Лихе око - Кокотюха Андрій Анатолійович - Страница 33

Віктор не помилився, побачивши, як спалахнули гнівом очі Галини, щойно та вздріла Ніну, свою донедавна дорогу куму. Позадкувавши, жінка швидко оговталася, опанувала себе. Крикнула так, як гукають на допомогу:

– Дене! Сюди йди, бігом! Гості до нас!

Сотник не вийшов – вибіг назустріч. Прибулі, не змовляючись, підсвідомо стали порядком, який збоку нагадував трикутник, або ж клин, яким наступали тевтонські лицарі. Ніна була ударною силою, на передньому фланзі. Роман – по її праву руку, трохи позаду. Віктор – ліворуч, іще далі, немов прикриваючи тили.

– Оце так з’ява! – гмикнув Ден. – Представницьке товариство.

– Зуби не заговорюйте, куме, – процідила Ніна.

– Скажіть своїй жінці, куме, аби прикусила зубами язик у моїй хаті, – Галина говорила до Мірошника, – бо як прийшли, так і підете.

– Скажіть, куме, своїй дружині, хай не стартує. – Роман глянув на Дена, так само старанно ігноруючи Галю. – Прийшли ми по-доброму.

– Уважно слухаю.

– Навіть чаєм не пригостиш?

– Ви ж не чаювати набігли.

Фролов відчув – час втручатися.

– Брек, брек! – Він ступив наперед, став між жінками, розкинув руки. – Можна без чаю. Але так само можна й без пролиття крові.

– Ніхто нікому не обіцяв кров пустити, – кинув Роман. – Краще без крайнощів, і не нагнітати взагалі. Далі нема куди.

– Поки вас не було, ніхто нічого не нагнітав, – огризнувся Ден, торкнув дружину за плече. – Скажи, зай? Спокійно, тихо собі сиділи. Думали серіальчик який глянути.

– Маємо серіал у реалі, – додала Галина. – Реаліті-шоу, не інакше.

– Гайда до переговорів, – мовив Віктор. – За тим і прийшли. З миром, якщо що. То Галя почала огризатися відразу.

– Не бачу предмета перемовин, – сказав Ден твердо.

– Зараз я поясню вам те, що вже пояснив вашим дорогим кумам. Заспокоїлися, роздягнулися, сіли, побалакали.

Напругу вдалося послабити. Аж так, що Ден першим простягнув Романові руку, а Ніна, своєю чергою, легенько дзьобнула в щічку Галю. Надалі товариство зробилося підкреслено ввічливим. Мірошник галантно прийняв у Ніни пальто, Сотник метушливо допоміг гостям прилаштувати одяг. Чаю й кави ніхто не хотів. Фролов дочекався, поки всі розсядуться, й став посеред кімнати, немов розпорядник корпоративу, потер руки.

– До наших справ. Тут дещо спливло, Дене. Про тебе.

– І чого ж я про себе не знаю? – підозріло спитав Сотник.

– Простіше пояснити, чого ми з Романом не знали про тебе. Наголошую: все, про що говоримо тут, за межі нашого кола не вийде.

– Таке вже було. Дежавю, – нагадала Галина.

– Згоден. І мене особисто цей день бабака з інтервалом у чотири роки дуже турбує й бентежить. У нашій історії повторюється все. Включно із дурною загибеллю Антона, через яку ми й ходимо по колу. Денисе, ти був останнім, хто розмовляв із Вірою тої ночі, коли її вбили.

Фролов не питав, мовив упевнено. Від того ефект проявився не відразу, та став сильнішим, ніж передбачили. Сотник пополотнів, тут-таки – почервонів, а за пів хвилини кров знову відступила від лиця. Галина поклала свою руку на чоловікову, притулилася до Дена ближче, немов приросла. Непоміченим це не лишилося, і Віктор красномовно глянув на Ніну – її, на відміну від Романа, він не зміг остаточно переконати.

– Коли так, мусив бути хтось передостанній.

– Браво, швидко дав собі раду. – Фролов показав відразу два великі пальці, легенько струснув руками. – Хоч не заперечуєш, стає клепки.

– Тільки я не наживо. Телефоном.

– О першій ночі.

– Звідки відомо? І ще раз: якщо я був, як ти кажеш, останнім, хтось спілкувався з нею до мене. А перед тим, припускаю, ще хтось. Вікторе, ми давно на «ти». Я ж знаю тебе, бачу наскрізь. Стрілки переводиш? Від кого? Довго не гадатиму – від себе.

Фролов опустив руки, розвернувся всім корпусом до Галини.

