Остання босорканя - Карюк Сергій - Страница 23

Голота жадібно схопив папір і наче в лихоманці почав читати.

1. Кшиштоф Корибутович. 28 липня.

2. Онуфрій Пістровський. 15 серпня.

3. Дезідерій Тоцці. 21 серпня.

4. Ніколас Лумоса. 1 вересня.

5. Теодор Голємбовський. 4 вересня.

6. Онуфріо Мореллі. 23 жовтня.

7. Нікола Кнавс. 1 листопада.

8. Теодор Беньо. 16 листопада.

9. Міхай Аппельць. 19 листопада.

10. Онуфрій Лобович. 7 березня.

11. Федір Гемба. 24 травня.

12. Микола Хорначек. 12 червня.

— Теодор Войнар. Першого серпня. Останній, — прошепотів Голота самими губами.

— Можеш читати, але... — встиг вимовити війт і тут же впав із крісла мішком. Із-за крісла вийшов Мнішек. У руках він тримав дрючка, яким тільки-но гепнув по голові возного.

— А далі що? — розгублено спитав він, дивлячись на підлогу, де лежав суддівський.

— Замкнемо возного для початку.

Розділ 14\

У якому Богуслав відгадує загадки Кшиштофа

Львів. 1 вересня. 1768 рік. Четвер

Голота палив одяг. Кунтуш, сорочка, штани в перші ж години його недовгого перебування в підземній в’язниці перетворилися на смердюче дрантя. Воно аж прилипло до тіла й віддиралося, здавалося, разом зі шкірою. Врешті після всіх процедур змарнілий, проте вимитий ліценціат сидів навпочіпки перед грубою в батьківській майстерні. Голий до пояса, у самих полотняних штанах, він час від часу тикав палюгою у свій кунтуш, мовчки дивлячись, як вогонь жере дороге сукно. Голота здригнувся, коли його потилиці хтось торкнувся. Богуслав підняв голову. Знахарка повільно перебирала його волосся і скорботно дивилася згори вниз.

— Знову, дурню? — Сташка опустилася поруч і обійняла його, притулившись губами до обличчя Голоти.

— Інколи туди варто потрапити, Сташечко. Що-що, а думається в ямах найкраще. Голову продуває від різної полови, — втомлено відповів він і оглянувся навколо. Поруч мовчки стояли Мнішек з Яриною, на тапчані, збентежено дивлячись із-під лоба, сидів Гусак.

— І що ж там, у тій голові, залишилося? — знахарка торкнулася його вилиць.

Замість відповіді ліценціат різко встав і тицьнув пальцем у стелю. Усі підняли голову й подивилися на малюнок старшого Корибутовича — колесо з грецькими словами замість спиць.

— Ось це залишилося. Зерно без полови.

— Голото, прошу, без заплутаних монологів, у нас небагато часу, — скривив губи Мнішек.

— Шматок паперу з саме таким малюнком я побачив на столі Шлієркампа, коли він віддав Богу душу. Очевидно, він дуже цікавив покійного... І я думаю, воно — ключ до всього, що тут відбувається. Перш за все ключ до всіх тих смертей.

— Як це? — здивувався граф.

— Сидячи в темряві, особливо якщо ця темрява в Татарні, відчуваєш себе не надто хороше, — відповів Голота, сідаючи за стіл. — Хочеться бігати, дерти на собі волосся й кричати нелюдським голосом, б’ючись об стінки. Але коли заспокоюєшся...

— Голото, а можна коротше? — не витримав знервований Мнішек. — Нині не час для твоїх розлогих лекцій. Якщо ти не пам’ятаєш, я нагадаю — за тобою полюють.

— А коли заспокоюєшся, — ніби не звернув уваги на товариша Голота, — то починаєш міркувати. І саме тоді я подумав про цехмістра. Пам’ятаєте його історію?

— Прибув до Львова без шеляга в кишені, а тоді щасливо звеличився? Аякже. Її всі знають, — погодився Гусак.

— Так от — усе це завдяки босоркані. Її руками він убив свого майстра, одружився з його вдовою. Його конкуренти зникали, вмирали, хворіли, а він усе багатів. Минулого літа йому знову знадобилася відьма. Я думав, убивати партачів, бо ж занепадав цех. Я думав, убивати своїх майстрів, бо треба було забрати багатий контракт Жевуського. Бо ж це раціонально, а Шлієр-камп — раціональна людина, чи не так? — звернувся Голота до аудиторії, яка, не розуміючи, до чого він веде, просто мовчки дивилася на нього.

