Бікіні - Паттерсон Джеймс - Страница 1

Джеймс Паттерсон, Максин Паетро

Бікіні

Пролог

Просто факти

Я знаю те, чого знати не хочу.

Справжній убивця-психопат — це вам не якийсь там пересічний душогуб. Не переляканий грабіжник, що легко впадає в паніку й розряджає свій пістолет у неповороткого продавця горілчаного магазину, не розлючений клієнт, який вривається в офіс біржовика, щоб рознести йому пострілом голову, і не знавіснілий чоловік, що задушує свою дружину через справжню чи надуману зраду.

Психопатами рухає не кохання й ненависть, не страх або ж лють. Цих емоцій вони не відчувають.

Вони взагалі нічого не відчувають — повірте мені на слово.

Гейсі, Банді, Дамер, жорстокий мучитель Деніс Редер та інші «зірки» з вищої ліги схиблених убивць — усі вони не лютували й не казилися від злості. Ними рухала жага сексуального задоволення або приємний трепет у передчутті убивства. Якщо вам подумалося, що ви побачили розкаяння в очах Теда Банді після того, як він зізнався у вбивстві тридцяти молодих жінок, перехрестіться: то вам просто наверзлося. Бо психопати відрізняються від інших убивць тим, що їм абсолютно байдуже. їм байдуже до життя їхніх жертв. Байдуже до їхньої смерті.

Але ж психопати — вони вдають, що їм не байдуже. І в них це добре виходить. Вони імітують людські емоції, щоб сховатися непоміченими серед нас і вистежити свою здобич. Підбираючись до неї чимраз ближче й ближче. А після убивства — уперед, до нової жертви, до нового, сильнішого, трепетного відчуття, що не знає табу та кордонів!

Мені казали: сильний апетит до якогось приємного відчуття є настільки всепоглинаючим, що психопати зрештою партачать і лажаються.

Інколи вони припускаються грубих помилок.

Якщо пам'ятаєте, навесні 2008 року Кім Макденіелс, модель, що рекламувала бікіні, викрали прямісінько з пляжу на Гаваях. Жодної вимоги викупу так і не прозвучало. Місцеві копи були нетямущі, неповороткі та бундючні. Вони не мали жодної зачіпки та жодного інформатора, який навів би їх на слід викрадачів цієї красивої й талановитої молодої жінки.

На той час я був колишнім копом, що перекваліфікувався на письменника трилерів. Та оскільки моя остання книга мало не відразу ж потрапила з картонних постачальницьких ящиків на полиці з нерозпроданими залишками накладу, то мені так само швидко довелося взятися за жанр, максимально наближений до халтурної пригодницької белетристики.

Я почав писати кримінальні репортажі для «Лос-Анджелес таймс», і оптимістичним нюансом цього факту було те, що так само починав колись і Майкл Конелі. Тепер він — знаменитий письменник.

Добу по тому, як зникла Кім, я сидів за своїм робочим столом, продукуючи чергову трагічну історію про нещасний випадок на дорозі, коли до моєї кабінки зазирнув редактор Даніель Аронштайн, сказав «Лови!» і кинув мені квиток до Мауї.

Мені тоді було під сорок, писати про нещасні випадки та вбивства мені осточортіло, але я й досі переконував себе, що моя посада є ідеальною можливістю вивудити якусь оригінальну ідею нової книги, яка допоможе мені ще раз радикально змінити життя. Я вірив у цю брехливу ілюзію, бо вона підтримувала мою слабку надію на краще майбутнє.

Дивно, але коли мене покликала дійсно нова й значуща ідея, то я так і не почув її голосу.

Куплений Аронштайном квиток до Гаваїв став украй доречною й надзвичайно потрібною зміною. Я вже смакував байдикування в п'ятизірковому готелі, і в моїй уяві постали бари на океанському узбережжі та напівголі дівчата. Я змагатимуся з іншими претендентами на їхню симпатію, а за все це розплачуватиметься газета «Лос-Анджелес таймс».

Ухопивши той квиток, я полетів назустріч найцікавішій історії за всю мою письменницьку кар'єру.

