Комедія з убивством - Лапікура Валерій - Страница 4

І я пішов відпочивати. Без відриву від виробництва.

Сам завод займав приміщення ще дореволюційної будови, здається, військових казарм часів Миколи Першого. Основною вигодою будівлі були товстезні стіни і висока стеля. Тож взимку тут було тепло, влітку — прохолодно, а головне — світла для виробничого процесу вистачало зранку до сутінків. Щоправда, віднедавна адміністрація підприємства не без комфорту розташувалася у новому корпусі через вулицю, а старі директорські апартаменти зайняла редакція багатотиражки. Фотографу дісталася «кімната відпочинку» з туалетом і душем, переробленим у проявочну.

Колективчик у редакції підібрався веселенький. Був тут з-поміж інших і відомий київський поет, який з п'яних очей якось чи то заримував щось антирадянське, чи то публічно виконав чуже, але заборонене цензурою. Враховуючи щиросердне каяття, жертву п'яної музи замість мордовських таборів відправили на перевиховання у пролетарський колектив. Керував багатотиражкою, як з'ясувалося при особистому знайомстві, донедавна відомий спортивний журналіст. Він одразу перейшов на «ти».

— Бачиш, капітане, слави я вже наївся. А от іще одну квартиру мені моя рідна спортивна газета зробити не могла. Тож куди було подітися після розлучення? А тут, на заводі, одразу дали «гостинку» і навіть з балконом. А ще через пару років обіцяють повноцінну однокімнатну.

Я порадів світлим перспективам свого ближнього і поцікавився його думкою щодо зникнення фотографа. На моє здивування, редактор весело розреготався:

— Ти знаєш, як його у нас між собою звуть? «Проти вітру»! Це тому, що він час від часу зникає, а потім з'являється обдертий, як котяра у березні, і приносить довідку з вендиспансеру. І каже: «Оце знову випив пива, попісяв проти вітру і застудив… Думав, що «три пі-ер», та, дякувати Богу, обійшлося». А пару разів задля різноманітності замість пісяти проти вітру він після пива на рівному місці перечепився і мордяку об асфальт розбив. Ну, і лежав у травматології.

— А ви у все це вірите?

— У що, у пиво? Чи в те, що вітром надуло? Звичайно, ні. Мужик на передок слабенький. Може три дні не їсти-пити, не палити, ляпатися у своїх хімікатах — і нічого. А як побачить те, що з-під міні-спідниці визирає, — пропав! Ось був — і вже нема! А потім з'являється і співає баєчку про вітер.

— А як же моральний рівень, трудова дисципліна, врешті-решт?

— Капітан, капітан, посміхнися! Про що ти кажеш! У нас за штатом три одиниці. Я, машиністка і оцей от… вічноберезневий. А скільки насправді у редакції сидить? Десять. Нормальні блатняки, які записані хто де — від пожежної частини до ВТК. Та стаж заробляє, того чекісти на налигачі привели. Ця он колись із головним технологом спала. А той — коханий небіж двоюрідної тітки самого директора. Яка тут може бути дисципліна? Ти мені краще скажи: пити будеш?

— Мені б спочатку негативи знайти…

— Ну куди від тебе дінешся. Пішли, глянемо.

На моє здивування, на робочому місці мордоляпа панував взірцевий лад. На полицях міцного стелажа стояли великі коробки з написами: «Передовики», «Кращі агітатори», «Рейди якості», «Наші гості», «Відпочинок трудящих». Окремо стояв металевий ящик із негативами для Дошки пошани, прикрашений грізною обіцянкою відірвати руки всім, крім парткому, при спробі туди зазирнути.

Негативи з весілля ми знайшли майже одразу. Вони лежали на горішній полиці стандартного сейфу у цупкому чорному конверті, до якого було пришпилено карточку з датою, місцем і темою зйомки. Червоним олівцем великими літерами було написано: обережно! Не проявлено!

Половину роботи, вважай, було зроблено. Залишалося для проформи уточнити решту:

— Так коли він, кажете, щез?

— Зараз підрахуємо. Весілля гуляли у суботу. На роботу ми приходимо у середу. Робимо газету. В четвер нам її друкують, у п'ятницю ми розносимо по цехах — і вільні до середи. Але він свої знімки здав нам ще минулого тижня, тому цієї середи не був потрібний. Та його почав шукати директор. Ну, от і виходить…

— Виходить, що нічого не виходить. Раз він заніс негативи, то як мінімум у суботу забігав до редакції. Або в неділю, або в понеділок чи вівторок.

