Клеркенвельські оповіді - Акройд Питер - Страница 4

— Ось та юна черниця, що роджае великі словеса. Oh, ma dame, il faut initier le peuple aux mystères de Dieu.[17] Така твоя пісня? Залиште нас.

Двоє каноніків, що привели її, поспішно залишили залу. Вони стояли під дверима в коридорі з того боку, але не чули розмови — тільки один раз до них донісся сміх.

Коли єпископ і монашка вийшли, рука Роберта Брейброка лежала в неї на шиї.

— Розумна дитина чекає, — сказав він їй.

— Розумна дитина знає власного батька, — відповіла вона.

— Пам'ятай, Кларисо, тепер твій батько — я.

Розділ другий

Оповідь ченця

Одного непогідного ранку через тиждень після бесіди сестри Клариси з Робертом Брей-броком, єпископом Лондонським, випадковий спостерігач міг би побачити фігури двох чоловіків, що міряли кроками клуатр Св. Варфоломія Великого, пріоратської церкви Смітфілда. Вони були захоплені серйозною розмовою і швидко переходили від колони до колони. Один був одягнений у чорну мантію й каптур ченця-авґустинця; на другому була простора одежа з клаптевої шкіри, круг якої обмотаний пасок із символами його ремесла — швайкою та ножівкою. За ними йшов третій, молодший, чоловік із опущеною головою. Можливо, спостерігача «збентежив би той факт, що хоча він ішов просто за ними, вони начебто не помічали його. Звався він Гамо Фулберд.

Гамо уважно прислухався до них.

— Ми мусимо діяти, — сказав чернець.

— Нащо поспішати в цьому гарячому ділі? — відповів тесляр. — Черниця виконує за нас усю роботу.

— Твоя правда. Вона запалює місто. — Чернець на мить змовк. — Аромат цього багаття солодкий. Але ти мусиш діяти, Мароу. Ти знаєш, що мусиш зробити.

Злива огорнула собою клуатр, і раптом у темному небі спалахнула блискавка. Гамо інстинктивно глянув на склепінчастий дах проходу, чиї ребра та балки підтримували міць каменю. У вологому повітрі склепіння пахли забутим часом» прогірклим і обуреним на те, що його скинули з престолу. Юнакові здавалося, ніби чернець і тесляр замуровані в камінь, закуті в камені — ніби над їхніми головами лежать віковічні пласти каміння, що змушують їх спілкуватися приглушеними голосами та втомленими жестами. Вони згорбилися під каменем, але можна було подумати, ніби стали навколішки у благоговінні. 3 Камінь тягся вгору, кидаючи виклик дощу та вітру, благословенням скріпляючи союз небес і землі. Яка різниця, що вони там кажуть? Не хочу дивитися на траву чи квіти, казав собі Гамо, я бажаю дивитися тільки на камінь. Це мій дім. Я хочу скам'яніти. Якщо вони почнуть глузувати чи сміятися з мене, я оберну до них своє кам'яне обличчя.

— Я вже розповідав тобі, Мароу, щодо п'яті кіл спасіння. — Продовжуючи говорити, чернець (якого звати Вільям Ексмю) зняв капелюх; його руде волосся, з виголеною на маківці тонзурою, колись було пишним і густим. — У п'ять способів, і по п'ять разів у кожний спосіб.

— Заворотний провулок.

— У Божому місті. П'ять почуттів. П'ять ран.

Вони трохи помовчали, міряючи кроками двір; посередині клуатру була криниця, яка забезпечувала водою весь пріорат, а на її залізній кришці у вічному благословенні застигла статуя Св. Златоуста.

— В латинському імені Христа п'ять літер. Це безкінечний вузол.

Тесляр (який носив ім'я Річарда Мароу) не відповів. Здавалося, що він чи то боїться, чи то не бажає розмовляти — наче він підрахував, скільки слів йому знадобиться до кінця життя, і твердо намірився не перевищувати цього числа. Він був високим і мав вольову струнку статуру типового аскета.

Чернець махнув рукою в бік світла, що знову наповнило клуатр тінями і промінням.

— Але тепер, бач, Бог дихнув на нас. Він і досі тут.

