Бавдоліно - Эко Умберто - Страница 117

— Може, я чекав на знак з небес. За ці місяці я зібрав немало монет. Я послав Теофілактового сина купити мені одяг, коня і мула. Десь тут у домі ще має бути моя зброя.

— Отже, ідеш геть? — спитав Никита.

— Так, — відказав той, — стоячи на тому стовпі, я багато що зрозумів. Зрозумів, що я грішив, але не для того, щоб здобути владу і багатство. Зрозумів, що якщо хочу прощення, то мушу сплатити три борги. Перший борг: я вернувся до своєї думки спорудити нагробний камінь Абдулові, бо саме для цього я взяв його голову Хрестителя. Але гроші надійшли з іншого джерела, і це ще краще, бо дало їх не святокупство, а побожність добрих християн. Я знайду місце, де ми поховали Абдула, і споруджу там каплицю.

— Але ж ти навіть не пам'ятаєш, де він загинув!

— Мене поведе Бог, і я знаю напам'ять мапу Козьми. Другий борг: я дав був святу обітницю доброму отцеві моєму Фрідріхові, не кажучи вже про владику Оттона, і досі ще її не дотримав. Я мушу дістатися до царства Пресвітера Йоана. Інакше все моє життя прожите намарне.

— Але ж ви на власні очі переконалися, що його нема!

— Ми на власні очі переконалися, що туди ми не добралися. А це інша річ.

— Але ж ви зрозуміли, що євнухи брехали.

— Може, й брехали. Але не могли брехати владика Оттон і голос передання, який твердить, що десь там Пресвітер є.

— Але ти вже не такий молодий, як тоді, коли ви пробували вперше!

— Зате мудріший. Третій борг: десь там у мене є син або донька. І десь там є Гіпатія. Я хочу віднайти їх і захищати, бо це є моїм обов'язком.

— Але ж минуло понад сім літ!

— Значить, дитині вже більше шести років. Хіба шестирічна дитина вже не є моєю дитиною?

— Але якщо це хлопчик, то він став сатиром-якого-ніколи-не-видно!

— А може, це маленька гіпатія. У будь-якому випадку я любитиму цю дитину.

— Але ж ти не знаєш, де ті гори, в яких вони знайшли притулок!

— Я шукатиму їх.

— Але Гіпатія, мабуть, вже забула тебе; може, вона не захоче знову побачити того, з ким вона загубила свою апатею!

— Ти не знаєш Гіпатії. Вона чекає на мене.

— Але ти був старий уже тоді, коли вона тебе кохала, а тепер ти здаватимешся їй глибоким старцем!

— Вона ніколи не бачила молодших чоловіків.

— Але ж тобі знадобляться довгі роки, щоб вернутися в ті місця і піти далі!

— У нас у Фраскеті всі запеклі впертюхи.

— А хто тобі сказав, що ти доживеш до кінця своїх мандрів?

— Мандри омолоджують.

Способу на нього не було. Наступного дня Бавдоліно обняв Никиту, всю його родину і їхніх господарів. З деякою натугою сів він на коня, підвісив меч до сідла і потяг за собою мула з немалою кількістю провізії.

Никита бачив, як він зник у далині, усе ще махаючи рукою, але не обертаючись. Він прямував до царства Пресвітера Йоана.

40. Бавдоліно перестає існувати

Никита пішов провідати Пафнутія. Він розповів йому все, з початку до кінця, від тієї хвилини, коли він зустрів Бавдоліна у Святій Софії, і все те, що Бавдоліно розповів йому.

— Що мені робити? — спитав він його.

— Ти його маєш на увазі? Нічого, він пішов назустріч своїй долі.

— Не його, а себе самого. Я літописець Історій, і раніше чи пізніше мені треба буде написати справоздання про останні дні Візантії. Де мені помістити історію, яку розповів мені Бавдоліно?

— Ніде. Це суто його історія. Зрештою, ти певен, що вона правдива?

— Ні, все, що я про це знаю, я дізнався від нього, і від нього ж таки я дізнався, що він брехун.

— Тож сам бачиш, — сказав мудрий Пафнутій, — що літописець Історій не може покладатися на такі непевні свідчення. Викресли Бавдоліна зі своєї оповіді.

— Але принаймні в останні дні, в домі генуезців, ми переживали спільну історію.

— Викресли і Генуезців, інакше тобі доведеться розповісти про те, як вони підробляли святі мощі, і читачі твої можуть втратити віру в найсвятіше. Не треба багато, щоб трохи змінити події, скажи, що допомагали тобі венеційці. Знаю, це буде неправда, але у великій Історії невеличкі істини можна переінакшувати, щоб краще було видно істину велику. Ти маєш розповісти правдиву історію імперії римлян, а не малоістотну історійку, що почалася на далеких болотах, у варварських країнах серед варварських народів. Та й хіба ти справді хочеш вбити в голову своїм майбутнім читачам, що там, у сніжних і морозних землях, сокритий якийсь Ґрадаль, а десь у спекотних землях лежить царство Пресвітера Йоана? Хтозна-скільки шаленців упродовж століть невтомно вирушатиме на їх пошуки.

— Це гарна історія. Шкода, що ніхто про неї не дізнається.

— Не думай, що ти — єдиний літописець історій на цьому світі. Раніше чи пізніше знайдеться брехун, більший від Бавдоліна, який розповість її.