— У вівторок його тут не було. Він мав віддати знімки директору, але не з'явився.

— У четвер ваш директор подзвонив нашому начальнику, сьогодні маємо п'ятницю… нормально!

— Звичайно, нормально. Бувало й таке, що його по два тижні десь носило.

— І часто його пробиває на кобеляж із наступним зникненням?

— Раніше — частіше. А коли він одного разу добряче спіткнувся, як я здогадуюсь, об чиїсь роги, і заробив, крім пари фінгалів, ще й струс мозку, то майже рік сидів тихо. В усякому разі, вкладався у графік.

— Тоді, товаришу редактор, у мене таке собі єхидне запитаннячко: я розумію, у вас не завод «Арсенал» і не поштова скринька номер 13 дріб 13. Ви радянський народ товарами широкого вжитку забезпечуєте. Але ж має бути бодай якась дисципліна, чи хоч натяк на неї.

— Бачиш, капітане, він у нас не просто фотограф. До речі, дуже непоганий. Він у нас лейб-фотограф генерального директора. Йому все можна. Зникне, вирине, збреше, покається, а потім зробить пару альбомчиків — і «наша пісня гарна й нова, починаймо її знову».

— Яких альбомчиків? У вас же багатотиражка, а не фотоательє.

— Господи, до чого ж тебе у твоїй ментурі задовбали! Елементарних речей не розумієш. Ми ж не «Сільські вісті» і не «Вечірка». Ми — багатотиражка. Мале-е-енька така газетка, рівно на два оселедці, аби загорнути і принести додому. Періодичність — раз на тиждень. Штат — три чоловіки. З головою. Робота — не бий лежачого. От у нашого фотографа по суті основне заняття зовсім інше: альбомчики робити. Сімейні урочистості у начальства, свято у трудовому колективі, приїзд високої комісії чи виїзд людей на природу. Він акуратно наклацає, потім бігцем у свою лабораторію і надвечір вже готово — фотозвіт у красивому альбомчику з якісними знімками. Собі подивитися, людям показати, перевіряючим подарувати — у комплекті до «Української з перцем» і київського торта. Краще не вигадаєш! А ти питаєш про дисципліну.

— А рідня, сім'я, зрештою?

— У нього вся рідня — японський «Кенон» зі змінною оптикою. Директор колись розщедрився, виділив валюту. Оце він береже, як рідну дитину. А більше у нього нікого. Яка ж дружина такі зальоти витримає?

Я вийшов із прохолодного старовинного будинку на вже добряче розігріту вулицю і подумав, що, у принципі, нічого не знаю про нормальне життя. Скажімо, на такому ж заводі, як цей, чи ще деінде. І взагалі, що мене цікавить, окрім імовірних причин, реальних обставин та гіпотетичних версій чергового злочину? Ні, як нормальну людину мене багато що цікавить, але на це немає часу.

Я подзвонив з автомату на роботу і доповів Старому:

— Завдання товариша генерала виконане на дев'яносто п'ять відсотків. Негативи знайшли, віддали за призначенням. Зникненням фотографа ніхто не проймається, бо це у нього хронічне. Що накажете робити далі?

— Тягни резину, Олексо, доки у начальства у фаворі.

І я потяг. Але оскільки мене час від часу відвідували привиди совісті, то вирішив поєднати особисте з громадським. Весілля директорової доньки, як я дізнався, гуляли у нещодавно відкритій кав'ярні у самому центрі старого Києва. Хлопці зі «злодійської» бригади вже протоптали туди стежечку і божилися, що каву тамтешня барменша варить дуже навіть непогано. А головне — поважає правоохоронні органи, особливо у віці молодше тридцяти п'яти.

Це вже потім з'ясувалося, що нашого брата мента барменша з отієї кав'ярні на дух не терпіла. Бо її зять із районного відділу боротьби з розкраданням соціалістичної власності так ту власність захищав від розкрадання, що якось під гарячу руку ледь не засадив власну тещу. Розповіді про те, як розлючена барменша з макогоном у руках гнала патологічно принципового родича від Московської площі аж до мосту Патона, навіки увійшли до легенд київської міліції. Тож замість бажаної кави поза чергою мої колеги насправді одержували палкий монолог, який починався зі слів: «Замість бандитів ловити, дехто тут…», а закінчувався традиційним: «Всі мужики — сволота, всі баби — дурні, а щастя — в труді!»