Остання босорканя - Карюк Сергій - Страница 30

Колодязів, які цікавили шукачів, було цілих п’ять. Один поруч із дубовими дверима монастиря, інші чотири розкидані по різних кінцях майдану. Та найбільше вирувало біля входу до монастиря і коло нової венеційської криниці.

— Чого всі товчуться тільки навколо тих двох? — кволо запитав Мнішек, витираючи лоба.

— Я ж казав, решта пересохли. Ні краплі нема вже років із десять, — примружившись і оглядаючи юрбу, відповів маляр.

— То шанси наших пошуків відразу стрімко зростають! Чи ні? — цього разу Мнішек запитав Гусака, та той навіть не глянув на графа.

— Хто ж його зна? Усі наші розгадки — то примарні припущення, що ґрунтуються на химерних здогадках, — втомленим голосом проговорила Ярина.

— Досить теревенів! — несподівано відрубав Гусак, який лише тепер показав, що неабияк нервує. Однак він опанував себе вже за мить і спокійно додав: — Думаю, усім необхідно випити по кухлю пива, щоб не вмерти від цієї проклятої спеки, — він повернувся й, не оглядаючись, побрів, важко ступаючи по розпеченому камінню. Похмуро зиркнувши на стрільця, який тицьнув пістолем йому в бік, Голота посунув слідом за Гусаком.

За хвилин п’ять усі вони сиділи в напівпідвалі кам’яниці Чехуцького на Краківській, де спритний немолодий, із побитою віспою пикою литвин Юзефович облаштував малесенький шинок. Крім них, тут не було нікого — після знаку Гусака господар нервово кивнув і зачинив двері корчми. У прохолодному підвалі всім стало легше — очі, які від яскравого сонця перетворилися на щілинки, розкрилися, спечені мізки потроху почали працювати знов.

— То яка наша диспозиція? — напружено прошепотів Мнішек.

— Диспозиція наша така: криницю ми, схоже, знайшли, — не криючись, голосно заговорив Голота, подивившись на Гусака, — той сидів осторонь, втупившись у стіну перед собою. Ліценціат перевів погляд на стрільців, що стерегли вхід. — Але, як виявилося, не собі, а людям.

— Яким людям? — запитав граф.

— Ну, ти ж не думаєш, що цим усім заправляє якийсь маляр? — проказав Голота, та Гусак навіть не повернув голови, занурившись у свої роздуми.

— А чого ми тут? Чого чекаємо?

— Вечора. Щоб люди розійшлися й ми могли попорпатися в нутрощах колодязя.

— Саме так, — нарешті відізвався Гусак, що раптом виринув зі свого заціпеніння й посміхнувся. Він відсалютував Голоті кухлем пива. — Так, Богусю, чекаємо сутінків... Вони для темних справ.

— Хай їм принесуть пива! — наказав маляр людям у чорному. — А тоді розведіть їх по кутках, зв’яжіть і скажіть Чехуцькому, хай зачинить корчму. А я посплю трохи. Важкий був день.

— Важко зраджувати, Гусаче? — крикнув Голота через усю корчму.

— Не дуже, — спокійно відповів маляр, зручно умощуючись на лаві.

— А діяти разом із пекельною почварою заодно, що вбиває людей так легко, як вогонь траву жере, подобається? — знову запитав Голота товариша своїх дитячих ігор.

— Не дуже, — лаконічно зізнався маляр.

— Що воно хоч — людина чи сатана? Хоч це ти знаєш?

Гусак помовчав, підібгавши губи, а тоді зітхнув.

— Не дуже, — знову повторив він, заплющивши очі. — Може, й сатана...

— Я був у горах, — несподівано почав маляр після паузи. — У тому місці, яке в 1741 році спалили за наказом гетьмана Брановицького. Босорканине село. Убивць, що допомагали опришкам. Дивне місце, і там було моторошне згарище. Дивні залишки хат, не по-нашому побудованих. А ще там стояли стечки.

— Що стояло? — перепитав Мнішек.

— Стечки. Такі муровані каменюки з малюнками на них і хрести. Їх на могилах ставили богумили. Я колись до Боснії їздив, то там такі бачив, — продовжив Гусак.

— Богумили? Це хто? — здивовано запитав граф Голоту.

— Секта була в Болгарії та Боснії, — відізвався ліценціат. — Казали батюшки — то єретики, які вірили, що всім на землі керує божий син Сатанаїл. Саме вони навчили єресі катарів, яких свого часу повирізали хрестоносці під час альбігойських воєн у Франції. Але ж то було чи не п’ятсот років тому. І катари, і богумили давно зникли. Зникли ж? — запитально подивився він на Гусака, що дрімав.

