Сталінка - Ульяненко Олесь - Страница 20

Листоноша, у синіх закасаних штанях, крутив педалі велосипеда; натягнутий, упрілий, він зупинився біля будинку, — високого, чорного громаддя, котре затуляло півнеба, Голосіїв. Листоноша, сапаючи, піднявся на другий поверх і натиснув червоного Ґудзика дзвінка.

«Ти що, не бачиш, що тут усе опечатано?!»

«Вибачайте, но у мене правітєльственний лист».

«Давай, я сусідка, ми товаришували. Вернеться хазяїн — Горік — отдам».

«Розпишітесь».

«Ось тут?… Ну, всьо…»

З одвислими боками баба, посмугована, перев'язана якимись бантами, смужками, взута в один червоний, а другий синій капець, вичовганим поглядом помацала конверта, повертіла в руках, лизнула білим язиком, розпечатала, на ходу одягаючи окуляри — читала: тоді зупинилася, сіла, переводячи віддих, — так принаймні здавалося, хоч, коли добре, уважно приглянутись — вона читала молитву.

…Жінка кинула погляд на мокру вулицю, так дивно безлюдну, без чорних, здутих куполів парасоль, відхилила фіранку, і він побачив біле, майже мармурове проти фіолетового вечора плече. Вона дивилася на бурштиновий отвір вікна навпроти.

«У вікні баба і вона молиться», — сказала жінка, мов видихаючи.

«Не вигадуй», — кинув недбало Йона й перевернувся на спину; подумав: уже осінь — слава Богу, не зима.

Вітер рвав із флагштока пошматоване знамено; низом Васильківської вили пси; крізь діри прапора пробивалися колючі зорі.