Бікіні - Паттерсон Джеймс - Страница 31

Увібравшись до свого древнього «бумера», я рушив до швидкісної автостради номер 10. Непокоячись про Аманду, я думав: «Де ж зараз Анрі?»

Анрі мав досить симпатичний та привабливий вигляд, щоб зійти за солідного громадянина, а риси його обличчя були досить правильними та приємними для будь-якого маскараду. Я уявив його під машкарою Чарлі Ролінза, з фотоапаратом у руках, як він знімає мене та Аманду.

І цей фотоапарат запросто міг виявитися замаскованим пістолетом.

Я подумав про нещасних, убитих на Гаваях. Про Кім, Розу, Джулію, про моїх друзів Левона та Барбару. Усіх їх піддали тортурам, а потім дуже вправно вбили, не залишивши жодної зачіпки для копів — ані сліду, ані відбитка пальців.

Початківці так не працюють. Так працюють професіонали.

Скількох іще людей убив Анрі?

Автострада перейшла у шлях номер 4, а потім у головну магістраль Мейн. Я звернув на Піко, проїхав повз забігайлівки та автомобільні майстерні, повз обшарпані двоповерхові помешкання, повз Великого Клоуна на перехресті — й опинився в іншому світі, на Веніс-біч, що був одночасно ігровим майданчиком для молодих та безтурботних і притулком для бездомних.

Мені знадобилося ще десять хвилин, щоб об'їхати швидкісну дорогу й припаркувати машину за квартал від помешкання Аманди. То був колишній будинок на одну сім'ю, розділений тепер на три окремі квартири.

Я пішов по вулиці, прислухаючись — чи не наближається авто й чи не шльопають об тротуар італійські мокасини.

Може, Анрі стежив за мною зараз, замаскувавшись під бомжа, а може, він — це отой бородань, що якраз загнав своє авто на стоянку. Я пройшов повз будинок Аманди, поглянув на третій поверх і побачив світло у вікні її кухні.

Потім пройшов іще квартал — і повернувся тією самою дорогою. Бурмочучи: «Швидше, Амандо, будь ласка, швидше», — я тиснув і тиснув дзвінок, аж поки з-за дверей не почувся її голос:

— Пароль?

— «Бутерброд із сиром», Відчиняй.

Розділ 67

Аманда відчинила, я відразу ж вхопив її і, притиснувши до себе, ударом ноги захлопнув двері на замок.

— Що сталося, Бене? Що відбувається? Швидко розповідай, благаю.

Прудко вивільнившись із моїх обіймів, вона вхопила мене за плечі й влаштувала прискіпливу інспекцію мого обличчя.

— У тебе кров на комірці. Вона й досі тече. Господи, Бене, тебе що — ударили ззаду й пограбували?

Я швидко закрив двері на засув, обійняв Менді за плечі й повів до невеличкої вітальні. Там я всадовив її в шезлонг, а сам всівся на крісло-гойдалку за кілька футів від неї.

— Нумо, розповідай.

Не знаючи, як пом'якшити враження від розповіді, я сказав прямо й просто:

— Мене застав біля дверей тип із пістолетом. Сказав, що він — замовний убивця.

— Що?!

— Як послухати його, то це він убив усіх отих людей на Гаваях. Пам'ятаєш, як я попросив тебе знайти Чарлі Ролінза з флоридського журналу «Ток Віклі»?

— Того Чарлі Ролінза, з яким востаннє бачили Джулію Вінклер? Тобто це він припхався сьогодні до тебе?

Я розповів Аманді про інші імена та маски Анрі, розказав про те, що я зустрічав його не лише як Ролінза, а й в образі водія Макденіелсів, який величав себе Марко Бенвенуто.

Я також розповів Аманді, як він сидів у моїй вітальні і, націлюючи на мене пістолет, розказував, що він — найманий убивця, якому доводилося вбивати багато, дуже багато разів.

— Він хоче, щоб я написав його автобіографію. Хоче, щоб «Рейвен-Воффорд» надрукував її.

— Це просто неймовірно! — вирвалося в Аманди.

— Та отож.

— Та ні — це й справді в голові не вміщається. Хто ж стане зізнаватися в таких убивствах? Тобі треба звернутися в поліцію, Бене, — порадила вона. — І ти це розумієш не гірше за мене.

— Він попередив, щоб я цього не робив.

І з цими словами я подав Аманді стос фотографій. Подив ма її обличчі змінився шоком, а потім — злістю та обуренням.

