Оскол - Дяченко Марина и Сергей - Страница 10

— Я це до чого — історійка одна вельми цікава, про тутешні місця. Ти її не знаєш… Закладаюся, не знаєш!

— Дорога кепська… — втомлено промимрив Ґай. — Дозвольте, я зосереджуся.

— Зосереджуйся… Я тобі не заважаю. Просто розповідаю історію… Уяви, багато століть тому тут лютувала епідемія. Селища вимирали, розбігалися… гинули від хижаків і голоду… ти зосередься, вважай, я сам для себе розповідаю… Так ось, в одному селищі з’явився той, хто створив ліки. Хлопець цей був учнем знахура, талант мав від Бога, зілля приготував таке… півселища врятував, зауваж, ризикуючи життям… Страх, відчай, невіра в некорисливість… Але хлопець був сміливий. І впертий. Зробив свою справу — той дзвін, що кожного дня проводжав померлих… нарешті замовчав. І йому віддячили…

Ґай не відривався від дороги. Старанно оминав розмиті дощем вибоїни — але слухав, що далі, то з більшою напругою, тож раптова довга пауза спонукала його перепитати:

— Віддячили?

— Та ще й як… Логіка залізна — коли ти можеш зупинити пошесть, ти в змозі її і наслати… Хто зна, що тобі заманеться наступної миті? Ти ж відьмак, нелюд… Знаєш, як чинили з відьмаками?

— Недобре…

— Саме так. Що доброго у п’ятиметровому вогнищі…

Машину підкинуло.

— Хотіли його… спалити?

— Хотіли. І спалили, будь певен, вони ж бо люди з характером, і також доводять справу до кінця.

Ґай мовчав. Йому стало вкрай сумно. Хоч вішайся.

— Казка справляє враження?

Машину трусонуло знову.

— Ні, — повільно сказав Ґай. — Казки справедливі. Вони вклонилися рятівникові й поставили князем… А це… більше схоже на правду.

— Що з того… Це ж було так неймовірно давно…

— Так завжди… Зі спасителями чинять… саме так. Що мені вам говорити, краще за мене знаєте.

— Слухай-но, подобаєшся ти мені, — Ратенфенґер посерйознішав. — До речі, хлопець цей… молодий був зовсім. Хоча не дитина, щоби жаліти. І не дід, аби поважати… тим більше, не тутешній. Зайда; хто знає, коли б він зростав серед них — можливо…

Ґай скоса поглянув на нього:

— А ви так, наче самі його бачили, говорите.

— Я ж також… фольклорист свого роду. Зупини-но.

Ґай шарпнувся — за розмовами вони під’їхали до розгалуження; сонце проривалося крізь хмари, і мокра трава спалахувала барвами, насиченими вогнем.

— Ви потягнете мене до Порожнього Селища, — не запитав, просто констатував Ґай.

— Так.

— Не треба…

— Ми ж домовилися, так?.. Ходімо, щось покажу.

Флейтист легко зіскочив на землю, Ґай, хоч як не хотів цього, але потягнувся за ним. Повітря і сонце — приголомшливий коктейль, за інших обставин Ґай дихав би на повні груди, та тепер зачарування тривало всього якусь мить…

— Сюди, — покликав Ратенфенґер.

Він стояв за два кроки до того, що Ґай звично вважав вказівником. Це був двометровий штурпак зі спорохнявілою дошкою.

— Читаймо, — урочисто повідомив Флейтист. — Що написано?

Напис олійними фарбами — «Об’їзд», був яскраво освітлений полуденним сонцем. Кострубата стрілка вказувала на звал із каміння і глини, де гасали стривожені щурі…

— Написано, що не слід суватися, куди не слід, — глухо мовив Ґай.

— Добре, — вдоволено протягнув Ратенфенґер. — Не слід, то й не слід… Хто встановив цей вказівник?

Ґай торкнувся вогкої кори пучками пальців.

— Дивися, — скрадливо посміхнувся Флейтист.

Ґай відсмикнув руку.

Мертвий вказівник оживав. Спершу здалося, що він укрився суцільним шаром метушливих комах, але ж не було жодної мурашки — просто стовп стрімко змолодів. Наче з прискоренням перекрутили кінострічку; зник напис білою фарбою, натомість виступив жовтий, і ще один… і ще… За мить «Об’їзд» зовсім зник, а з плям і щілин проступав інший напис, темний, не чіткий, незнайомою нібито мовою.

— Нумо, хлопче, без п’яти хвилин бакалавре, читай.

— Я не… — запротестував Ґай і затнувся. Зрозумів, якою мовою — його власною. Тисячорічної давнини.

Запах аудиторій. Професор, схеми, словосполучення… Ґай був непоганим учнем. Але не гадав, що так ось знадобиться застосувати своє вміння.

