Оскол - Дяченко Марина и Сергей - Страница 12

— Ні, зробив. Зупинив машину, вхопив цю смішну скриньку… Допоміг би тобі бинт? Опісля зустрічі з таким ось… гадом?

— Я думав…

— Ти не думав. Схопив і побіг… Скажи тепер — навіщо?

Ґай відкрив було рота — але затнувся під суворим поглядом. Під ним-бо будь-які слова здавалися іграшковою, заяложеною нісенітницею.

— Поглянь-но на мене.

Ґай поглянув. Ліс хилитнувся і поплив — незрушними лишилися лише дві зелені щілини; згодом вони повільно зімкнулися.

— А знаєш, — Ратенфенґер не спішив розплющувати очі, — як виглядав би світ, коли б кожний… так би мовити, добрий вчинок… отримував негайну винагороду? Або хоча б не карався, га?

Ґай не знав, що відповісти. Він надто жалюгідний… Надто тупий…

Флейтист гмикнув і поглянув на небо:

— Годі, — сказав він звичайним тоном. — Поїхали.

Година шляху — і ліс вдарився у червону цегляну стіну. Брама, міцна, наче й не відала часу, була розчахнута — заходь. Дорога й заходила, гублячися десь у глибині; Ґай загальмував, безпорадно озираючись у пошуках об’їзду — марно. Біля стін Селища ліс змикався, наче сторожа. Чорні, похмурі споруди-вуглини… «Згарище»…

— Ну?! — спитав-наказав Ратенфенґер.

Завив двигун.

У дитинстві він так само перегортав страшні сторінки — скоріше, і нічого з тобою не трапиться. Скоріше…

Машина ледве повзла.

Двигун гарчав, як лютий звір — а фурґончик тягнувся, наче стара шкапа. Ґай трусився, чіпляючися за кермо, мов за соломинку, а назустріч йому пливла головна вулиця Порожнього Селища, настільки явно і давно порожнього, що навіть кропива не наважилась оселитися в затінку тутешніх парканів. Навіть могутній ліс не в змозі здолати межі — ані травинки, ані мурашки, взагалі нічого живого. Порожньо і чисто; Ґай відчуває цю стерильність, цей смак мертвої води, перекип’яченої, дистильованої — рідини, де нема взагалі НІЧОГО…

— Ти роздивляйся, — запросив Ратенфенґер. — Дивися, може, щось забажаєш пригадати… Поговорити про щось, спитати… Приглядайся, хіба не цікаво…

Ґаю не було цікаво. Що цікавого у людському житлі, звідки раптом забрали мешканців; дрібні деталі людської присутности робили ще моторошнішою загальну пустку. Слід дерев’яного черевика в багні перед брамою. Візок з золотою, свіжою, ніколи не змоченою дощем соломою. Колодязь із цеберкою — підходь і пий… Здається, ще хвилюється вода у цеберці, наче її мить тому поставили на землю… Ґай був упевнений: ручка колодязного коловороту тисячу років зберігає тепло долоні… Торкнись — і відчуєш його.

Пахне людьми. І водночас — запустінням… Нестерпний коктейль. І машина повзе, як у сні, долаючи невидимі перепони…

— Зупини, Ґаю.

Здається, Ратенфенґер уперше назвав його на ім’я.

— Зупини.

Ґай без жодних роздумів натиснув на ґаз; машина шарпнулася і заглухла. Фурґончик незграбно підстрибнув, трусонув клітками, крутнувся — і в’їхав у невисоку огорожу чийогось ґанку.

Запанувала ватяна тиша.

— Підемо, Ґаю.

— Цього не було в угоді, — Ґай дивився просто перед собою. У кут темного дерев’яного будинку, під яким, можливо, закопали живого півня. При закладанні…

— Не було цього, — шепотів він далі. — Не домовлялися.

Ратенфенґер зітхнув:

— Хіба б ти погодився?.. Коли б ми домовлялися ТАК.

— Потрібна вам моя згода?!

— Припини істерику. Є хтось, хто потребує тебе бачити. Сьогодні. Зараз. Для когось це вельми важливо, і я хотів би бачити тебе чоловіком. Зможеш?

Ґай мовчав, намагаючись усвідомити всю глибину провалля, до якого потрапив. Яке був прийняв за калюжу і сміливо стрибнув. Ось тепер летить, летить, і кінця-краю цьому немає…

Ґаю зостався єдиний вагомий аргумент. Принаймні, цілком щирий.

— Я боюся.

— Знаю.

— Не хочу!