— Цей чортів вилупок має камеру з варіо-об'єктивом — ну то й що? — спитала вона, стиснувши шнурочком губи. — Ну зробив він кілька знімків — і що? Це ще нічого не доводить!

Я витягнув із кишені флешку й погойдав її на шнурку.

— Він дав мені ось це. Сказав, що це — щось типу рекламного фільму, який покращить збут майбутньої книги й надихне мене на творчість.

Розділ 68

Аманда вийшла з вітальні й за хвилину повернулася з портативним комп'ютером під пахвою, тримаючи в руках пляшку «Піно» й два келихи. Поки я розливав, вона завантажила комп'ютер, і коли він тихенько загудів, я вставив у порт флешку, що її мені дав Анрі.

Почалося відео.

Наступні півтори хвилини ми з Амандою перебували в полоні найжахливіших та найогидніших сцен, які тільки доводилося нам бачити. Менді схопила мене за руку так міцно, що в мене залишився синець, а коли відео нарешті скінчилося, вона відкинулася на спинку крісла й нестримно заридала: по її щоках покотилися рясні сльози.

— Господи милосердний, Амандо, який же я бовдур! Вибач, благаю. Мені слід було спочатку самому продивитися.

— Звідки тобі було знати. Я б не повірила, поки сама не побачила.

— І я також.

Засунувши флешку до кишені штанів, я пішов униз і вмив холодною водою обличчя й потилицю. Коли я підвів очі, то побачив у дверях Аманду.

— Знімай усе це, — сказала вона.

Вона допомогла мені зняти скривавлену сорочку, потім роздягнулася сама й увімкнула душ. Я заліз у ванну, вона огорнула мене руками. Ми лежали, а на нас лилася з душа гаряча вода.

— Їдь до Нью-Йорка й поговори із Загамі, — сказала вона. — Роби, що каже Анрі. Загамі не зможе від цього відмовитися.

— Ти впевнена?

— Так, абсолютно. Наразі не треба злити Анрі, а тим часом придумати, як викрутитися з цієї ситуації.

Я різко обернувся й поглянув на неї.

— Я тебе тут саму не залишу.

— Я можу за себе постояти. Знаю, знаю — звучить банально. Але я справді можу захистити себе.

Менді вибралася з душу й пішла. Достатньо надовго, щоб я встиг закрутити воду, загорнутися в рушник і вирушити на її пошуки.

Я знайшов Аманду в спальні. Ставши навшпиньки, вона простягнула руки до верхньої полиці своєї стінної шафи. Потім стягнула звідти рушницю й показала її мені.

Я тупо витріщився на неї.

— Ось, — мовила Менді. — я вмію нею користуватися.

— І ти збираєшся носити її у своїй сумочці, еге ж?

Я забрав у неї рушницю й сховав під ліжко.

А потім зателефонував.

Ні, не копам, бо знав, що вони не зможуть захистити нас. Я не мав відбитків пальців, а мій опис зовнішності Анрі був би марним. Шість футів на зріст, каштанове волосся, сірі очі — це міг бути хто завгодно.

Тиждень-два поліцейські охороняли б моє помешкання та помешкання Менді, а потім ми знову опинилися б на самоті, беззахисні перед снайперською кулею або якимось іншим предметом чи знаряддям, за допомогою якого Анрі змусив би нас замовкнути назавжди.

Я уявив собі, як він ховається, присівши за авто, або стоїть позаду мене в кафе «Старбакс», або ж спостерігає за квартирою Аманди крізь оптичний приціл.

Так, Менді мала рацію. Нам потрібен був час, щоб придумати якийсь план. Якщо я працюватиму з Анрі, то він заспокоїться, почується комфортно — і, можливо, десь проколеться й залишить мені той чи інший юридично вагомий доказ, щось таке, що дасть копам чи агентам ФБР сховати його за ґрати.

Я залишив Леонарду Загамі голосове повідомлення, наголошуючи на потребі негайної зустрічі. А потім замовив собі й Менді квитки в обидва кінці — від Лос-Анджелеса до Нью-Йорка.

Розділ 69

Коли Леонард Загамі взяв мене одним зі своїх авторів, мені було двадцять п'ять, йому — сорок, а «Рейвен-Хаус» являло собою першокласне спеціалізоване видавництво, що випускало пару десятків книжок на рік. За час, що минув, «Рейвен» встигло злитися з гігантським видавництвом «Воффорд-паблішинг», і в результаті утворився «Рейвен-Воффорд», який займав шість поверхів у хмарочосі, що бовванів над універмагом «Блумінгдейл».