Остання босорканя - Карюк Сергій - Страница 2

Те, що таким виявиться фінал вистави, було зрозуміло ще з годину тому, коли на ярмарку в Жидачеві з’явився віз і звідти повилазили незнайомі лялькарі. Зайди спокійно собі почали чаклувати над дерев’яним будиночком для вертепу, хоча на іншому кінці галяви стояв віз старого Черняка. Старий, що завжди ставив вертеп у Жидачеві, аж закляк від несподіванки, а його люди навіть на мить перервали виставу. І хоча швидко отямилися й продовжили, було вже запізно — міщани дивилися на новоприбулу трупу, а дехто навіть пішов глянути, що то за одні. Ті ж, мало турбуючись поглядами Черняка, закликали людей і почали. Вистава прибульців була вдалою. Скоро від воза старого Черняка до зайд почали перебігати глядачі. Біля воза Черняка їх ставало все менше, і черняківські скрипіли зубами від люті — усі сподівання добре заробити на ярмарку розсипалися на порох. Не дивно, що Чорновус, який уже три роки крутив у Черняка лялькою Запорожця, врешті не витримав і йшов тепер до конкурентів, закачуючи рукави.

— Чорновус. Як я й казав, — ліниво потягнувся на копиці сіна Голота й повернувся до світловолосого юнака, того самого, що вже з годину невдало продавав жупана. — 3 тебе мідяк, графе.

— Ти казав, що він морди наб’є прибулим, — відповів юний граф. Він уважно слідкував очима за Чорновусом, який рішуче продирався крізь натовп.

— Ще й як наб’є. Він злий після вчорашнього, бо програв мені чоботи, — засміявся Голота, не відриваючи погляду від актора.

— Побачимо. Твоя метода віщування майбутнього щось не завжди працює. Пам’ятаєш, Магдалену?

— Завжди працює, — заперечив Голота. — Просто є обставини, що впливають на її точність. Випадковості. У Валахії, наприклад, то був скажений чоловік отієї Магдалени...

— Що тобі носа зламав?

— То була прикра несподіванка.

— Якби не я і не Мірек, — граф кивнув на немолодого слугу, що чистив каптан, — із тебе місиво було б.

— Ризик — то справа для шляхетних. Вам, графе Мнішеку, того не зрозуміти. У вас душа простолюдина, — презирливо скривився Голота, а граф у відповідь зареготав.

— Дивись краще на свого Чорновусого, йолопе!

І справді, справи у Чорновуса йшли не надто добре. Розлючений лялькар потрапив у засідку. Чолов’яга лише наблизився до воза зайд, як конкуруюча контора припинила виставу про царя Ірода й виставила проти нього аж трьох здоровенних лобів. Чорновус зрозумів що до чого занадто пізно. Пика його негайно заплила синцями, а сорочка шматтям метлялася по всьому тілу. Він ще вигинався, бив у відповідь і крутився, як в’юн, та зрозуміло, що то ненадовго. Вертеп старого Черняка, де була лиш молодь та дівки, злякано дивився, як їхнього силача забивають — допомоги чорновусому чекати було марно.

— Здається, пане Голото, вам платити. Програв ваш знайомий, — уїдливо посміхаючись, промовив Мнішек. Голота похмуро подивився на нього й виплюнув соломинку, яку тримав у роті,

— Побачимо ще, — скочив він із копиці й не-спіхом почвалав до місця чубанини, навколо якої зібрався натовп. Юрбі така вистава подобалася навіть більше, ніж вертеп.

***

— Добрий жупан, хороший жупан, — натужно виводив голос.

— Замовкни, Міхале, від твого нудного голосу мені ще гірше... Тс-с-с-с...

Голота засичав від болю. Він розлючено відкинув руку повногубої дівчини, яка саме мастила його розпухлу мармизу, і вперіщив на неї розлючений погляд.

— Боляче, кажу ж, Сташко! Ти розумієш людську мову? — пролепетав він розбитими губами.

— Сиди смирно, йолопе! — відрізала чорнява красуня з татарськими вилицями, що стояла біля Голоти, притискаючи до грудей невеликого банчака. — Чи це я тебе, герою засцяний, у ту бійку посилала?

— Гроші програв би Мнішеку... Не міг не піти.

— А так виграв?

— Так повтікали ж ті, зі своїм хелмським вертепом, — задоволено розтягнув розбиті губи Голота.

— Якби не Мірек, то не повтікали б...

— Якби, якби... — засміявся хрипко Голота. — Програв — то плати.

— Оббираєш Мнішека?

