Прапороносці - Гончар Олесь - Страница 9

Те, що свистіло вгорі, з розгону шугнуло в грунт, сухо грякнуло, і гаряча суха хвиля газів забила Чернишеві дихання, кинула геть, і він незчувся сам, як опинився в траншеї, приглушений ударом, поставлений майже навкарячки. Як це сталося? Він озирнувся, чи ніхто не сміється, але, навпаки, почув чийсь стривожений голос:

– Не поранило?

Чи не поранило? Хіба його могло б поранити? Отак просто?.. Із скреготом полетіли гнуті рейки, знову гряк, знову гірко, нічим дихнути. І все-таки він весь час машинально чув те, що йому було треба. І коли третій міномет раптом замовк, вухо Черниша одразу вловило це. Він кинувся в третю ячейку. Заряджаючий Роман Блаженно, літній уже боєць, стояв на одному коліні біля міномета на глинистій землі, а його молодший брат, Денис, командир обслуги легко і вміло стягував з нього сорочку. У Романа було красиве тіло, розвинуте, біле, м'язисте, значно молодше за ного порізане глибокими зморшками обличчя. Тільки шию по комір вкривав густий, аж темний загар, який зараз особливо впадав у вічі, відтінений білістю всього тіла, рівний, як кайма. Видно, багато спеки перенесла ця жилава шия! Уламок снаряда, розітнувши бійцеві руку вище ліктя утворив дві рвані губи, і з них, як із джерела, била ясна кров, стікаючи по ліктю на землю. Блаженко, моргаючи довгими вусами, розгублено дивився на свою кров.

– Кістка ціла, – заспокоїв його Денис, перев'язуючи

– Болить? – спитав Черниш.

– Ні, не болить, – відповів поранений. – Тільки крові шкода. Бач, скільки задаремно дзюрить! Денисе, хутчій! – підгонив він молодшого брата. Хоча Денис був уже гвардії єфрейтор і цінився серед командирів вище, ніж Роман, проте між ними ще жили стосунки сімейної ієрархії, і Денис мовчазно корився старшому братові, як батькові.

– Швидше, і в санвзвод! – наказав Черниш, якому стало раптом не по собі. Він відчував, що і його може поранити або вбити. Згадка про санвзвод вкрай збентежила обох Блаженків.

– Товаришу командир… Товаришу командир, – заговорили вони разом.

– Дуже вас прошу, – благав поранений, – не женіть мене звідси в санвзвод… І лейтенантові Сагайді зараз не кажіть…

Черниш нічого не розумів.

– Чому?

– Воно тут заживе… Загоїться. Присохне… Я все буду робити, як і всі… Чи на пост, чи й стріляти…

– Але ж там швидше вилікують?!

– Ой, не треба, товаришу командир!.. Дуже вас прошу, не одправляйте! – На загорілому зморшкуватому обличчі Блаженна з'явився справжній страх. Вуса його жалібно обвисли. – Тут ось мій брат… Він у колгоспі ветсанітаром був…

– Я сам його вилікую, – твердо підтримав Денис брата.

– Тут усі наші… А там вилікують і кудись зашлють… Сюди не попаду.

– А якщо зараження?

– Не буде, – запевнив Денис. – У мене є всякі медикаменти і коріння.

– Дивіться.

Черниш поставив заряджаючим іншого бійця, а Блаженкові наказав іти в бліндаж. Боєць розчулено хлипнув:

– Спасибі… Щасти вам, товаришу командир. Цей Блаженко мав дуже м'яке і чуле серце.

IX

Час артилерійської підготовки кінчився, і пекельний гуркіт поволі стихав, влягався, як влягається море, розбурхане штормом. Тепер, коли били вже тільки окремі батареї та міномети, всі почули глухий, рівномірний, безперервний гул далеко на лівому фланзі. Бійці вслухалися, як зачаровані.

– На Яссах!

– Значить, по всьому фронту!

Було радісно, що гуде по всьому фронту.

Дим. над висотою поступово розходився, і крізь руді хмари почали знову випливати окремі шматки висоти. Вся вона була переорана, перерита за годину. Дивним було, що вона ще існувала. Більше того, і доти стояли ще на своїх місцях, тільки зовсім були тепер оголені, землю з них розметало на всі боки, і вони біліли по схилах, як величезні, неймовірних розмірів черепи. Батареї без угаву молотили по них, осліплюючи і оглушуючи методичним вогнем гарнізони, що божеволіли в тих залізобетонних черепах.

Раптом із землянки вискочив Маковейчик, молодий лобатий телефоніст, без пілотки, з землею на плечах, і дзвінко – скільки мав духу – оголосив:

– Піхота піднялась!

