Крила кольору хмар - Корний Дара - Страница 13

Як там говорили давні? Хто буде пильнувати сторожу? Хто вислухає і зрозуміє тих, чия професія – слухати сповіді інших?

Тож дурне твердження, що я – звичайнісінька і нема чого витрачати час на мою розповідь, може видатися невеликим… е-е-е… перебільшенням. Швиденько вдаюся до компромісу, оперуючи справедливим судженням, що спитала першою, тому маю право на першу відповідь.

– Із самого дитинства почати, Адо, так? От як тобі таке: я з пелюшок хотіла бути балериною!

– Чому? Нормальна мрія! А я в дитинстві хотіла бути чарівницею. І нічого, живу, – трохи вагаюся, потім, вирішивши, що зараз точно не до правил етикету, влаштовуюся просто на широкому підвіконні, підігнувши під себе праву ногу.

Ірен усміхається, хоч, здавалося б, дурнувата репліка (до речі, зараз я не збрехала ні на йоту, от і кажи після такого правду) ніяк не змінила наше становище. Та це ліпше, ніж витирати сльози безнадії.

– І, якщо зовсім щиро, Іро, танцювати для тебе – то не така вже й велика кара. Пра’? Ти чудово це робиш!

– Що ти називаєш танцями? Мої щонічні кривляння на сцені? – У її словах, усупереч змісту, немає безнадії чи гіркоти. Тільки легкий сум. – Танці, Адо, це моє життя! Знаєш, а мої предки були переконані, що в їхній сім’ї народилася справжня балерина. Навіть батько. Хоч і вдавав, що його зовсім не цікавлять ці жіночі витребеньки. Мовляв, що це за професія така – бути четвертим лебедем у п’ятому ряду? Бо на приму доньку ніяк не витягти. Тут гроші та зв’язки потрібні. Та усе ж пишався мною. Я ж чула, як він перед знайомими та приятелями вихвалявся: «Мала Ірка на мене схожа, незграбою точно не буде. Ондечки вчителі в балетній студії її завжди за приклад ставлять». Смішний такий. Перебільшував навіть. Ну, ти знаєш, як то у батьків буває!

Не знаю, Іро. На жаль, не знаю. Добре, що ти не зазираєш зараз у мої очі, бо прочитала б там справжній біль. То щоразу таке зі мною, коли мова заходить про люблячих батьків. Ех! Та сама ж напросилася на сповідь, тож не варто тепер жалкувати.

– Ми тоді, того злощасного дня, з татом на дачу не поїхали. У мене сольний виступ, мама в першому ряді, щоб підтримати майбутню знаменитість. А треба ж комусь і про урожай дбати. Мама ту городину ледь не в сотню банок консервувала. Коротко кажучи, дача нас годувала. Так от, ми з мамою на концерті, а батько на дачі. А після важкого робочого дня він із сусідом-приятелем за пивком вирішили попаритися. Попарилися… Сусіда ледве відкачали. Певно, мав здоровіше серце. Пізніше мама його такими словами проклинала, що він навіть спився. Жалів, що вижив. Та сенсу в цих прокляттях, Адо? Татка ж не повернеш… А матінка заповзялася ще й себе звинувачувати. Мовляв, аби з ним на дачу тоді поїхала та не пустила в баню, усе було б добре…

Ірен замовкає. Удивляється у вікно, зирить ніби крізь мене. Дарма, Іро, так не варто робити. Сонце, хоч уже й осіннє, та ще досить потужне. Набереш повні очі, потім навіть якщо заплющиш, то під повіками яскраві кола плаватимуть… Хоча це – не найгірший розвиток подій. Він передбачає майбутнє у вигляді «потім».

Ще трохи вичікую, а тоді чиню геть не професійно. Скільки чула, що не можна проговорювати за співрозмовника речі, котрі йому особливо важко даються. Користі від такої «допомоги» ніякої, лише шкода.

– А потім якийсь гад запропонував їй випити на поминках, мовляв, стане легше, так? І легше таки стало. От тільки грошей від такого «легше» у сім’ї не прибавляється. А за заняття в хореографічному гуртку треба платити.

От зараз вона запитає, звідки я знаю, може, розсердиться, та все ж припинити свою сповідь уже не зможе. І я таки почую те, заради чого й розпочала розмову: яким вітром її занесло до «Янгола». Ото буде весело, коли з’ясується, що все вирішив випадок! Байдуже, що я в нього не вірю. Он дехто не вірить у вампірів, та щось не схоже, що це останнім перешкоджає.