— Був раціональною, — буркнув Гусак.

— Але ж... Дивіться. Замовлення гетьмана Жевуського цехмістер отримав, нажахані конкуренти-партачі потроху тікали зі Львова, як навіжені. Та, незважаючи не це, вбивства тривали. Чому?

— Значить, було щось іще, — швидко проказала Сташка, що задумливо підперла голову рукою. — Причина, про яку ми не знаємо.

— Так! І я також думав про це! І саме тому мене так вразив малюнок на столі Шлієркампа, що я й не думав відбиватися від ціпаків і тікати. Мене як заціпило. Це й була причина. Шлієркамп шукав щось!

— Але що? — запитав Мнішек.

— Не маю уявлення, — чесно зізнався Голота. — Але... Ονούφριος, Νικόλαος, Θεόδωρος! Онуфрій, Микола, Теодор. Мені здавалося, що це щось знайоме. І справді.

Голота підійшов, витяг із торби аркуш, який дав йому возний, і протягнув Гусаку.

— Список загиблих малярів. Померлих із минулого року. Список починається батьком, а закінчується Войнаром. Із тринадцяти загиблих дев’ять мають імена Онуфрій, Микола та Теодор, — продовжив ліценціат. — Теодор Голємбовський, Онуфріо Мореллі, Ніколас Лумоса, Нікола Кнавс, Микола Хорначек, Онуфрій Пістровський...

— Чекай, чекай! Там є й інші, — заперечив Гусак. — Дезідерій Тоцці, Міхай Аппельць, наприклад. Що з ними?

— Інші померли природними смертями, або ж то був справді нещасний випадок. Дезідерій справді невдало випав із вікна. Аппельця повісили грабіжники, які знали про те, що він дорого продав свої роботи. Не входить до нашого списку й Федір Гемба — він випадково зламав карка на очах натовпу — упав п’яний у канаву. З тринадцяти померлих залишається лише дев’ятеро — і всі вони Онуфрії, Миколи, Теодори. І вони помирали один за одним із чіткою послідовністю.

— Якою це? — знову запитала схвильована Ярина.

— Приберіть зі списку возного тих, про кого я сказав, що вони померли своїми смертями. Я їх викреслив. І читайте імена. Читайте! Лише імена! — він тицьнув листка Мнішеку.

— Онуфрій. Ніколас. Теодор. Онуфріо. Нікола. Теодор. Онуфрій. Микола. Теодор... Це якесь безумство, — прошепотів розгублено Мнішек.

— Що це має означати? — закліпав очима Гусак.

— Лише те, що хтось убивав людей із тими ж іменами, що й на колесі, — тицьнув Голота у стелю. — І вбивав послідовно, з якоюсь диявольською метою.

— Голото, давай без таємниць. Ти б не говорив так багато, якби не мав пояснень! Хоча б припущень. Що ти зрозумів? — несподівано закипів Мнішек.

— Думаю, це все батько, — нарешті відповів Голота. — Він сховав щось. Колесо — ключ. А отвір для замка — тут, — торкнувся Голота скроні.

— Де? — швидко запитала Сташка, дивлячись на нього своїми блискучими чорними очима.

— Як казав батько — все у храмі пам’яті... Там Теодор, Миколай і Онуфрій.

— О, Господь! — несподіваної вирвалось у Сташки. — То ось, що ти зрозумів у своїй Татарні? Теодор, Миколай і Онуфрій! Треба ж, — сплеснула руками знахарка. Вона замовкла й огледіла всіх навколо, немов перелік імен мав щось значити для них. Та всі лиш мовчали. — Це ж храми! Церкви! — прошепотіла Сташка, і щось гучно ляснуло. То Гусак влупив себе рукою по лобі. Маляр шепотів губами прокляття і, здається, згадував усі лайки, які знав. — О, до ще одного дійшло. Голото, так?

— То все церкви? Святого Миколая, Онуфрія й Теодора?

— Церкви? — недовірливо запитав Мнішек. — Але де?

— Усі одна біля одної, у Старостинській юри-диці. За мурами, — відповів Гусак.

— І що? Що там? Що там шукати? — повторював Гусак.

— Я не провидиця. Думаю, треба йти й дивитися, — захихотіла Сташка.

— То це нам шлях до... До чого це стежка? — запитально прошепотіла Ярина, яка до цього не казала й слова.

— Хтозна, — сіпнув плечима Голота. — Я б і сам за відповідь півжиття віддав...

Розділ 15

У якому Онуфрій розкриває таємниці

Львів. 1 вересня. 1768 рік. Четвер