Комісар Мегре і Кіціус - Лапікура Валерій - Страница 14

Імпровізований вуличний концерт трохи додав мені настрою і зайвий раз нагадав, що жартувати треба обережно. Особливо у Конторі. Тим більше, що робота мене чекала каторжна. І це я остаточно зрозумів, коли зазирнув до жеку, поцікавитися, скільки ж народу у тій «рукавичці» живе. З'ясувалося, як-то кажуть, вагон і маленький возик, у кілька разів більший за сам вагон.

— У нас, товаришу капітан, агітатори перед виборами до цього будинку без міліції не потикаються. Це ж кара Господня, а не квартири! До революції то монастирський готель був — для прочан. Ну, а після сімнадцятого — як зробили з нього комуналку, так і досі там без змін. Та ще й хтось чутку пустив років із десять тому, що його, мовляв, будуть розселяти і давати всім окремі квартири. Так цей народ усіма правдами і неправдами на кожен квадратний метр родичів понапрописував. Пів Оболоні можна тепер заселити. Отак і живуть. То вам, може, міліціонера викликати? Ой, пробачте, я й забула, що ви самі з міліції.

І я пішов. На зустріч із відповідальними квартиронаймачами і рештою прописаних. Під ногами у мене плуталися маленькі діти, в мій бік шпурляли каструлями озвірілі мами, умовляли випити алкоголіки-татусі, а напівпаралізоване чи зовсім паралізоване старше покоління за ширмами по кутках гукало: «Маня-а-а, а хто це там прийшов? Що? Не чую. Голосніше говори». Плюс специфічні запахи, плюс коти, які недоречно стрибали зі старих шаф мені на плечі, і нарешті — добросовісні собацюри, що старанно обгавкували мене, встряючи в діалоги з хазяями.

Десь на третьому з семи поверхів я зрозумів, що вся ця достоєвщина вже лізе мені через усі отвори. Нервово перекурюючи у черговий раз у черговому закапелку, я дозрівав до готовності письмово заприсягтися ніколи в житті не ображати двірників. Навіть, якщо вони увірвуться в мій кабінетик і своїми мітлами випадково позмітають всі папери зі столу або дадуть кінцем держака в зуби.

Хтось почув мою клятву, а головне — повірив у неї. Бо на четвертому поверсі з двору, а з вулиці — першому (така була у цього будинку архітектурна особливість), мені нарешті посміхнулося щастя. Там, у чистенькій кімнатці з єдиним вікном на проїжджу частину доживав віку колишній музикант із філармонії. І хоча грати на своїй скрипці він уже не міг через артрит, але слуху не втратив. Більше того, на моє ідіотське запитання, чи був він удома в ніч з та-кого-то на таке-то, відповів цілком логічно:

— Останні десять років, юначе, я не провів жодної ночі поза своєю кімнатою. На жаль…

— І ви не чули чогось підозрілого на вулиці?

— Ви мали на увазі — чи міцно я спав? Я сплю кепсько, а в ту ніч мені взагалі не спалося. Ні, чогось особливого не було. Сусіди наді мною припинили бити посуд десь о третій, а вдівець, що піді мною, вивів двох своїх кобиздохів вже після сходу сонця.

— Ну хоч щось… Наприклад, хтось приїздив чи від'їздив від будинку?

— Було таке. Якась машина під'їхала, зупинилася, стукнули дверцята… потім, як я здогадуюся, багажник, бо звук був трошки інший… якусь хвилину чулися тільки кроки, хтось відходив. Згодом повернувся. Я ще подумав: може, йому прикрутило, і він вискочив під кущик, доки людей на вулиці немає.

— А, вибачайте, дзюрчання ви часом не чули?

— Даремно кепкуєте, юначе. Ні, я чув тільки, як хтось повернувся, сів у машину, завів двигун і поїхав уздовж мого вікна — або на Хрещатик, або на Челюскінців. Куди саме — я вже не чув, це далеко.

— Вибачайте, не кепкую. А до речі, хто у вас за стінкою живе?

— За стінкою у мене, як ви мали б здогадатися, вулиця. Мені пощастило: маю сусідів не з чотирьох боків, а лише з трьох. Коли хтось дзюрить у мене під вікном, я чую. А от через зовнішню стінку, даруйте, ні. Це вам не панельна хрущовка, а капітальна цегла, сантиметрів у сорок.

— Тоді ще пару запитань. Ви до вікна підходили?

— А навіщо? Я лежав, дивився в стелю і думав.

— Світло у кімнаті було вимкнене?