І знову зник у своїй печері.

– Піхота піднялась! – пронеслось, як блискавка, від бійця до бійця, і вже й за горбом, в артилеристів, було чути цю новину:

– Піднялась!

– Рушила! Пішла!

Як прояв найвищих спільних сподівань, ця магічна звістка одразу облетіла весь фронт, штаби і батареї і докотилась до тилів. Піхота встала! Якби там були оркестри, вони б зустріли цю звістку урочистим маршем.

Черниш з завмиранням серця бачив крізь дим, як на схилах висоти з'явилися перші сірі цятки. Маленькі, ледве помітні, вони прикували погляди всіх. Вони щоразу ховалися в диму вибухів, зникали, здавалось, навіки, але хмари розпливались, і сірі цятки знову жили, ворушились по схилах, як комахи після дощу. За тими рухливими сірими цятками, за тією комашнею і стежили, не зводячи очей, усі – від бійця-артилериста до генерала. Бо долю операції, успіх чи неуспіх її, могла вирішити, зрештою, тільки вона, матінка піхота!

Брянський з НП передавав наказ перейти під саму висоту. Сагайда, сяючий і патлатий, з'явився на бруствері і подав команду, яку він любив над усе в світі:

– Відбій! Міномети на в'юки!

Сагайда п'янів від цієї команди, бо це означало – вперед. Телефоніст з гордістю доповів у штаб:

– Я відключаюсь.

Ячейки спустіли за кілька хвилин. Важкі плити, двоногі лафети, труби вже були на спинах у бійців, що входили в траншею.

Стоячи збоку в ніші, Сагайда пропускав роту, оглядав, чи все взято. Приємно зараз було Сагайді дивитись на своїх людей. Ось попереду крокує розшарілий, з високо піднятою головою Черниш, поблискуючи великими ясними очима з-під чорних упертих брів. Він ступає з якоюсь особливою щасливою пружністю. Ось проходить високий Бузько, зігнувшись під вагою плити і весь час дивлячись під ноги, ніби хоче запам'ятати кожен свій крок на цій землі. Чимчикує Хома Хаєцький, невтомний жартун, з пишними вусами, закрученими вгору, як два добрі баранячі роги. Юнак Гай, весь обвішаний металевими лотками з мінами, гримить ними, як рицар у зелених латах, і дивиться на Сагайду, на товаришів, на все, що діється, простодушно й довірливо. Проходять нерозлучні Блаженки, обидва темні, засмаглі й хитрі. В молодшого – труба на плечі, приціл у руці, а в старшого… Старший праву руку ховає, а в лівій несе лотки.

– Блаженко! – окликає Сагайда старшого, а брати зупиняються обидва.

– Слухаю, товаришу лейтенант гвардії!

– Скільки я вас учив, що не лейтенант гвардії, а гвардії лейтенант!

– Вибачте, забув, товаришу… лейтенант гвардії!

– Дайте сюди лотки!

– Він у моїй обслузі, – втручається Денис. – Це з мого наказу.

– Дайте сюди лотки?

– Товаришу гвардії лейтенант, – наполягає на своєму Денис, – ви ж не можете через мою голову касувати мої накази. Наказ бойовий…

– Та ти статути знаєш! – каже Сагайда і силоміць забирає лоток у Блаженка-старшого. – Чому не доповів, що брата поранено? Марш!

Роман розгублено кліпає очима то на Сагайду, то на Дениса. Але ж куди – «марш»?

– Марш… з братом!

Сагайда сам бере лотки і теж рушає, замикаючи роту. Траншея, вирита в повний профіль, спускається все нижче. Сагайді видно голови мало не всіх бійців, їхні засмаглі жилаві шиї. Голови в такт ході похитуються, здіймаються й опускаються, ніби, відділившись від тулубів, пливуть по єдиному руслу, гойдаючись на хвилях. У деяких місцях траншея перекрита шпалами, і коли бійці входять у темний тунель, Хома Хаєцький вигукує своїм співучим подільським говором:

– Ой патку мій, патку!.. Так, наче в пекло!

– А ти думав, у рай? – сміється котрийсь з бійців.

– Най його мамі, де тому буде край?

Вночі рота окопувалась уже на новій вогневій позиції, в глибокім яру під самою висотою. Про сон не могло бути й мови. Бій тривав. До вечора були взяті 14-й, 17-й і 18-й доти, деякі були блоковані, проте ще прострілювали майже всю місцевість, яку нашим вдалося захопити. Мінометна заривалась у землю. Важко дихаючи, працювали бійці, скреготіли в темноті кайла, викрешуючи іскри, коли траплявся кам'янистий пласт.