Поїзд, що зник - Лапікура Валерій - Страница 27

— Він у мене взагалі людина старої школи. Поза роботою про роботу ні слова. Якось я причепився — це вже коли училище закінчив і літати почав — чи п’ють машиністи метро за безаварійність. А він сердито так буркнув: мовляв, не треба чи то лихо будити, чи то чорта кликати, точно не пам’ятаю. І додав: під землею, мовляв, було і є багато такого, про що ляпати не належить. Але щодо аварій, то київське метро з шестидесятого року Бог милував. Може тому, що не підкопалися під Лавру, як спочатку планувалося, а повели Дарницьку лінію в обхід. І взагалі, сказав, були б у твого батька аварії, не був би він орденоносцем. Отакі от справи, товаришу інспектор…

(Я тоді ще за ментівською звичкою відмітив такий момент: сина нормального роботяги можна ухитритися безкарно штовхнути на рейки. А от із нащадком орденоносця такі жартики виробляти не випадало. Подумав, але не сказав. Тільки головою похитав на знак згоди.)

— Так от, інспекторе, зайшов я вчора до дядькової вдови — вона попросила. Боюсь, скоро піде туди, де чоловік і син. Поговорили про те, про се. Вона, між іншим і пригадала отаке: за кілька днів до загибелі її хлопця заходив до них якийсь мужчина. Років під сорок, каже, довге волосся, маленька борідка, худий і кульгає. Але без ціпка ходить. Про що він із сином говорив — жінка не чула. Але хлопець отоді повеселішав і сказав приблизно таке: мамо, ця людина допоможе нам тата знайти. Жінка ще поцікавилася, звідки він — з міліції чи з кадебе, бо зовні більше на батюшку схожий. Так син засміявся і відповів: то вчена людина. От і вся інформація, інспекторе.

Майор на моє ж прохання відвіз мене на Хрещатик і висадив біля кав’ярні у дієтичному гастрономі. Якщо щастить виключно дурням, то я належу до повних придурків. Доктор Борис, конче і саме в цю хвилину мені необхідний, стояв собі в кутку і скептично вивчав пійло у своїй чашці, за котре з нього здерли, як за подвійну каву.

— Докторе, не кривись! — загорлав я ще здаля. — Тут платять не за каву, а за радість людського спілкування.

— Якби Екзюпері пив таку каву, то він написав би не «Маленького принца», а скаргу до управління громадського харчування Парижу.

— Докторе, згоден! Відволічіться, самі ж радили. Є проблема. Мужчина, на вигляд тридцять п’ять — сорок років, худорлявий, довге волосся, коротка борідка, зовні схожий на священика, шкутильгає, але ходить без костура. Справляє враження ерудованої людини, ймовірно цікавиться таємничими явищами природи, наприклад, зникненням людей. Є хтось схожий серед твоїх знайомих чи пацієнтів?

Борис подивився на мене з професійним співчуттям:

— Олексо, ти знаєш, що щиросердне визнання полегшує правильну постановку діагнозу? Така людина є серед твоїх знайомих. Це Сергій-телепат.

— Борисе, ти правий. Я закінчений ідіот. А до речі, про закінчених: якісь чутки щодо відомого нам передовика виробництва у вашому медпункті ходять?

— Сирота, ти не закінчений, ти клінічний! В нашому медпункті, як ти зневажливо зволив висловитися, одного медперсоналу півтори тисячі чоловік. Ти коли-небудь спробуй обійти наше господарство по периметру — ноги зіб’єш. Це ж ціле місто! До речі, зі своїм цвинтарем, на якому нещодавно справді поховали отого передовика виробництва, майстра золоті руки.

— Та-а-ак, докторе, воістину і в нашому світі є чимало такого, що і не снилося Гамлету з його другом Горацієм. Воістину, кажу, унікальний екземпляр цей волоцюга. Має аж два свідоцтва про смерть і дві однокімнатні могили в різних частинах міста. Не кожен бомж і на одну сподобиться, а тут… як там у Аверченка? «Две кавалеры на одного Лидию Ивановну…» В одній могилі немає покійника, зате є надгробок з анкетними даними, а в другій небіжчик присутній особисто, але квітів на ту могилку ніхто не принесе.