— Оббираю. Він багатий спадкоємець, а я голодранець. Треба ж заробляти. Правда ж, графе? — з натугою повернувся він до Мнішека, що стояв із жупаном, протягуючи його кожному перехожому. Обличчя у нього також запливало синцями.

— Іди під три чорти, Голото. Я востаннє твою дупу рятую, — проговорив граф, торкаючись носа, з якого ще хвилину тому юшила кров.

— Хе-хе-хе. То Міреку хіба дякувати, пане магнате. Від вас сьогодні мало було зиску...

— Я не звик кулаками махати, коли є добра криця... то ж ваша холопська забава...

Голота знову хрипко засміявся, а тоді замовк, бо боляче було пошматованим губам, які після бійки розлізлися пикою, наче розчавлений вареник із вишнями.

— Зате як красиво ви, пане Міхале Вандаліне, падали. Як античний герой. Гектор, якому під сраку Ахіллес надавав. Як же той здоровий дурень із Хелму красиво збив вас із ніг. Лягли собі й заснули.

Голота заіржав. Графський вихователь Мірек, що не вирізнявся балакучістю, не стримався й пирхнув, а Мнішек зло засопів. З аристократичного носа графа знову полилася кров. Тримаючи голову догори, щоб не замастити жупана, він показав пальцем на Голоту.

— Дівчино, заспокой цього бовдура, бо я за себе не відповідаю!.. Жупан, добрий жупан!!! — горлав він, задираючи голову.

Сташка піднялася від Голоти, смуглява чорновуса мордяка якого вже блищала від мазей, підійшла до Мнішека, швидко зупинила кров і повернулася до слуги графа, обличчя якого також переконувало, що хелмські вертепники — хлопці хоч куди.

— Скільки за жупан? — Мнішек аж підстрибнув від дзвінкого голосу. Молоденький хлопчина було протягнув руку, щоб торкнутися лискучого шовкового шиття, як бородань-батько суворо потягнув його за плече.

— Ідемо, дурню. — Мнішек, з якого від стояння на сонці вже річкою тік піт, лише безпорадно підняв очі вгору.

— Єзус-Марія, — проказав він і повернувся до Голоти, якого аж судомило сміхом від такого вправного виторгу. — Та не іржи, як кінь, Голото, усіх покупців відганяєш!

— Покупців?! — аж захлинувся той. — Яких покупців, довбню? Ой-ой-ой, я не можу, — закачався від реготу Голота, а тоді вправно показав, з яким замогильним видом протягав до людей свій крам Мнішек. Городяни, що проходили повз, зареготали — надто реалістична вийшла пародія.

— Бачиш? — реготнув Голота — Таланту негоціанта, Мнішеку, у тебе ні на грош!

— Може, тому що я не негоціант?!. — огризнувся той. — І може, я стараюся для всіх!

— Не треба було грошима по всій Валахії засівати, та й у Семиградді теж. Вино хлебтати відрами, а ота Марієтта в Мункачі взагалі була зайва. Як і Клементина, і Агнеса, і...

— Щось я не чув від тебе заперечень, коли ти сам хлебтав вино, Голото!

— А чому ж я маю заперечувати поважній особі, яка пригощає друга? — здивувався Голота. — Я звичайний убогий мандрівник. Хто я такий у цьому світі? Піщинка, яку жене вітер життя!

— Не впізнаю людину, яка на кожному кроці хвалилася про своє навчання в Болоньї, подвиги на Запоріжжі й мандрівки всією Європою.

— То було колись, — швидко заперечив Голота. — Тоді то було доречно розповідати. А нині треба засунути гордощі подалі й виживати. І так уже їдемо голодними з самого Мункача. Бо хтось витратив останні гроші на Марієтту!

— Я ж покутую той гріх... продаю кунтуша.

— Продаєш? Гендляр із тебе лайняний... — знову почав Голота та замовк, бо до Мнішека наблизився багатий городянин, який цупко вхопився за рукав жупана й заходився його мацати. Продавці затамували подих, а городянин усе дивився, схилившись над кафтаном, не розгинаючись.

— Чоловіче добрий, ти б, може, жінку свою так руками мацав, — не витримав Голота.

— Га? — глухувато наставив вухо до Голоти міщанин.

— Кажу, купуй чи йди собі, глушмане.

— Ага, ага, — продовжив свої дослідження чолов’яга, мало звернувши увагу на Голоту.

— Диви, яке настирливе...

— Голото, замовкни, заради мук Господа нашого. Так ви купуєте чи ні? — запитав Мнішек чолов’ягу.