Остання босорканя - Карюк Сергій - Страница 11

— Дуже цікаво у вас, вельмишановні пани, але я до вас на мить, мені час іти... — Ярина, перекинула через плече свою торбу, набиту паперами. — Тітонька буде сварити, — Голота підняв брови, а Мнішек підхопився.

— Не йдіть, пані Ярино. Посидимо ще трохи, а тоді я проведу вас, мені треба до родичів на Вірменську. У капуцинів дуже красивий сад — прогуляймося ним. Бо ж я маю таки перепросити за свою дурість.

— Приймаю запрошення, — Ярина подивилася в очі графові. Голота глянув на Мнішека, що сидів біля поетеси з дивним поглядом, і втопив губи в кухля з пивом.

— Здається, наш безтурботний граф скоро втратить здатність здраво мислити. Якщо вже не втратив, — пробурмотів він Гусаку.

Розділ 7

У якому головний герой врешті згадує про свої вміння й бере слід

Львів. 25 серпня. 1768 рік. Четвер

Уже з годину Богуслав та Сташка човгали розпеченою бруківкою, продираючись крізь густу прозору імлу важкого львівського повітря. Через проклятущу спеку Львів та околиці, здавалося, смажилися на повільному вогні. Неможливо було навіть підняти голову вгору — так немилосердно палило. Сташка, яка скакала з камінця на камінець босими ногами поруч із блідим Голотою, нарешті не витримала.

— Як так сталося, Голотонько?

— А отак, — похмуро буркотнув він. — Бо не можна було вчора мішати мальвазію з пивом, а тоді ще й горілку пити. Отак воно й сталося.

— Та я не про те! Як це тебе батько один виховував?

— Мати померла після пологів, — не повертаючи голови, проказав Голота.

— Батько її кохав? — заглянула в обличчя ліценціату знахарка.

— Мабуть, — зупинився він, тримаючись за поперек руками. — Тітка казала, то було кохання, наче з пісень. Правда, у піснях не співають про те, що вся та амор може занапастити купу життів. І таки занапастила.

— Кому це? — і не думала зупинятися настирна Сташка.

— І матері, і батькові, та й усім, — махнув рукою Голота. — Єдиний, кому воно пішло на користь, — то я. О, Господь святий, краще б я не народжувався, — Голота важко сперся об ріг будинку, намагаючись угамувати шлунок, що несподівано взявся гайдамакувати. — Постою трохи...

— Але ж ти не відповів? — не вгамовувался знахарка.

— Сташко, залиш мене у спокої... — Голота помовчав, збираючись із думками.

— Батько зрікся всього, — врешті вичавив він із себе. — Пішов до неї голий-босий. А як померла, то навіть не побачив її. Бо мусив мене нести до кормилиці. У монастир домініканок його не пустили. Тицьнули дитину і зачинили ворота.

— А далі?

— У монастирі її й поховали. Потім тільки абатиса допустила його до могили. Тітка казала, мало не збожеволів тоді. Лише малярство його витягло з того світу. Малював безперестанку свої символи й алегорії.

— А... — почала Голотина супутниця.

— Годі, давай не будемо більше. Тим паче, що наче дійшли... — зупинив цікаву подругу Голота. — Почекай мене тут, прошу. Хтозна, що там усередині.

Корчма на Совиному ставку і справді виглядала дещо дивно. Та це була й не корчма навіть — просто просторий літній курінь, укритий очеретом. Посеред куреня стояла піч, там же на великому вогні смажили, тушкували, парили, різали й приправляли. Зайчатина, кури, свинячі ноги, перепели, качки висіли на кількох стовпах разом із віниками пахучих трав і приправ. Рибалки весь час підносили щойно виловлених коропів, линів та карасиків, які тут же відправляли куховаркам, а ті з масними від поту обличчями чарували над казанами та пательнями. Шинкар — величезний, укритий чорним цупким волоссям єврей Бер сам наливав численним гостям пиво та настоянки.

— Що пан бажає? — кинув на Голоту уважний погляд чорний, як ніч, Бер.

— Мені б води...

— Тільки пиво та сливова наливка! Іншого нині не маю, пане. Пиво найкраще — острозьке, мені його кожного другого дня привозять. А наливка моя. Сам, оцими руками сливи відбираю, сам її роблю. Маю секрет. Мою слив’янку з Кракова приїздять пити... Смакота! — Бер блиснув очами й поцмакав масними губами так, що Голота не міг не засміятись.