— Звичайно. Я ж не читав, а просто лежав і думав. Економія копійчана… але ж і пенсія у мене не персональна, а як у всіх. А потім — якби світло у моїй кімнаті було увімкнене, той, хто вас цікавить, поїхав би шукати інший скверик.

Я мусив подумки визнати, що пенсіонер розмірковує логічно, але все ж таки перепитав:

— А ви впевнені, що то було саме тієї ночі, яка мене цікавить? А не, скажімо, до того чи після того, чи взагалі за тиждень? Раптом ви переплутали?

— Та ви що? У мене артрит, а не склероз. А потім — того ранку вся наша квартира аж гула — така подія, така подія! У нашому скверику якісь бандити вбили людину, порізали її на шматки, склали в мішок… Але щось їх налякало, вони втекли, а труп залишили. Уявляєте, який жах за два кроки від міліції, і куди вона дивилась? Ой, вибачте, юначе. Я й забув, що ви самі — міліція.

— Не переймайтеся, то пусте. Буває, що швець без чобіт ходить, у вчителя діти дурні, а міліції трупи під двері підкидають. Ви краще скажіть: зможете на звук відрізнити вантажну машину від легковушки?

— Про що ви кажете? Я ж музикант, ви забули. Слух мене ще не підводить. Під'їжджала легкова. Не вантажівка і не автобус, а саме легкова.

— Може, ви і марки машин на слух розрізняєте?

— Ну, як вам сказати… то не «Запорожець», одразу ясно, він деренчить, коли заводиться. І, наскільки я розумію, мало придатний, аби у ньому деревозити трупи в мішках. Хіба що собачі. «Москвич»? Ні, у нього звук не такий басовитий. Ближче до «Волги». Я цей звук уже десь чув. Не дуже часто, але чув… Де ви були до війни, юначе? Я би вам на звук відрізнив машину товариша Косіора від машини голови раднаркому товариша Любченка. Хоча обидва їздили на «емках». Машин тоді у Києві було мало: найбільше в енкаведе. Їх ще «чорними Марусями» звали. Як вона там офіційно, ця Маруся?

— Автозак. Автомобіль для перевезення ув'язнених.

— Так ото ж і кажу: в часи моєї молодості «чорну Марусю» не один я на звук пізнавав. Вона ще за два квартали, а всі вже у нори зашиваються: ану ж то за ними?

Я зрозумів, що зараз почнуться спогади, а тому ввічливо розпрощався, пообіцявши найближчим часом завітати ще раз. І то була щира правда. У моїй голові вже почала формуватись одна ідея, яка, щоправда, вимагала серйозного технічного забезпечення. Але я сподівався, що одержу дозвіл, бо наш Генерал любив, коли слідство велося з розмахом. Якось, пам'ятаю, для того, щоб дістати підозрюваного з острівця на Київському морі, де він ховався, я вибив вертоліт, а це ж чотириста каербе за годину експлуатації! Генерал підписав — і не зморгнув! Хоча вистачило б мені і плоскодонки з підвісним мотором. Куди б він подівся — з острова!

Я для годиться обійшов решту квартир, проте нічого нового ні дізнався. Люди або не чули, або не були впевнені, що чули, або відверто казали: «От якби ви того ранку прийшли чи бодай наступного дня…». Якби, якби.

Той Солодовников виявився хорошою прикметою. Бо хлопці-експерти таки покрутились, але експертизу одягу Кіціуса зробили. Думаю, не обійшлося без електронного мікроскопу з Академії наук. Результати підтвердили те, що я вже сам прорахував. Вапно — зі стіни, а на шкарпетках цілий букетик: пил, цемент, мастика… Тут я трохи помилився, бо вона виявилася не нашою рідною, а з НДР. Але і цього східнонімецького продукту у Києві останнім часом було навалом. Інша справа — що дорогий, зате не смердів скипидаром. Ніякої екзотики на взірець шерстинок рисі до Кіціуса не пристало, у нас не столиця Франції, а я не комісар Мегре. Зате дві довгі жіночі волосини експерти таки віднайшли на сорочці вбитого і примудрилися дати їм вичерпну характеристику. Напевне, хтось із наших міліцейських технарів писав дисертацію на цю тему, бо мені розшифрували:

— волосся не натурального кольору, а фарбоване;

— фарбували не вульгарним перекисом водню, а спеціальним барвником;

— барвник цей не вітчизняний, а імпортний. І не «Блондоран-ліквід», бо той хоч і дорогий, але більш-менш поширений, а винятково дефіцитний, надає волоссю абсолютно натурального відтінку.