Викрадення Кім Макденіелс було як несподівана пожежа, як свіжоспечений гарячущий пиріг із невідомим терміном придатності. Коли я приєднався до гамірливого натовпу репортерів біля готелю «Вейлі Прінсес», блокованого поліцейською огорожею, усі світові агентства новин уже обсмоктували подробиці цієї історії.

Спочатку мені подумалося те, що подумалося б будь-якому газетяреві: мабуть, Кім хильнула зайву чарчину, її «зняли» якісь погані хлопці, зґвалтували, а потім придушили і десь викинули. Мені подумалося також, що тема «Зникла красуня» протримається серед найгучніших новин іще тиждень-два, а може, і місяць, поки якийсь фанатик знаменитостей чи представник Департаменту внутрішньої безпеки знову не вискочить на перші сторінки з якимось сенсаційним повідомленням.

Але наразі я мав підтримувати свій самообман про епохальну книжку та відробляти гроші на своє відрядження, тож я став проштовхуватися до самісінького центру зловісного та непереборно-привабливого виру, збуреного нещодавнім викраденням.

І при цьому, сам того не усвідомлюючи, став учасником цієї історії, бо мене призначив на цю роль геть схиблений убивця-психопат, котрий теж плекав власну ілюзію.

Книга, яку ви тримаєте в руках, є правдивою історією вправного, невловимого та, як зараз модно казати, «ідеального» монстра, що звався Анрі Бенуа. Як сказав мені сам Анрі: «Джек-Різник навіть мріяти не міг про такий спосіб убивства».

Ось уже кілька місяців я сиджу в одному далекому закапелку й викладаю на папері історію Анрі. У цих краях часто трапляються різкі падіння напруги, тому я призвичаївся до простої друкарської машинки.

Виявилося, що мені прекрасно вдається обходитися без «Ґуґля», бо те, чого немає на плівках та в газетних вирізках, назавжди закарбувалося в моїй пам'яті.

«Бікіні» — це розповідь про неперевершеного схемного вбивцю, який підняв ставки до нових висот, про душогубця, подібного якому не було ані до нього, ані після нього. Під час переказу цієї історії я дозволив собі певні літературні вольності, бо не знав, про що думали Анрі та його жертви в якийсь конкретний момент.

Але не переймайтеся цим навіть на мить, бо те, що переповів мені Анрі особисто, згодом підтвердилося фактами.

А факти кажуть правду.

А правда приголомшує — як приголомшила вона й мене.

Бенджамін А. Гокінс

Травень 2009 року

Частина перша

Улюблениця фоторепортерів

Розділ І

Кім Макденіелс, босонога та в модній міні-сукні в біло-блакитну смужечку, отямилася від удару в стегно, сильного удару, що залишає синці. Вона розплющила очі — і її погляд потонув у темряві, а поверхню свідомості зламали два запитання.

Де зона? Що з нею, в біса, відбувається?

Кім стала борсатися, намагаючись скинути ковдру, накручену їй на голову. Нарешті їй це вдалося, і вона відразу ж усвідомила дві речі. По-перше, її руки та ноги були зв'язані. А по-друге, вона знаходилася в чомусь схожому на вузький пенал. Ще один удар струсонув її, і цього разу Кім скрикнула: — Гей! Зараз же припиніть!

Однак то було марно — її крик всотали в себе темрява тісного пеналу та вібрація двигуна. Вона збагнула, що знаходиться в багажнику автомобіля. Але ж так не мало бути! Це якась дика маячня! «Прокидайся!» — наказала собі Кім.

Проте вона вже не спала, вона прокинулася й абсолютно реально відчувала вибоїни на дорозі. Тож Кім почала борсатися, намагаючись вивільнити зап'ястя з нейлонової мотузки, але та не піддалася. Тоді вона перекотилася на спину і — геп, геп! — почала лупити ногами об кришку багажника. Але кришка теж не піддалася ані на дещицю дюйма.

Кім гамселила й гамселила ногами, аж поки ступні й стегна не прострелив гострий біль, але відкрити кришку їй так і не вдалося. Вдалося лише завдати собі болю. її охопила паніка, і вона затремтіла від страху.