Крила кольору хмар - Корний Дара - Страница 6

Та хлопець ще не закінчив:

– А потім ми підемо в кіно… Ну, мам, нічого не пізно… Я, врешті, дорослий!

Останній аргумент не видається його матері переконливим. Рейтинг хлопця різко падає в очах рудуватої Юлі. Дівчина презирливо кривиться, не відриваючи губ від коктейльної соломинки. Хлопець розуміє все правильно, тож таки наважується натиснути на відбій стільникового, уриваючи материнське повчання.

Кивнув мені. Ох, нарешті, бо вже втомилася патрулювати цей столик. І, аби відновити повагу супутниці, хлопець робить щедре замовлення, вдавано солідно підвищивши голос.

За сусіднім столиком дві подруги, чи то й сестри (однакові зачіски, схожий макіяж і навіть спіднички однаковісінькі) відразу пожвавилися. Ураз відсунули вбік свої напої. На столі з’являються косметички, дзеркальця, білявки нашвидкуруч причепурюються. Та, що впоралася раніше, заклично-кокетливо всміхається сусіду. Що далі? А нічого. Зараз не до буденних спостережень. Адже в мене справді важливий клієнт.

Уявіть собі таке: сидить собі за столиком нестарий іще чоловік у дорогому костюмі при краватці. Так, буцімто не до нічного клубу прийшов, а до найвишуканішого ресторану міста. Ніби знічев’я уважно вивчає темну обкладинку папки з меню. Збоку може видатися, що він заклопотаний своїми думками чи просто з показною терплячістю чекає непоквапливу офіціантку. Та це лишень ілюзія. Бо щоразу я чую від нього одне і те саме: «Будь-ласка, шановна панночко, каву без кофеїну й помаранчевий фреш». І щоразу відбувається одне й те саме з ретельним дотриманням усіх дрібниць. Відвідувач сидить за двома філіжанками кави цілісіньку ніч.

Якоїсь середи цього поважного пана не виявилося на звичному місці. Ох і сполошилося наше начальство! І знати б, чому всі зітхнули із полегкістю, коли він наступної середи з’явився за своїм столиком? Я не стала вивідувати причину, розпитувати чи вголос чудуватися. Зрештою, мені байдуже. У кожного власні джмелі в голові. Тож і не здивувалася, коли саме мені довірили обслуговувати цього таємничого клієнта.

От і сьогодні та сама історія. Інна: «Адо, твій клієнт чекає!» Перечіпаюся через її тривожний погляд і вимушено посміхаюся. Дратує вона мене сьогодні. Тож намагаюся думати про сторонні речі. Скажімо, навіщо людина щоразу прискіпливо вивчає меню, якщо однаково робить одне і те ж замовлення, не відступаючи від нього ні на крок?

Випещені чоловічі пальці з доглянутими нігтями дрібно постукують по обкладинці меню. Він нервує, чого не виказував ніколи досі. Це погано. Не люблю, коли хтось порушує церемонію. Нічого гарного це не віщує. І справді. Замість байдуже зробленого стандартного замовлення раптом чується:

– Скажіть, панночко Адо, – його погляд на мить затримується на моєму бейджику. І це вперше. Дивно, раніше його не цікавило моє ім’я. Зрештою, очевидно, як і я сама. – Скажіть, шановна, чи буде сьогодні виступ такої білявки, ну, натуральної? Вона й справді талановито танцює.

– Так, Ірен сьогодні виступатиме. – Зрештою, нормальне запитання. Невже клієнт не може поцікавитися можливими змінами в програмі? Мені ж слід лише ввічливо відповідати. – Ірен доволі гарно танцює, бо займалася цим професійно.

– Невже? Що ж, це чудово… – Схоже, він думає про щось інше, говорить автоматично.

А я от не певна, що все справді гаразд. Ще трохи – і почну сумніватися, чи варто було допомагати Ірині. Чи, радше, Мишкові.

За роздумами не зауважую, коли настрій клієнта знову змінюється. Мало не з полегкістю отримую традиційне замовлення. Усміхаюся, для годиться черкаю в записнику і збираюся відійти на кухню. Аж раптом… Навздогін чую:

– Панночко Адо, скажіть, будь ласка, чи вам подобається ваша робота?

Не знаю, чи хто в курсі, але навіть у найзавантаженіший вечір, коли клієнти немов змагаються, хто замовлятиме частіше, інколи випадають невеличкі п’ятихвилинні перерви. От і зараз нікому за моїми столиками не прагнеться замовити щось їстівне, нікому не потрібні запальнички і навіть ніхто не бажає, щоб йому саме зараз і ні хвилиною пізніше витрусили попільничку. Тому миттєво зникаю у курилці.