— Що поробиш…

Ратенфенґер легко зіскочив на землю; торбинка лишилася на сидінні, і знетямлений Ґай встиг здивуватися — цілу дорогу беріг, як бозна який скарб, а тепер забув… Залізні сходинки кабіни здалися йому неймовірно стрімкими, тож виповз він незграбно, мов воша.

Стерта бруківка обпекла йому ноги. Відчуття було таке реальне і гостре, що він зі свистом втягнув у себе повітря; на щастя, опік існував лише в його уяві. Бруківка — Ґай перевірив рукою — була холодна, як і годиться мерцеві.

Щуролов кивнув йому — і мовчки заглибився у провулок, наче й не мав сумніву, що Ґай піде за ним. І Ґай пішов, як от пес на мотузці. Щуролов крокував спокійно, мов рідною вулицею, буденно, мов на щоденну роботу; на роботу, думав Ґай, дивлячись, як миготять п’яти проводиря, на роботу, завів тут якусь тварюку і вигодовує подорожніми… Маячня. Та звідки серед цих музейних споруд новенький котедж з блискучими вікнами?!

Видовище було таким диким, що Ґай уповільнив кроки… на вишуканій лавчині біля високого ґанку лежала розгорнута порно-газетка. З позавчорашнім — Ґай пригледівся — так, позавчорашнім числом…

Щуролов майже зник з очей. Ґай побіг, хотів гукнути — але крик не вийшов; проводир ступав легко і розмірено, не ступав навіть, а виступав, наче виконуючи таємний ритуал, і від прямої спини його віяло такою урочистою незворушністю, що Ґай не наважився наблизитись.

Тоді, у боротьбі з ціпенінням жаху, він почав уголос рахувати кроки:

— Сто тридцять сім… сто тридцять вісім…

Щуролов завернув.

Нова вулиця, темніша і вужча, стіни, будинки, огорожі, знову стіни, і все менше вікон, наче обличчя — без очниць.

— Тисяча два… тисяча три…

Тремтячий голос Ґая стушувався, поки не перетворився на шепіт, що захлинувся і зник.

Ось вона, площа… незвично велика, неправильної форми, мощена бруківкою. А посеред неї…

Ґай остовпів.

Посеред площі стирчав кам’яний палець. Мотузки, що вгризаються у тіло, лемент натовпу…

Кам’яний стовп укритий шаром кіптяви. Підвищення довкола нього вкрите попелом.

Горище… Ні, Згарище.

Ґаю навіть полегшало — ось воно що, просто варіація знайомого сну. Кепсько, що сон повернувся — але зі сну можна вислизнути. Утекти, прокинутися, піти…

І він укусив собі зап’ястя. Всією душею сподіваючись, що мара зникне і він прокинеться у прохідній кімнаті Старої, погляне на годинник і переконається, що спізнився на роботу…

— Чого тільки людині не насниться, — сказав Щуролов, не озираючись. — А може, тобі наснилося, що ти студент? Що працюєш? Що возиш нутрій?..

У останніх словах абсолютно серйозної фрази раптом проступив глум; Ґай тупо дивився на свою руку — з білими слідами зубів. На його очах вони наллялися кров’ю…

— От і ні, — сказав він, долаючи тремтіння. — Я є. Я народився, виріс, живу, і мені нічого не наснилося… Тут я не був. Ніколи.

— Ти впевнений?..

Ґай побачив, як Щуролов виймає флейту. І хотів навіть скрикнути «не треба!», але слова застрягли йому в горлі.

— Йди-но сюди… Стань поруч. Не смій хилитися!.. — голос Щуролова опосів собою цілий майдан. На місці свого проводиря Ґай побачив темного велета, неймовірний силует на фоні раптом зсутенілого неба. Побачив і відсахнувся — але його підхопили і поставили на помості.

Звук флейти.

Ніщо в світі не може мати такого звучання. Його чують не вухами, а шкірою, нирками, серцем; світ луснув, як його вчув.

З одного боку провалля зосталися села і міста, церкви і в’язниці, ринки і кладовища, лікарні й борделі; з другого — порожня площа, що більше не була безлюдною.

Їх сотні. Тисячі; їх вихлюпнули вузькі вулиці, чи то сира земля, а може, вони завжди стояли тут, очікуючи цього дня. День цей настав, і не було для них нічого страшнішого, ніж спізнитися на поклик. Майдан заповнився, та вони все з’являлися. Ґай карлючився від божевільного звуку, але коли вже не стало сил терпіти, той урвався.

Ні шепоту, ні шереху. Сотні гарячково зблислих очей.

Глухо вдарив дзвін.

— Усі з’явилися, кати?