Поїзд, що зник - Лапікура Валерій - Страница 33

«Акваріум» — це вам щось говорить?

— Та кав’ярня, в якій я сьогодні увечері випив триста грамів коньяку і каструлю бурди під виглядом кави.

— А така абревіатура, як ГРУ?

— Якщо мені не зраджує пам’ять, то це головне режисерське управління в Мінкультури.

— Я так і думав. Більше того, переконував у цьому інших. Ви й справді поняття не маєте, кому стали поперек дороги. Тільки тому ви абсолютно безкарно знищили більше людей із цієї організації, аніж, скажімо, вся французька контррозвідка за повоєнний період. Великі подвиги, капітане, робляться або з великого переляку, або з великого невігластва. ГРУ — це Головне розвідуправління Радянської Армії. В порівнянні з ним американське ЦРУ — то юні піонери-слідопити. У нас же як: хто всравсь? — невістка. Хто дров наламав? Кадебе. А насправді дві третини того, що нам приписують — вибрики ГРУ…

— А як же Луб’янка, шеф — член Політбюро? Традиції залізного Фелікса?

— То для таких наївних, як ви, капітане. Бо коли йдеться про велику політику, то останнє слово не за головою кадебе, а за міністром оборони, до речі, теж членом Політбюро. А ГРУ — це його улюблена забавка. Між іншим, ви наш циркуляр щодо антирадянських написів на стінах коли-небудь одержували?

— Двічі на рік, перед Першим травня і сьомим листопада.

— Так от, то не націоналісти пишуть. То ГРУ розважається. Їхні люди розмалюють стіни, а великий шеф капає на мізки самому Брежнєву: знову Федорчук зі Щербицьким на Україні боротьбу з націоналізмом послабили, бандерівці знахабніли, мало не серед білого дня тризуби на стінах малюють. А ви кажете — від нас щось приховують. Нашим генералам майори з ГРУ тицяють під ніс свої посвідчення і гавкають: справа державної ваги, кру-гом, кроком руш! Зате коли вони звичайних людей розпрацьовують, свої «палітурочки» ніколи не показують. Ми, мовляв, із кадебе по вашу душу.

Ну от, якщо без емоцій. Як тільки ми почали розпрацьовувати список отих ста зниклих киян і встановили, що всі вони найімовірніше були пасажирами того поїзда, нам одразу з самої гори: «Відставити! Справа особливої державної ваги. Документи передати в Ровно, а самі кру-гом! Ловити дисидентів і трусити стукачів».

— Слухайте, так отой ровенський дисбат, звідки старлей з прапором, то що ж виходить?…

— А то й виходить, капітане. По-перше, штаб окружного ГРУ чомусь не в Києві, а в Ровно. До речі, гауляйтер України Кох теж це місто своєю столицею зробив. Цікаві співпадіння. По-друге, раз ви знаєте про дисбат, то напевне чули і про тюремний вагончик?

— Дійшла інформація. На сусідній лавці в Караваївській лазні розказували, але я якраз голову намилив.

— Ну і звичайно, коли очі промили, то там уже нікого не було?

— Свята правда.

— А вам у тій же лазні не розповідали, куди зникають засуджені до розстрілу?

Я вже хотів пожартувати щось про горезвісні уранові копальні, але тут мене раптом осінило:

— То що, їх у тому начебто дисбаті пристрілюють?

— У тій лазні, до якої я ходжу, капітане, сауна називається, подейкували, що їх там не розстрілюють, а пускають на фарш. Тобто, відпрацьовують на них спеціальні прийоми рукопашного бою. Вчаться голіруч вбивати. Бо на манекенах воно, знаєте, неефективно. Лялька не захищається і втекти не намагається.

— Якщо це правда, то я її забуду. До речі, ми вже добряче знайомі, а я й досі не знаю, як до вас звертатися.

— А як вам зручніше? Можете — Євген Євгенович, можете — Кирило Кирилович… або Тарас Григорович. У нас Конторі прізвища надаремне не вживають. Тільки ім’я та по батькові. Особливо, коли по телефону спілкуємося.

— Самі вигадали?

— Та ні, ще Олександр Христофорович Бенкендорф у Третьому відділенні впровадив… А взагалі — дай вам Боже аби вам більше ніколи не доводилося до мене звертатися.

— Чекайте, а як же оте наше Бородіно в дворі?

— А вас, капітане, там і не було, ви весь цей час тут поряд зі мною на лавочці сиділи, доки пара придурків з ГРУ влаштувала засідку офіцерам кадебе. Відповідно одержали, за повною програмою. Що і куди їм стрельнуло, ми ніколи не дізнаємося. «Акваріум» відхреститься і буде мститися, як завжди, по-підлому. А ті двоє… як ви здогадалися, вже дали свідчення апостолу Петру.