— «Перехожий, — почав він невпевнено, — ти ступаєш на землю громади…» Тут назва.

— Яка?

Кривлячися з натуги, Ґай прочитав;

— «Горище» — ні, «Згарище».

— Браво! — вигукнув Флейтист, зблискуючи зубами, — тобі це нічого не говорить?

Ґай напружився. Слабка, квола тінь виринула з пам’яті, але раптове осяяння знову відкинуло її в темряву…

— Мені говорить дещо інше… Текстові близько тисячі років.

— Десь так.

— Тож? — Ґай очікувально здійняв очі.

— Тож? — не зрозумів Ратенфенґер.

— Яке дерево стільки витримає?! Каміння зотліє, не кажу вже про людей, вони й гадки не мають… А спорохнявілий пень стоїть, га?

Ратенфенґер розсміявся:

— Ох… молодчина. Логіка бездоганна… і мислиш розсудливо…

Вказівник повернувся до свого первинного стану: Ґай відсахнувся.

— А скажи-но мені, юначе, — голос Флейтиста споважнів. — Знаєш таке слово — «прокляття»?

Ґай знову закоцюб.

— Бачу, знаєш… Що міцніше — дерево чи прокляття?

— Прокляття, — Ґай захрип.

— Правильно, — Ратенфенґер посміхнувся, і Ґай майже зрадів цьому. — Що, поїхали?

Ґай озирнувся і поглянув на дорогу до лісу.

Мальовнича. Така гарна у плямах світла і тіней, зручна, гладенька, чудова дорога…

— Не передумаєте? — перепитав він самими губами.

Супутник похитав головою.

— Що ж, — ще раз прошепотів Ґай.

І хоч як хвилювало його те, що буде, коли машина вломиться посеред лісу, змінити він нічого не міг, бо перші гілляки вже зімкнулися за його спиною.

Звісно, нічого страшного в лісі не було. Хіба що був він надзвичайно густий і темний. Ні галявини, ні стежини — пряма, бездоганно рівна дорога — ні дерево не наважиться впасти, ні кущ вилізти… Чисте полотно, наче кожної ночі тут прибирають…

Ґаю марилися лісовики, зелені і кошлаті, з лопатами і цигарками в дерев’яних губах…

Він дозволив собі трохи розпружитися. Мучився на об’їзді — ні, щоби лісом, навпростець, такою приємною… у всіх відношеннях… дорогою. Господи, що за думки?

Ґай ледве встиг загальмувати — дорогу перетнуло дрібне звірятко.

Безтурботні істоти… Ґай тиснув на ґаз, оглядаючи узбіччя. Безтурботні… Живуть і не думають ні про які прокляття… А я при чому?! Нехай земля ця проклята і всі ми винні… Ні. Проповіді батькові. «Горище»… Ні, «Згарище»… Гм, та чи був ліс? Пожежа. Ліс міг вигоріти… на цьому місці постало селище. От і назва. «Згарище».

— До речі, — перервав його Ратенфенґер. — Щодо цієї історії… Ти не хотів би знати, що сталося з пацієнтами?

— Хотів би, — повільно озвався Ґай. — …Знати.

— їхній вчинок мав певні наслідки… А саме — їх було покарано.

— Ким? — механічно спитав Ґай. І одразу схаменувся; Ратенфенґер опустив скло і задоволено сперся на нього ліктем.

— Що, — обережно почав Ґай, — до них знову прийшла недуга?

— Ні, нічого до них не прийшло. Вони самі пішли… пішли в одне місце, про яке я тобі розповідати не буду — але краще би їм просто померти.

Ратенфенґер очікувально замовчав. Ґаю здалося, що він, хлопчисько, зазирнув у темний колодязь, і звідти, з безодні, на нього дихнуло таким холодом і жахом, що руки на кермі змертвіли.

— їх покликали, і вони пішли, — повільно продовжував Ратенфенґер. — Гадаєш, жорстоко?

— Не мені судити, — понад силу вимовив Ґай.

— Не тобі, — погодився Ратенфенґер. — Але я спитав твоєї думки — не ухиляйся.

— Вони були знедолені, бідні… люди, — спромігся Ґай. — Засліплені…

Він позирнув на Ратенфенґера — і затнувся, наче йому заткнули рота. Він виразно побачив, як з очей Строкатого Флейтиста дивиться ХТОСЬ, для кого очі ці тільки прорізи машкари. Мара тривала кілька секунд — коли Ратенфенґер посміхнувся, то знову став собою, і Ґай помітив у нього на лобі навскісний білий шрам.

— Виправдовуєш їх?

Ґай змусив себе не відводити погляд:

— Я… не виправдовую. Але чи такою мірою вони… винні, якою жорстока, здається, їхня… кара?