— Неясно. Та й чи були богумилами босорки? Я цього не знаю, — сонно відповів маляр, очі він так і не розплющив. — Вони ж убивали направо й наліво. А мені вчені отці казали, що богумили, хоч і вважали світ творенням сатани, та не визнавали вбивства всього живого, крім змій.

— Змій? — прошепотів Голота. — Птахи, що вбивають змій. От звідки в них усі ті пташині носи та плащі-крила...

— Думаєш? — Гусак аж прокинувся. Розплющив очі й подивився на Голоту. А тоді знову ліг, перевернувшись на інший бік. — Хоча байдуже.

— Богумили вважали, що мають наблизити кінець світу, щоб творення сатани нарешті зникло й прийшло царство Боже. Тож вони й наближують, сіючи повсюди безлад і хаос... — проказав Голота неначе сам собі.

— Безлад і хаос на цих землях був завжди, Голото. І без босорок. І ніякого жахливого кінця світу не настане. Скоріше, тут жах без кінця, — позіхнув Гусак і за хвилину вже хропів на своїй лаві.

***

Був пізній вечір, коли вони знову стояли на майдані поблизу монастиря братів-тринітаріїв, що тулився до північних стін міського муру, в які впиралася вулиця Краківська. На площі сутеніло, люди розходились — останніми забралися жебраки, що затрималися лише тому, що довго й гучно до бійки ділили денний заробіток.

Врешті старці посунули в бік ратуші, і щойно крики їхньої суперечки затихли, як на площу прийшла ніч. Раптом усе спохмурніло — ще нещодавно пронизливо-синє небо стало чорним, по ньому враз розсипало сяйливі цятки зірок. І Гусак, і його люди, і його полонені глипали одне на одного в темряві, поки раптом із-за дверей монастиря вийшов чернець. Дивуючись компанії, що непорушно розглядала стару криницю, тринітарій запалив тригранного олійного ліхтаря й повісив його на стіну. Потім у руках змореного ченця зайнявся ще один, а тоді ще і ще, аж поки кільканадцять світильників не палало вздовж усієї будівлі. Вони розвіяли чорноту, площу оповило червонувате світло, що дивовижними тінями застрибало на обличчях. У коло світла вийшов Гусак, який важко опустився на лавку біля криниці.

— Нарешті. Зараз дізнаємося, чи правильно тлумачили підказки Кшиштофа... — нервово потер руку об руку зрадник. — Ми знайшли його малюнки. З’ясували шлях, який зрештою привів нас сюди. Львів. Монастир тринітаріїв. Колодязі. Живе джерело. Воно? — показав він на низьку стару криницю, накриту невеликим дашком. І тут же відповів сам собі: — Аякже. Усі інші су-хі-сухесенькі. А ще один живий викопали оце нещодавно, після смерті Кшиштофа, — витер шию хусткою маляр. — Залишається цей. — Усі ще раз подивилися на старий колодязь зі старим покривленим коробом.

— Що тут має бути? — глухо запитав Мнішек.

— Не маю уявлення, — весело зізнався Гусак. — Від Кшиштофа можна чекати будь-чого.

— Як і від тебе. Навіщо ти вбивав малярів, Гусаче? — глухо поцікавився Голота.

— Я не вбивав...

— Звичайно, не вбивав. Разом із цехмістром усе робив руками босоркані.

— Босорки — то майстри, — погодився зрадник, не відповідаючи на питання. — Недаремно опришків здолали, лиш коли спалили всіх босоркань. Але нині не про них, нині мені байдужі їхні таємниці. Бо ж ми стоїмо на порозі знахідки, на яку так довго всі полювали, — він замовк, а за мить продовжив: — Остання частина загадки звучить так: «на дні тринітарського колодязя з живим джерелом». А це значить: треба лізти вниз.

— Що? — вирвалося в Сташки.

— Униз. Лізти. На дно, — спокійно повторив маляр.

— Порпатися в крижаній воді? Тобі добре довбешку напекло? — вигукнула знахарка, але Гусак лише посміхнувся.

— Хлопці підуть. Так же, хлопці?

— Так, — погодився Голота, бо ж особливого вибору й не було. — Лише візьмемо ліхтарі, — вказав він на двері монастиря.

— Ми надто близько підішли до здогадки... — повернувся він до інших. — Немає часу базікати. Я спускаюсь. — Голота різко встав. — Міхале?