Оскол - Дяченко Марина и Сергей - Страница 15

— Щек, — ледве вимовив хлопець.

— Знову Щек, — чомусь, відкритому ЙОМУ одному, всміхнувся. — Добре… То чого тобі?

— Волі, — Щек почувся впевненіше. — Я вільна людина… Я назовні хочу. А коли…

Зараз він ладен був клястися будь-чим і будь-чим погрожувати, безглуздо, безнадійно боронячи своє право — промову цю, однак, одразу ж урвали.

— Так, — сказав. — Дуже добре. Можливо, ти не зрозумів, але ніхто тебе не затримує, Щеку. Ді… тобто берегиня з тобою?

Щек мовчав, приголомшений.

— З ним, — утрутився нач. варти. — Фіґ би він утік, коли б не вона!

— Добре, — повернувся до гри й обережно пересунув крихітну пульсуючу фігурку. — Йдіть, заради Бога… Тільки от жити там, Щеку, не можна. Ані їсти, ані дихати, і звідусіль лізе всіляка гидота… Ти ще, можливо, й витримаєш, а берегині, — скоса на Дану поглянув, — берегині там і трьох днів не живуть… Іди, тільки знай — назад під склепіння ніхто тебе не впустить. Іди.

Цигарка в руці ЙОГО губила сірий, пухнастий попіл. Начальник варти зміряв Щека переможним поглядом. Дана зітхнула ледь чутно і щільніше притиснулася до Щекових ребер.

Знову підвів голову Свою. Важку:

— Ну що дивишся? Знаєш, чого вартує мені це склепіння і ті, хто під ним? Кортить волі — вперед. Утікач чортів… Бунтівник. Повстанець, — скривив губи і схилився над грою Своєю.

Запанувала тиша. Десь у глибині зали осипався пісок.

— То, це… Прогнати їх? — насмілився поцікавитися нач. варти.

— Так, — різко сказав. — Тільки дай йому папір і перо… Напише, що скажу. Задля чистого сумління… Мого.

Знімілими пальцями Щек розрівняв на коліні жорсткий аркуш, піднесений начальником. Звів запитливий погляд.

— Я, такий-то… Виходжу за межі склепіння з власної волі й у твердій пам'яті. Усвідомлюю незворотність свого вчинку. Знаю, що чигає на мене зовні… Підпис. Усе.

— І вона най напише, — запропонував нач. варти.

— За нашими законами берегині недієздатні, — витягнув наступну цигарку. — Йде з ним — нехай іде… Хоч і шкода, — і глибоко затягнувся.

— Не вірю я Вам, — сказав Щек. — Там… За склепінням… Є життя. Інше і… краще.

— Дуже добре, — озвався байдуже. — Піди й перевір.

Щек позирнув на Дану — круглі сині очі на вузькому блідому обличчі.

— А коли… — запинаючися, почав він, — коли… Ви мені покажете?

— Що? — здивувався.

— Те, що… там. Щоб я подивився.

— Оце так-так! — присвиснув. — Щеку, ти або віриш мені, або ні, або йдеш, або…

— Най іде, — всміхнувся нач.

— Брешуть вони, — тоненько сказала Дана. — Склепіння… Не людей рятує від того, що зовні, а те, що зовні, від людей…

— Як велемудро ти висловлюєшся, ді… тобто, берегине, — відвернувся, пробурмотів, не дивлячись: — А хто це тобі таке цікаве розповів, га?

— Дізнатися? — запопадливо зголосився нач. варти. Дана знову стиха зітхнула. Щек обережно обійняв її за плечі.

— Фіг ти дізнаєшся, — голосом начальника варти озвався. Згодом додав уже Власним: — Та й не треба… Навіщо… Все одно…

— Там життя, — сказала Дана, — там небо… Жовте-жовте небо і синє сонце…

Пирхнув:

— Взагалі-тo буває навпаки… Втім, немає там нічого жовтого чи синього… Нічого.

— Є, — продовжувала Дана, — там дерева…

— Пожалій її, Щеку, — серйозно сказав: — Не треба. Не ходи.

Люк займав півстіни — від підлоги до стелі.

— Коли відчиниться люк, шляху назад не буде. МЕНІ, власне, однаково… Та чому ти не віриш МЕНІ?!

Щек мовчав і кусав губи.

Дана посміхнулася:

— Ти побачиш, Щеку… Там хмари…

Люк упав…