— Тоді наливки. Якщо вона така знаменита, — і собі всміхнувся на широку усмішку шинкаря Голота.

Бер швидко кинувся вглиб своєї пекельної кухні, окутаної парою й димом, а вже за мить повернувся з пляшечкою. Голота обережно торкнувся темно-зеленого скла. Пляшечка була холодною, як крига. Ліценціат здивовано підняв брови.

— У воді їх тримаю. Біля джерела, — знову усміхнувся Бер.

— Тьху, а я й не докумекав. Ставок же ж поруч. Добре ви придумали тут шинок поставить. І прохолода, і вигода — он вам рибалки вилов носять.

— І раків маємо. І качок в очереті стріляємо, — похвалився шинкар.

— Та я чув. Тільки мені сказали, що то вельможі полюють...

— Та ми й у вельмож купуємо. І їм зиск, і нам.

— Хвацько у вас усе вигадано. Тільки-от, мабуть, комарі ввечері їдять поїдом? — Голота відпив трохи слив’янки й аж облизнувся. — Ого! Господарю, наливка ваша — найсмачніше з того, що я коштував останні років зо п’ять!

— Дякую, пане, — бородатий Бер знов розплився в усмішці. — А те, що близько до води, то й добре, і погано.

— Чого так?

— Комарів то ми димом лякаємо, а от гостей доводиться пильнувати. Як вип’ють, то до води лізуть...

— І що, тонуть?

— Аякже! Та в мене хлопці на човні з ліхтарями плавають, витягають усіх. Я про гостей турбуюсь, — гордо вклонився шинкар Голоті.

— О, то ви гарно придумали. І що, всіх витягаєте? — примружився Голота. Бер відразу спохмурнів.

— Що, розповіли вам про минулий рік? Коли маляр потонув?

Чорний Бер не надто охоче, але розповів Голоті, як усе було тогоріч. Як прийшов одного вечора маляр Корибутович, який був у них частим гостем. Як сидів і мовчки цмулив наливку, а тоді наче сказився. Ліз у воду, хоч і упрошували його не робити дурниць, затявся, хоч ріж. Тоді Бер дав знак хлопцям, які завжди дивилися за такими дурнуватими гостями, і вони тихенько поплили на човнах за скаженим малярем. І все йшло добре, поки ті йолопи води не черпнули. А поки вилили воду, то здорованя Корибутовича й слід запав. Плавали, гукали — марно. Маляра знайшли лише за тиждень. Тіло зачепилося за корч.

— От така сумна історія, — зітхнув шинкар.

— Це точно, сумна, — сухо промовив Голота, допиваючи наливку. — А налийте-но мені ще. Дуже вже вона смачна, господарю, ваша слив’янка...

***

Хтиво розмальовану бляху видно було ще здалеку. Ковбаса, яку ледь стримували мотузочки, випирала крізь них, і її масні боки нагадували щось невловимо непристойне. Голота відразу впізнав батьківську роботу. Той завжди казав, що такі малюнки — яскраві та обурливі, полюбляють повні бовдури. Особливо багато їх чомусь було серед пекарів і ковбасників, що, як сороки, тягли собі все блискуче.

Голота штовхнув двері й відразу ж зіткнувся з товстуном, що ніс чан із купою м’яса та кишок. У приміщенні стояв стійкий запах крові, Голоті аж у носі закрутило, а шлунок знову застрибав.

— Добрий день, пане Майзлю. Мене звуть Голота, — ввічливо усміхнувся гість, якого нудило з усе більшою силою.

— Так, пане, — обережно відповів німець-ковбасник, поставивши чан на підлогу й витираючи руки об фартуха.

— Я син покійного Кшиштофа Корибутовича, мені розповіли, що то ви знайшли його...

— Маляра? Так, так. Минулого року. Така безглузда смерть. Наче лише вчора він мені бляху розмалював... — зобразив сум на своєму невиразному обличчі ковбасник.

— To ви його знайшли? — перебив Голота, не даючи ковбаснику поринути у спогади.

— Я. А ви його син, той, що був у мандрах?

— Так, — коротко відповів Голота, не вдаючись у деталі. Бо ж аж відчув, що ковбасник лише чекав миті, щоб завести довгу нудну бесіду.

— Співчуваю вам. Кажуть, ви тікали від правосуддя?

— То було давно, — витиснув із себе Голота й замовк, ковбасник же, зрозумівши, що оповідок не буде, зітхнув і продовжив.