Комедія з убивством - Лапікура Валерій - Страница 17

— Перепрошую, що перебив. Винуватець урочистості з собою нікого не приводив, наприклад, подругу чи кандидатку в законні?

— Ні-ні, то всі наші попарно приперлися, тільки ми з ним самі. Так от, під'їхали до общаги, а настрій у мене як був кепський, так ще гірший став після випитого. Моя колишня, як ви кажете, законна, звідкись дізналася, що я потай від неї друкуюсь у московські пресі під псевдонімом. Либонь, хтось настукав. Ну, і зняла ґвалт, що до суду подасть, — за ухиляння від повної сплати аліментів-. А це не тільки викинштейном з роботи пахне, а й парою років «хімії».

— Знаю, особливо, якщо суддя — жінка і до того ж розведена.

— Так ото ж. А він хоч і випив добре, проте помітив, що я не у формі. Пішли, каже, до мене, чайку поп'ємо. Бо я хоч і орел неокільцьований, а тебе розумію. Випили ми, звичайно, не чаю і навіть не кави — на кухні. А потім він мене до кімнати завів. А там таке! Вздовж стіни мотузки натягнені у кілька рядів. А до них прищіпками жіночі трусики прикріплені і великі фотографії — вісімнадцять на двадцять чотири. А на кожній фотографії гола молода жінка і трусики в руках тримає, але так, що вони нічого не прикривають. Я аж витверезів.

— Можна подумати, ніколи голих жінок на фото не бачили.

— Та ні, звичайно, бачив. Але ці, на знімках… як вам сказати? Вони не професійні натурниці, які є у художньому інституті, і не якісь розбещені баришні, котрі від цього кайф ловлять… Зараз! От таке враження, що насправді вони дуже соромляться і погодилися роздягтись тільки для того, хто їх фотографує. Повірте старому бахуру, це заводить!

— А більше ви тих фотографій у свого підлеглого не бачили?

— Ні, я, коли оговтався, то запитав: не боїшся отаке зберігати? Раптом комусь на очі втрапить? А він: якби позитиви довше тижня протримав — точно погорів би. Згідно із законом максимальної підлоти. А так я їх зараз знищу — і гуд бай. До наступного ювілею.

— Кажете, більше ви знімків не бачили і до цієї розмови не поверталися.

— Не бачив. Не повертався. Зрозумійте, якби ми просто друзями були чи разом працювали — то одне. А він мій підлеглий. Якби його за порнографію замели, мені б теж окошилося.

Я оформив за всіма правилами протокол, відпустив редактора і замислився. Ця ситуація була мені знайомою. Фотограф виявився еротоманом — знімав приятельок голенькими. І трусики у них не крав, вони йому самі вручали цю пам'ятку, попередньо стягнувши перед фотооб'єктивом. Вже легше. Бо залишається фактично дві версії. Перша проста, як віник: хтось із натурниць випрошує фотографію собі на пам'ять. її віднаходить ревнивий чоловік, а як казав старий бахур, «це заводить». Кого на еротичні спогади, а кого на вбивство із заздалегідь обдуманим наміром. Покривджений Отелло влаштовує закоханим класичну пастку у формі дострокового повернення з нібито відрядження і пригощає паскуду-коханця ножичком у його велелюбне серце — на десерт після шампанського, олів'є і «наполеона». Далі з почуттям глибокого задоволення, і нікуди не поспішаючи, розчленовує покійника на частинки і спускає в каналізацію. Стоп! А що робить сучасна Дездемона? Сидить маком і рада, що її не спровадили слідом? Рада. Але це не значить, що вона мовчатиме на допиті, коли її вирахують. Бо одна справа — звичайна аморалка, а зовсім інша — співучасть у вбивстві.

А тепер, як запитується у підручнику з радянської криміналістики, чим це світить старшому інспектору Сироті і решті причетних до справи? Відповідаю. Якщо товариш Отелло не належить до вищої державної чи партійної номенклатури, то капітана Сироту, можливо, навіть похвалять. А по сукупності з успішним проведенням експертизи антикварної порцеляни, можливо, ще й нагородять… Абрам, вилазь із машини, сиди вдома. Скажи спасибі, якщо знімуть раніше накладені стягнення.

Моє безпосереднє начальство у цьому випадку зведе всі епізоди масового фотографування радянських жінок голими до одного-єдиного, нехарактерного випадку: коханець-фото-чоловік-ревність-афект-вбивство з пом'якшуючими обставинами. Це, звичайно, якщо (див. вище!) прозектор-любитель не належить до вищої номенклатури. Але тьху-тьху-тьху, облишмо про це.

