Поїзд, що зник - Лапікура Валерій - Страница 14

І тут мене знову понесло на слизьке. Ну не можу я тобі пояснити, як звуть того чортяку, котрий підштовхує мене урізноманітнювати своє життя шляхом непотрібних ускладнень. Я взяв — і гахнув:

— Товаришу генерал, прошу дозволу на розробку однієї справи. В порядку профілактики, згідно з рекомендаціями отої конференції.

— Кого вбили, Сирота? Втім, ні, раз профілактика, то — кого вбити збираються?

— Важко сказати. Але є оперативна інформація. Людина помирає у Києві чотири роки тому, її ховають, честь по честі. А через чотири роки раптом виринає ще один громадянин з такими ж анкетними даними. Щоправда, допитати його не можна, бо він важко хворий і лікарі його досі не відкачали. Проте, є думка, товаришу генерал. Оскільки ми з вами у воскресіння з мертвих не віримо, залишається версія, що документи померлого в якийсь спосіб втрапили до живої особи. Наприклад, такої, котрій треба заховатися від караючої руки правосуддя. Може, щось серйозне, а може тікає від сплати аліментів. Але варто перевірити. А раптом це не одиничний випадок, а тенденція деяких недобросовісних службовців?

Генерал аж підскочив.

— Сирота, ти геній! От тепер як мене почнуть у відділі адмінорганів довбати, де наша профілактика злочинності, я їм так і вріжу: товариші, профілактика — це вам не лекції пенсіонерам у червоних куточках читати. Це… як ти там сказав?… упереджувати злочин шляхом глибокої розробки оперативної інформації. Працюй, Сирота — і нас помітять! В цьому напрямку працюй. Даю добро.

Потім ентузіазм мого великого шефа трохи згас:

— Тільки я тебе прошу, Сирота, без узагальнень. Швидше за все ти вийдеш на якусь дрібноту в загсі, котра замість знищувати паспорти померлих продає їх, підробляючи до пенсії. Та і цей, котрий купив — двійника маю на увазі — теж, напевне, не з блатних. Ти правильно кажеш, аліментник. Тож працюй, Сирота, працюй. Даю добро.

Генерал і не помітив, як сам сформулював мені версію, до якої залишилося тільки підставити конкретні прізвища. Головне — не узагальнювати. Як там оті прибабахані «Знатоки» співають: «Если кто-то кое-где у нас порой…». Це головне, що не всі, не скрізь і не щодня!

Я вже збирався встати і подякувати, аж тут Генерал приємно здивував мене:

— А тепер, Сирота, витягай свого кота з мішка і показуй. Тільки чесно. Замполіту можеш крутити все, що у нього крутиться, але не мені.

— Ну, товаришу генерал, там є одна дрібничка. Отого двійника, що я казав, на лікарняний Контора спровадила. Не знаю, що вони вже на нього подумали, але так взяли в роботу, що дядько ледь дуба не врізав. Врешті, по їхній лінії вийшло, як кажуть доміношники — «дубль пусто». Інакше б вони його тишком-нишком у звичайну лікарню не підкидали б.

— Спаскудили, кажеш, чекісти справу? «Нуль по фазі»? Гріх сміятися над горем сусідів, але зрозуміти можна. От ти знаєш, яка у нашій системі найпоширеніша нагорода?

— Зняття раніше винесеного стягнення, товаришу генерал!

— Десь воно так. А от на Володимирській інша такса: за шпигуна — орден. От вони і ганяють за сто метрів поперед свого гавкоту. Добре, йди працюй. Доповідатимеш особисто мені. З Полковником і Старим я домовлюсь.

Я подякував і попрямував до дверей. Аж тут генерал знову гукнув мене. Я обернувся і побачив, що наш начальник за лічені секунди змінився — і в обличчі, і поставою. Він наче помолодшав, всі його м’язи напружились і очі вже не посміхалися. Переді мною стояв той хвацький кримський оперативник, про якого ще десять років тому молоді сискарі розповідали один одному легенди.

