на голову вилупків. Якщо ви мені не допоможете, то я не матиму іншого вибору, як піти до поліції й усе їм розповісти.

Ван дер Хойфель знову розсміявся і сказав мені заспокоїтися й сісти. Я був шокований до мозку кісток: невже голландець щойно пояснив мені, навіщо Анрі ця книжка? Щоби прославити себе і своє життя?

Ван дер Хойфель розкрив свій лептоп і сказав:

— Два дні тому мені прийшло електронкою повідомлення від Анрі. Це вперше, коли він зв'язався зі мною напряму.

Хотів продати мені відео. Але ви показали мені його безплатно. Так кажете, ми вас не цікавимо?

— Ви всі мені й на фіг не потрібні. Мені потрібен лише Анрі. Він загрожує моєму життю й життю моєї родини.

— Можливо, ось це допоможе вам.

Швидко пробігаючи пальцями по клавішах свого комп'ютера, Ван дер Хойфель сказав:

— Анрі Бенуа, як він себе називає, є недорозвиненою кримінальною потворою. Тридцять років тому, коли йому було шість, він задушив у колисці свою маленьку сестру. — Вочевидь, на моєму обличчі відобразилося потрясіння, бо Ван дер Хойфель ствердно кивнув, струсив попіл у попільницю й підтвердив, що це правда.

— Такий собі маленький гарненький хлопчик. З пухкенькими щічками. З великими оченятами. І вбив немовля. Йому поставили діагноз: психопатичний розлад особистості. Дуже рідко буває, коли мала дитина має всі ознаки захворювання. Його послали до психіатричної лікарні — «Клінік дю Лак» у Женеві.

— А це зареєстровано документально?

— Звісно. Я зробив розвідку, коли вперше з ним зустрівся. Як свідчить головний психіатр, доктор Карл Обст, ця дитина багато чому навчилася за дванадцять років перебування в психушці. Навчилася, як мавпувати поведінку нормальних людей, ясна річ. Хлопець вивчив там кілька мов і здобув фах. Став друкарем.

Невже Ван дер Хойфель розповідав мені правду? Якщо так, то тепер ясно, чому Анрі так легко перевтілювався, підробляв документи і, здавалося, міг при бажанні прослизнути в будь-яку щілину.

— Вийшовши з психлікарні у віці вісімнадцяти років, наш хлопчик зайнявся тим, що убивав або грабував. Навіть якось поцупив «феррарі». Про інші його «звитяги» мені невідомо. Та коли чотири роки тому він зустрів Джину, йому більше не довелося перебиватися з хліба на воду.

Ван дер Хойфель розповів мені, що Джина «зачарувала» Анрі, що він відкрився їй і розповів, що любить секс і що встиг накоїти багато лиха. А ще він зізнався їй, що хоче мати купу грошей.

— То Джина придумала — щоб Анрі розважав нашу маленьку компанію, Хорст підтримав цю ідею, і так Анрі став нашим секс-працівником.

— І тут на сцені з'являєтеся ви.

— Так. Нас познайомила Джина.

— Анрі сказав, що ви сиділи в кутку й спостерігали.

Ван дер Хойфель поглянув на мене так, наче я був якоюсь екзотичною комахою й він іще не вирішив — чи то розчавити мене, чи то помістити під скло.

— Це ще одна брехня, Гокінсе. Я жарив його в дупу, а він скиглив, як цуценя. Але я хочу наголосити ось на чому, і це правда. Не ми зробили Анрі таким, як він є. Ми лише годували його.

Розділ 116

Ван дер Хойфель знову пробігся пальцями по клавіатурі. А потім сказав:

— Спеціально для вас: швидкий перегляд еволюції нашого парубка.

Він повернув до мене екран, і його обличчя засвітилося задоволенням.

То була колекція одиночних кадрів, узятих із відео. На них були жінки — зв'язані, замордовані, обезголовлені. їхні зображення мелькали на екрані, змінюючи одне одного.

Я ледве усвідомлював те, що бачив, а Ван дер Хойфель прокручував фото, курив і супроводжував пожвавленими коментарями це слайд-шоу. То був абсолютний і неймовірний жах, який мені донині не доводилося бачити.

У мене запаморочилося в голові. Мені почало здаватися, що Анрі та Ван дер Хойфель — це одна й та сама особа. Я ненавидів їх однаково сильно. Мені захотілося вбити голландця, це мерзотне лайно, і я подумав, що мені навіть вдасться уникнути покарання.

Але він був мені потрібен, бо мав вивести мене на Анрі.

— Спочатку я не знав, що ці вбивства — справжні, — тим часом розповідав голландець. — Та коли Анрі почав відтинати голови, тоді, звісно, я повірив… Упродовж останнього року він писав власні сценарії. У нього виникло запаморочення від надміру уваги до його персони. Він став аж надто пожадливим. Небезпечним. До того ж він знав мене та Джину, тому не так то й легко було покласти цьому край.

Ван дер Хойфель видихнув кільце диму й продовжив:

— Минулого тижня Джина збиралася або відкупитися від Анрі, або «зникнути» його. Вочевидь, вона недооцінила цього психа. Вона ніколи не казала мені, яким чином виходить із ним на контакт, і це теж правда, містере Гокінс. Я поняття не мав, де знаходиться Анрі в конкретний момент. Ані найменшого поняття.

— Хорст Вернер виписує чеки Анрі, еге ж? — спитав я. — Розкажіть, як мені знайти Вернера.

Ван дер Хойфель загасив недопалок цигарки. Його радісний настрій як вітром здуло. І він заговорив зі мною з моторошною серйозністю, роблячи наголос на кожному слові й ретельно його зважуючи.

— Містере Гокінс, от із ким вам би не варто було бачитися, так це з Хорстом Вернером. Особливо стосовно вашої проблеми. Йому не сподобається книга Анрі. Ось що я вам пораджу. Ні з ким не діліться інформацією, яку ви маєте. Почистіть ваш комп'ютер. Спаліть касети. І нікому нічого не розказуйте про «Альянс» та його членів. Ціна моїй пораді — ваше життя.