Щодо решти. Редактор ще трохи зачекає на окрему квартиру, генеральний директор у черговий раз відбудеться легким переляком, ударна бригада встановить черговий рекорд, проп'є чергову премію, а бригадир, можливо, помре від інфаркту. Сумно, але я його попереджав. Убитого швидко забудуть, речові докази знищать, і значна група гарних молодих жінок із полегкістю переведе подих — пронесло!

Така версія — не без ризику, проте надійна, як стара колгоспна кузня. Щоправда, є чималеньке «але» — з тих, якими я полюбляю ускладнювати життя і собі, і своєму керівництву. Минулого року в інформації для службового користування було цікаве попередження. Виявляється, у постійних читачів порнографічних видань Західної Європи у великій моді фотографії жінок із-за «залізної завіси». І у нас, в СРСР, і в інших соціалістичних країнах вербують фотографів-професіоналів, які виконують замовлення і контрабандою передають на Захід. В інформації, як приклад, подавали одного московського молодого вченого, що «випадково» забрів у горезвісний «квартал червоних ліхтарів» у Копенгагені. І у вітрині секс-шопу побачив величезне, у людський зріст, кольорове фото своєї юної дружини на тлі їхньої затишної квартири, купленої на державну премію СРСР. Увесь одяг красуні складало намисто, привезене, до речі, чоловіком із попереднього зарубіжного відрядження. Але це були лише квіточки. Виявляється, плакат був рекламою тематичного видання якогось журналу, де оця легковажна професорша разом з кількома незнайомими чоловіку партнерами і партнершами демонструвала, яке глибоке коріння пустила на берегах Москва-ріки ідея групового сексу. Порнографічного змісту фотографіям надавали повне зібрання класиків марксизму-ленінізму в книжковій шафі і портрети вождів революції на стінці.

Мій улюблений Станіслав Єжи Лєц писав: «Ну добре, припустимо, що ти проб'єш головою стінку. І що ти робитимеш у сусідній камері?». До чого тут це? Пояснюю, якщо не зрозумів. Часто-густо, розкрутивши чергову версію до кінця, ти виходиш не на злочинця, а всього лише… на нову версію.

— Сирота, що ти мені морочиш голову своїм московським придурком, який одружився із курвою? Скажи краще, кого наш сучий син знімав? Яких жінок? Або точніше — чиїх жінок? Ти чим думаєш?

— Головою, товаришу підполковник.

— Я би тобі сказав, чим, але Генерал дуже просить, щоб я з вами, молодими, спілкувався щозмога без мату. А як із тобою накажеш спілкуватися, коли у тебе то зимою снігу не випросиш, то ти мені притягаєш цілий віз… ну, сміття, одне слово, і радісно кажеш: товаришу підполковник, оце я накопав, давайте разом розгрібати.

— Так я ж кажу: ось основна версія, а щодо москвича — то це так, для загального розвитку.

— У нас у Києві один такий уже для загального розвитку був. Щоправда, не знімав, а на магнітофон записував. Це ще до твоєї появи було. У «Комунарі» працював, бугай симентальський. Не знаю, як він уже тих номенклатурних коровидлів облапував, доки мірки знімав, але багатьох це збуджувало.

— Чув я цю історію. Мені експерти з НТВ розповідали. Він їх… того, а мікрофон під ліжком стояв і магнітофон — на кухні.

— От бачиш, а нам тоді ледь голови не поскручували. Можна подумати, що то наша міліцейська справа — їхніх баб за пелену тримати.

Підполковник ще хвилин десять коментував деякі основні недоліки на ниві виховання службових якостей у окремих офіцерів міліції молодшої та середньої ланки. Потім змінив гнів на милість:

— Сирота, я про цю твою дурню з Москвою і Копенгагеном Генералу не доповідатиму. І про нормальну версію з ревнивим чоловіком також. Знайди фотографії, а ще краще — негативи. От тоді й поговоримо. Зрозумів?

— Так точно, товаришу підполковник. Нема лайфу без кайфу.

— Чого?!

— «Нету щастя в жизні».

— Словечка ж у вас, молодих. Краще б уже матюкалися. І, до речі, замполіт звелів передати: як у кого в кабінеті знайдуть порожню склотару з-під алкоголю, вживатимуть заходи.