І, звісно, натикаюся на Інну. Та, ледь звузивши очі, зацікавлено ковзає поглядом по моєму обличчю. Невже знову почне щось патякати про Ірен? Чи вирішить уточнити, як там справи у Клари й чи справді та захворіла? Я недолюблюю Інну. Тому розмовляти нам нема про що.

Інна тим часом квапливо простягає мені надірвану пачку з ментоловими цигарками. Єдине, що я періодично забуваю, – це купити цигарки. Можливо, сподіваюся, що врешті зможу кинути курити? Проте, відмиваючи зранку, перед заняттями в університеті, пропахле цигарковим димом волосся, переконую себе, що одна-дві цигарки на день критичної шкоди здоров’ю не завдадуть. Тож мовчки, лиш кивнувши на знак подяки, беру цигарку. Усе ж сподіваюся, що Інні зараз не до балачок. Та де там!

– От скажи, чим ти, санні, так сподобалася Господарю?

Від несподіванки – от чого-чого, а такого не очікувала – давлюся димом. Інна надає мені першу допомогу – стукає по спині. Увертаюся і, продовжуючи кахикати, кручу пальцем біля скроні:

– Схибнулася? Коли ж таке відбулося?!

– Цікаво-цікаво. Невже ти не в курсі? – силувано посміхається Інна. – Ну, гаразд, залишимо це на потім. А ось щодо іншого… Адо, ти ж в юніверситі своєму навчаєшся, на психіатра… Так?

– Психолога! – поспіхом поправляю дівчину.

– Йес, на психолога. То, може, поясниш, чого ми всі так тримаємося за місце в цьому факін клубі? Місце ж паскудне.

– Чому паскудне? Я бачила й гірші, – намагаюся відповідати якомога нейтральніше.

– Ох, ноу! Не забивай баки, психологине! Просто дай відповідь: чому? – не вгаває Інна.

– А тому, що «чому» закінчується на «у», – передражнюю Інку. – А коли відверто, то… Скажу про себе. Не так уже й легко підшукати хороший приробіток, якщо ти студентка. Зрештою, ми з тобою поки не такі високоосвічені фахівці, щоб нас завалювали пропозиціями вартісної роботи.

Інна розчарована. Очевидно, вона чекала іншої відповіді. Можна було б, звісно, додати, що здебільшого спрацьовує ще один важливий фактор: завжди приємно, коли на роботі до тебе ставляться хоч трохи по-людськи. Та я промовчу краще. Нащо співбесідниці знати, що я в курсі, хто вона насправді така?

Хто така Інна? Ви справді хочете знати? Що ж…

От скажіть, як ви уявляєте собі упирів, тобто вампірів?

Голлівудські жахастики переконали майже всіх, що упирі – це такі собі звабливі темноволосі красуні чи красені, котрі несподівано відрощують велетенські зуби і ладні випити усю до краплі кров якогось необережного горопахи. А якщо я вам скажу, що насправді вампіри можуть мати й інший вигляд? Такі собі худорляві білявки, тендітні та безпечні на вигляд. І довгі зуби їм зовсім не потрібні. І кров вони навряд чи п’ють. Зрештою, правильно роблять, що не п’ють. Ви хоч уявляєте, що можна відшукати у крові мешканця сучасного мегаполіса? Готова отрута для будь-якого вампіра, чесне слово!

Енергетичні вампіри? Це вже ближче до істини. До зустрічі з Інною якось не вельми цим цікавилася. Та, дослідивши її зблизька, багато що зрозуміла. Душу енергетичні вампіри не випивають. А от емоції, і що більше, то краще, – саме те, що їм треба. І якщо пощастить вампіру віднайти місце, де він має необмежений доступ до безлічі емоцій і почуттів, далеко не завжди вишуканих, але справжніх, – то це просто вампірячий рай. Ні, таке місце роботи не кинеш. І тому ти досі тут, Інно.

Вважаєте, що у мене остаточно дах поїхав і я звинувачую бідну дівчину в бозна-чому? Це не зовсім так. Бо насправді Інна мені по-своєму імпонує. Хоч здебільшого дратує. Вона найчесніша серед усіх моїх знайомих, а це не так уже й мало. До того ж дізнаватися вчасно свіжі клубні плітки інколи буває корисно.

А ще Інна має хватку, якій може позаздрити найуспішніший журналіст столичного скандального видання. Моя спроба відкараскатися від її запитань, натякнувши, що нам уже час братися до роботи, якщо не хочемо нарватися на справжні неприємності, виявилася марною. От і зараз не заспокоїться.