Дощ припинився так само раптово, як і почався, і Гамо відчув незбориме бажання прогулятися Смітфілдом. Він виріс у пріораті. Його знайшли покинутим у Півнячому провулку, в якихось ярдах від монастиря, і вважили за небажану дитину однієї з повій, які промишляли на цій вузенький алейці. Його залишено під брамою Св. Варфоломія, де на нього натрапив літній брамник, що доглядав за конями; відтоді він не знав іншого життя, ніж життя ченців. Коли виявилося, що той має вправні руки, його почали навчати ремесла ілюстратора у скрипторії. Він готував чорнило та фарби, розгладжував пергаменти та наносив на них лінії за допомогою лінійки й рашкуля. Він навчився змішувати чорне і червоне, біле і жовте. Потім його навчили мистецтва креслити контури пензликом із білячого хутра. Йому показали, як тинькувати стіни церкви, готуючи їх для фресок; спочатку треба було вкрити їх вапняним тістом, змоченим, аби краще тримався колір. Спочатку він працював над маленькими малюнками на цих стінах, відомими серед ченців як «Biblia pauperum», тобто «Жебрача біблія»… На вівтарі, приміром, намалював обрис Лонгіна, який простромлює тіло розп'ятого Христа списом. Ліва рука Лонгіна вказувала на його лице, символізуючи чудесне відновлення зору. Протягом років Гамо пізнав секрети свого мистецтва. Розкрита долоня позначала правосуддя; піднесений чи виставлений палець — осуд. Зігнутий палець був знаком розмови, тоді як піднесені руки символізували лють або підношення. Розведені в сторони руки могли позначати зчудування або благоговіння. Схрещені ноги були ознакою ненатуральності; ось чому в містеріях Ірода завжди грали в такій позі. Душа завжди зображувалась як маленька й гола фігура, іноді в короні чи митрі. Все це він малював червоною і жовтою вохрою, білильним вапном і ламповою кіптявою, зеленню та лазуритом.

Інші звали його Гамо-простаком чи Гамо-тишком. Він брав участь в общинних обрядах машинально, без ніякого переконання. Не вважав себе частиною спільного життя або ревної віри ченців. Од перших років він був природженим вигнанцем. Коли зазнавав горя або страху, не думав над ними: просто так заведено в цьому світі, от і все. Можливо, хтось став би його жаліти, але він не жалів себе. Самотність була йому знайомою. Він звик до довготерпіння. Якби він зазнав якогось сильного почуття, то відмахнувся б від нього, адже йому було ні з ким поділитись. Одначе за ці роки він прив'язався до Вільяма Ексмю. Почав ходити за молодим ченцем на відстані, весь час залишаючись поза полем його зору, але Ексмю помітив його. Одного вечора, виходячи з їдальні, він гукнув Гамо; хлопець чекав на нього на розі будівлі.

— Що це таке? Гра у дзеркало? — Гамо дивився на нього мовчки, але пильно. — Як тебе звати? — Ексмю знав його ім'я, звичайно, але вирішив хоч би що розговорити юнака. Він схопив його за плечі й сильно струснув. — Ти маєш язика? Часом, не Гамо Фулберд? — Хлопець кивнув. — Фулберд, проте, я бачу, безбородий.[18] — Хлопець і далі мовчав. — Ти — мов дерев'яний. Не дай Боже, виявиться, що ти вирізаний із дурного дерева. — Але тоді Ексмю (можливо, пригадавши обставини усиновлення Гамо) змилувався. — Отже, Фулберде, ходи віднині відкрито. Так, щоб я тебе бачив.

Тож Гамо залишився у товаристві Ексмю. Інші ченці сперечалися поміж собою про природу його характеру та склад його тілесних флюїдів. Деякі вважали хлопця меланхоліком, і тому млявим і задумливим; інші ж убачали в ньому цнотливу й сумну жалюгідність флегматика. Взаємини між ним і Ексмю неможливо було навіть уявити, проте одне було зрозуміло: якимось неясним чином Гамо Фулберд знайшов собі батька. Коли надворі розгодинилось, Ексмю-відчинив хвіртку пріорату й вийшов до Смітфілда. День був не базарний, але весь відкритий простір захаращений конями, возами й будками будь-яких мастей; у смітті рилися свині, а серед кинутих кісток ходили чорні шуліки, ніби в жалобі за самим Лондоном. Ім'я Боже лунало звідусіль — «Бережи тебе Бог», «Боже поможи», «Благослови вас Бог»; одні недбало мурмотіли його впівголоса, інші — гучно викрикували у вітанні, а все разом це зливалося в якийсь шелест доброзичливості з небесного світу. Запах забитих тварин з різниці змішався з людськими ароматами, коли вони пройшли повз «Розбитий щит», «Дзвін на обручі», «Сарацинську голову» та «Кардиналову шапку».