— Щоб ти знав — там замість надгробка кілочок з номером історії хвороби. Так заведено.

— Сподіваюсь, ти власне слідство не вчиняв?

— І не думав. Наш зав відділенням ґвалт підняв. Кричить: пацієнта перевели до нас лише на папері, бо він там помер, ще чорнило не висохло. А списують смертність на нас. Та ще й вимагають аби наші санітари яму копали. Ледве домовилися: покійника спецвідділення бере на себе, щодо статистики, зате яму копають наші. От і все. Тепер цю історію півпсихушки знає.

— То добре, Борисе, що півпсихушки знає. В усякому разі, прошу тебе, як друга, ніколи не грайся в Шерлока Холмса. Краще вже в доктора Фрейда. Розумієш, щоб бути спецом з, наприклад, дактилоскопії, недостатньо знати, що у людини на руках десять пальців.

Доктор не без задоволення гигикнув і одразу помстився:

— На Холмса я не тягну. Доктор Ватсон теж не фігурує серед присутніх. Щоправда, є в наявності придуркуватий інспектор Лестрейд.

Загалом неопізнані літаючі об’єкти, вони ж НЛО, вони ж тарілочки, мене не цікавили. З мене досить було неопізнаних трупів. Але де проводить свій робочий час Сергій, я знав. І справді, він сидів у кав’ярні на першому поверсі готелю «Дніпро», одна порожня чашка з-під кави стояла перед ним, а він допивав другу. Я без запрошення гепнувся поряд і наказав:

— Нехай товариш майор вимкне мікрофони, бо розмова буде приватна, і принесе мені дві кави. Бо бесіда буде довгою.

Сергія могла б вивести з рівноваги хіба що якась літаюча тарілка, та й то якби приземлилася посеред Хрещатика.

— Каву візьмеш сам. Приносять тільки старшим офіцерам. А майор сьогодні у відгулі, тому мікрофони не працюють. Чого хочеш? Тільки кави чи потриндіти?

Я не став одразу вдовольняти цікавість Сергія. Вистояв чергу, взяв три кави і приніс їх до столика, не розхлюпавши. Дуже вчасно. Бо там уже вецькала перед Сергієвим носом брудною ганчіркою ще брудніша прибиральниця. Я поставив одну чашку перед Сергієм, дві перед собою, тицьнув під носа бабі своє посвідчення, не розгортаючи і гаркнув:

— Ти, стара давалка! Це при тобі вчора червінці на долари міняли? Ану здими, бо посаджу за недонесення!

Пострах клієнтів зник вмить і не показувався до кінця нашої розмови.

— Сергію, я знаю, що ти щось знаєш, але не до кінця. Натомість я знаю все до кінця, але не спочатку.

— Беру!

— Розказую в стилі Хемінгуея: п’ять років тому, вечір, київське метро, два машиністи, сотня пасажирів. Все. Крапка. Через п’ять років — син помічника машиніста, один бородатий експерт чи до з ендеі чи то з кадебе, дика радість, київське метро, вечір, нещасний випадок. Кінець фільму.

Сергій добряче помовчав, потім сказав:

— Так от чому він мені не подзвонив… А до чого тут ти? Розслідуєш нещасний випадок?

— Ні, більше того, мені дали зрозуміти: якщо я за це візьмусь, то наступний нещасний випадок трапиться зі мною. Щось скажеш, чи може, ну його ік бісу? Життя дається людині лише один раз і прожити його треба. Навіть якщо часом не дуже хочеться.

— Якщо врахувати, що тут справді немає мікрофонів, Сирота, то розкажу. Не за Хемінгуеєм, а як для протоколу. Юнак підійшов до мене після лекції про НЛО і запитав: чи вірю я сам в те, що інопланетяни крадуть людей?

— А до речі, ти сам у все це віриш? Чи тільки заробляєш на шмат хліба?