– Із тебе таки буде непоганий психолог, Адко, якщо тільки… – Іра затинається. Схоже, вона з тих, хто переконаний: варто сказати про страхи вголос – і вони стануть реальністю. Тож швидко викручується: – Якщо позбудешся звички перейматися чужими халепами. Ти майже вгадала. Чи це моя історія настільки типова, що її легко передбачити? Хоча… Знаєш, а наша вчителька-хореограф погодилася займатися зі мною безкоштовно. Певно, вважала, що виросте з дівчиська щось путнє. Незгірше за неї. Тоді вона вже була на пенсії. Так, у балеті проводи на пенсію ранні…

Цього разу пауза не задовга. Навряд чи Іра прагне сховати від мене якісь таємниці. Словами складно пояснити, що відчуває дівча, яке до сьомого поту розучує складні фігури, а потім і танцювальні партії, хай і другого плану. Музика, яскраве світло, оплески, відчуття, що тобою захоплюється публіка… У такі миті можна забути, що трико для буденних репетицій давно протерлося і старанно зашите в кількох місцях та й чешки варто було б придбати нові. А ровесниці знущально хихотять за спиною, обзиваючи жебрачкою чи, мо’, ще гірше. І повертаєшся ти додому, як на плаху. Бо там п’яниця-мати, і часто-густо не сама, а з додатком у вигляді нетверезого кавалера. І щоденні мамчині нарікання-нагадування, мовляв, якби тоді не залишили батька самого, усе було б гаразд, не додають підлітку веселощів. Мені доводилося чути схожі історії. Щасливі закінчення? Їх не буває. Буденність накриває з головою.

Ірен веде далі:

– А потім… А потім я на льоду послизнулася випадково. Дуже спину забила. Треба було лікуватися, а я рукою махнула. Дурниця! Бо так не хотілося на свята вдома з п’яними маминими кавалерами сидіти. Краще вже виступи, концерти. Ну й, сама розумієш…

Киваю. Не надто уважно слухаю розповідь, бо й так приблизно домислюю основні віхи Ірчиної танцювальної кар’єри. Насторожуюся лише коли лунає сакраментальне:

– Скажи, Адо, як би ти повелася, коли б тобі запропонували продати душу?

– Хм… О, я б щиро здивувалася, Іро. Навіщо комусь саме моя душа? Що це за товар такий? – Прикушую язик, певно, відповідь могла бути і більш вдалою.

– Здивувалася? – Ірен просвердлює мене поглядом. – Знаєш, а мене така пропозиція розсердила! Що за маячня? Хіба це можливо, хіба таким торгують? І надто театрально все виглядало. Детективно, чи що. Якась задрипана забігайлівка на околиці міста, в районі Стрийського автовокзалу, куди я влаштувалася працювати. Пізньоосіння мряка, настрій так само паскудний, як і погода. Грошей у кишені катма. Ледве на проїзд у тролейбусі вистачає. І що я чую: «Продай душу!» Хочеш – грошима заплатять, хочеш – таланом, везінням, коханням візьми. Я від обурення аж закипіла. Де це чувано? Бог дав, і тільки він може взяти. А люди? Хіба ми боги? Лисий зухвалець шкірився тоді на мене своєю беззубою посмішкою і скептично відповідав: «Бог? Бога нема, дівчино! Є тільки ми – ті, хто знає, що його нема! І готові платити за дурничку щастям».

Утримуюся від коментаря, як може «пощастити» після такого торгу. Бо тоді довелося б згадати Ліну. Не варто про це зайвий раз. Щось я теж забобонною стаю.

– Отаке, Адо! Душа продається за грубі гроші. У той час я саме товаришувала з одним хлопцем. Сергієм його звали. От уяви собі: я, лиха й недобра, повертаюся з того брудного генделика додому та все в голові прокручую пережите. Невже це мені всерйоз запропонували душу продати-закласти чи, може, то чийсь поганий жарт? Мабуть, Сергій таки мене любив. Бо тільки-но я йому про оту пропозицію розповіла, розлютився дуже. Звелів негайно роботу кинути та триматися подалі від таких місць і таких людей. А коли ще хоч раз, випадково навіть, доведеться зустрітися з «торговцем душами», негайно бігти куди подалі й не озиратися. І якось так щиро і відверто він сказав, що я повірила.

Стиха переводжу подих. Мені цікаво, мені справді дуже цікаво знати, як це відбувається – закладання душі? І враз стає трохи соромно. Не байку ж людина розповідає вигадану, душу вивертає мені, а я? А що я? Я слухаю, уважно слухаю.

– Наступного дня мене викинули з роботи. І звільнятися не довелося. Я вже потім подумала, що то Сергія робота. Він у свій час мені той генделик і нараяв. А потім… Потім ми з Сергієм розсталися. Несподівано так, сварка на порожньому місці вийшла. А через тиждень я дізналася, що він трагічно загинув – випав із сьомого поверху дев’ятиповерхівки. Мо’, самогубство, а мо’, і допомогли.