— Спасибі, Тарасе Григоровичу. Вік не забуду. І все ж таки, куди поїзд дівся? Тільки не швейцарський, кат із ним, а наш?

— Ви пам’ятаєте, що було в той день, точніше, у той вечір?

— Звідки? В нашій Управі часом ночі від дня не відрізниш. Буває, що й про власні іменини забудеш.

— У той день наших сусідів-румунів добряче трусонуло. Тут, у Києві, цього майже не відчули. Ну, хіба що там абажури хилиталися, скло в шафах деренчало, а жінка казала чоловікові: скільки я тебе просила не трусити ногою під столом! А от під землею удар був трохи сильніший. В результаті сталися два непередбачені інциденти: перемкнуло стрілку в тунелі на перегоні і раптом від’їхала частина стіни… в задачі питається, куди пішов поїзд?

— В інше метро?

— Вгадали. В оте, котре начебто НЕ збудували до війни. А насправді його в сорок першому законсервували, підірвали всі наземні входи і ліквідували зайвих свідків. Списали на жертви фашистської окупації. А вже при Хрущові, коли ГРУ знову набрало сили (бо Берія його трішки придушив, як невигідного конкурента) оцю недобудову передали йому. Звичайно, нас, чекістів, туди й близько не підпускають. І я вам зараз це все розповідаю виключно для того, щоб ви знали, куди пхатися не слід ні в якому разі. Напис на трансформаторній будці бачили: «Не влезай, убьет»?

— …не тільки бачив — я таку табличку іноді на двері кабінету чіпляю, — коли момент вимагає щоб ніхто не заходив.

— Так ото — для вас на дверях в «інше метро» те ж саме написано, ще й величезними літерами.

7

Це тільки у Агати Крісті її яйцеголовий бельгієць розсаджує всіх правих і винних навкруг каміну і після короткого монологу на двадцять сторінок про користь стимулювання роботи сірих клітинок вказує пальцем на винного. В радянській ментурі все відбувається з точністю до навпаки. Ні, не тому, що каміни було ліквідовано одразу після сімнадцятого року, як символ буржуазного розбещення, водночас із затишними кав’ярнями на Хрещатику. Все набагато простіше. По-перше, у нас не існує приватних детективів, а по-друге, наш процесуальний кодекс дозволяє влаштовувати зібрання підозрюваних тільки в формі очної ставки в кабінеті слідчого, а це, погодьтеся, зовсім не те.

Ні, радянський мент, він же лягавий, бігає, висолопивши язика, як його собачий побратим, мріючи закрити бодай половину з мінімум дванадцяти справ, котрі на нього навішали. І його свідомість разом з підсвідомістю розділяється при цьому так, що ніякий друг-психіатр не вилікує. Я не знаю, як це називають вчені люди, але у мене факти, фактики, розмови, фразочки, випадкові зустрічі поступово осідають десь там, як сміття в коліні водозливу. Версія відстоюється і в один прекрасний момент вихлюпується тобі просто в обличчя.

Бідолашний син покійного машиніста грішив, як я зрозумів, на паралельні світи. Але його фраза «інше метро», виявляється мала й другий, цілком реалістичний зміст. Отже, цеглинка до цеглинки вибудувалася стіна, за яку нормальним людям зазирати не варто, але я й так знаю, що за нею ховається.

Отже, п’ять років тому Київ струсонуло. І то так, що збило з пантелику техніку, яка мала ховати певні таємниці від сторонніх очей. Я можу собі тільки уявити охоронців отих секретів, коли вони побачили поїзд метро з десятками небажаних свідків. Спочатку, напевне, вирішили: диверсанти — і повелися відповідно інструкціям: почали стріляти. Без попереджувальних у повітря. А потім з’явився інший клопіт — що з цим фантом робити. Повипускати, відібравши підписку про нерозголошення? Так їх же тут, недостріляних, не один, а добрячих півсотні, хтось же не витримає та й розляпає. Розкаже кумі, а та всьому базару. Закрити об’єкт? Спасибі вам у шапочку, тридцять років будували-удосконалювали — і на тобі, починай спочатку. А ворог, він, між іншим, не дрімає, він на чатах. І крилатим ракетам з Європи до Києва летіти всього нічого, підтертися не встигнеш. Що, вони там у своїх НАТО чекатимуть, доки ми перебазуємося? Зараз, замріялися! Досить, що після Пеньковського половину ракетних шахт, кажуть, довелося цементом заливати.