— Сирота, у тебе дозвіл на носіння зброї цілодобовий? Так от і носи! Цілодобово. Зловлю з порожньою кобурою — наплачешся. І ніяких «чому». Бо не скажу. Вважай — інтуїція. І ще: щоранку — до тиру. Патронів не економити. Офіційне пояснення — виставимо тебе на чемпіонат Союзу з міліцейського багатоборства. Залік прийматиму сам, особисто. Отепер іди.

Я пішов до своєї «шпаківні», сів за стіл і спробував зосередитися. Я поки що не розумів, який мій особистий інтерес у тому, в що я наважився встрясти попри недвозначне попередження. Найімовірніше, що Контора не відхрестилася від «двійника» і навіть не намагається підсунути його нам аби потім з’явитися на готовеньке. Це більше схоже на улюблений прийом снайперів-власівців, про який мені колись розповіли фронтовики. Ті маскувалися на нейтралці і починали зображати поранених: стогнали, кликали на допомогу. Все це чистісінькою російською мовою. Гуманісти з числа наших хоробро повзли на заклик і одержували кулю в лоб або ножа під ребра — залежно від ситуації.

Ну добре, стосовно своїх закидонів, тут я щось та допетраю з часом. А от який інтерес у нашого Генерала? Адже він не повірив у мою нахабну брехню стосовно новітніх методів профілактики. Чого він раптом віддав таке дивне розпорядження — щодо зброї і тренування?

Погратись у дедуктивний метод мені не дали. Зайшов майор, котрий в Управі відповідав за озброєння, тир і тренувальні стрільби. Був заступником генерала з вогневої підготовки і, між іншим, заслуженим майстром спорту зі стрільби з бойової зброї.

— Сирота, давай сюди свою плювалку разом з кобурою і запасними обоймами і розпишись в одержанні нормальної зброї. Бланк я заповню, дата сьогоднішня. Нове посвідчення забереш через годину у мене.

І він поклав переді мною потерту кобуру і пістолет, про який я чув не один раз, однак тримати в руках ще не довелося. Це був легендарний «стєчкін», яким наприкінці шістдесятих планували переозброїти армію і міліцію, замість стареньких ТТ. І власне, вже почали це робити, однак зненацька припинили, вже видані пістолети вилучили, а замість них людей у погонах озброїли «макаричами», котрі за свої вогневі якості одразу заробили у професіоналів оте презирливе прізвисько «плювачка». Майор-вогневик аж ніяк не прореагував на мій стовбняк, діловито запакував у польову сумку мого табельного «макарова» і пояснив:

— Ствол пристріляний, тренування щоранку — з восьмої до дев’ятої. Прошу не запізнюватися. Ага, іще. Бігати коридорами і тицяти всім під ніс нову забавку не рекомендую. «Стєчкін» не іграшка і ти не пацан.

Я ще тільки припасовував під лівою пахвою напіввідкриту кобуру, коли з’явився черговий гість — Старий. Він зиркнув на зброю, потім на мене і не без задоволення констатував:

— Ти знаєш, на кого зараз схожий? Викапаний Микола Кузнєцов, гроза німецьких генералів. Залишається налити бокал шампанського і в присутності німців підняти тост «За нашу побєду!» Мене Генерал попередив, що ти знову у щось вляпався. Просив підстрахувати. Я думав — знов якісь жартики, як той вилов бандюг по науковому. Але тебе, бачу, для серйозної справи переозброїли.

Старий порадив на службі зберігати «стечкіна» у сейфі розрядженим і окремо від обойми. Розказав принагідно фронтову байку про автомат ППШ, котрий від вибуху міни зірвався в землянці з жердини, вдарився прикладом об долівку і почав стріляти, викосивши весь підрозділ. Потім, як завжди, без переходу запитав:

— А ти взагалі чим зайнятий, Олексо?

— Ви ж самі бачили: в Кузнєцова бавлюсь.

— А до цього що ти робив?

— Зерна рахував. Кавові.

— Якого?…

— Та от вичитав: один знаменитий філософ брав на кожну чашку рівно шістдесят дві зернини.