– Чоловік із дому Вірі дзвонив? Ради Бога, бережи наш час. Не кажи, що нічого не знаєш.

Галя розтулила рота – слів не знайшлося.

– Суду все ясно, – задоволено сказала Ніна.

– Якому суду, подруго? – визвірилася на неї Галина, забувши про нещодавні обіймашки. – Хто тут кого судить? Хто кому прокурор?

– Отут вона права! – Віктор знову повернув утрачені позиції арбітра. – Ані слідчих, ані прокурорів, ані суддів. З вами адвокат, хай кілька років не практик. Але я знаю, що роблю.

– Ти вже наробив. Ми послухали, – процідив Ден.

– У нас був вихід? Так, я мусив прорахувати Віру на кілька кроків уперед. Хто ж знав, що рахувати доведеться на кілька років? Ніхто. Не шукайте офірних цапів. Ми не для того зібралися.

– Досі не розумію, для чого. Ти звідкілясь дізнався, що я тієї ночі дзвонив Вірі. Що з того?

Фролов потер перенісся, ніби поправляючи невидимі окуляри.

– Я відповім, – заговорив. – Але все має бути абсолютно чесно. Знаєш, чому ми тут? Бо нам треба домовитися про спільні дії. Зокрема – однакові покази. Перелік дзвінків і абонентів має така собі Лариса Кочубей. Станом на тепер вона не грає на боці слідства. Проте найближчим часом змушена буде поділитися добутою інформацією зі слідчою. Якщо ні – Вербна сама додумається перевірити номер Віри в базі мобільного оператора. У нас усіх є максимум доба.

– Для чого? – спитала Галя.

– Кажу ж: домовитися. Придумати пояснення. Ніна підтвердить Романове алібі. Ти – алібі свого чоловіка.

– Денові не треба твого дурного алібі!

– Не таке вже воно й дурне, – терпляче мовив Фролов. – Поясни своїй дружині, Денисе, що я правду кажу.

– Вона в курсах! – вкотре не стрималася Ніна.

– Звісно, звісно. Інакше сформулюю: ліпше мені розкласти на пальцях, як і до чого я дотумкав. Бо я найкраще з вас знаю Вербну. Варто їй додуматися до того самого – і твоєму чоловікові, Галю, не відкрутитися.

– Оце так.

Лорі вдалося здивувати Гайдука не менше, ніж її саму здивувала сповідь Графині. Почуте поклало на лопатки, і вона не могла оговтатися більше години. Зоя пояснила: втомилася тримати це в собі, й навіть тепер, виливши душу й розкривши давню таємницю, не знала, як дати раду надалі. Своєю чергою, Лора відчула гостру потребу лишитися на самоті, перетравити все, написати подумки нову історію з чистого аркуша – і аж потому відзвітувати шефові. Попрощалася швидко, повернулася на базу.

Це був один із тих рідкісних випадків, коли Лариса Кочубей спершу узгоджувала рішення, а потім – ухвалювала його. За переворот у мізках, зроблений Графинею, вона не готова була відповідати. Краще дати віжки Гайдукові.

– Можеш заспокоїти начальство. Конкуренти з «Кредитного» за таких розкладів тут жодним боком.

– Ну, в мене й без того були аргументи на користь твого твердження. Поки ми з тобою працювали в полях, у Києві певна робота теж велася. Але тут не козир. Ти джокера витягла. Робимо за житомирський карний розшук усю роботу. Ось побачиш, не подякують.

– З того, що ми вже знаємо, обох відкидаємо. – Говорячи, Лора дивилася в темне вікно службової квартири. – Сотник єдиний, хто фізично не міг виконати кабальну Вірину вимогу. Розумієш, після її повернення, загальних зборів та ультиматуму кожен став сам за себе. Але там, де Фролови, Мірошники й Графиня реально мали змогу викрутитися, піти на умови й закрити ґештальт, Ден із Галиною розгубилися. Віру Леонідівну зі зрозумілих причин мало обходило, що бізнеси Сотників у плачевному стані, вони навіть машину продали.

– Жодної тобі емпатії.

– Еге. Жалість – не в характері Домонтович. Їй вдалося легко вибити з колії Вадима Графа, єдину непричетну до змови людину. Тільки ж він – вразливий істерик, не вбивця. Так стали зорі на небі, що саме він привернув нашу увагу до тієї давньої історії. Насправді, Гайдуче, там Зоя тримає все під контролем. Вона єдина з усіх, хто взагалі не намагався в той момент домовитися з Вірою. Розуміла – у неї точно не вигорить, порожняк. Їй простіше виконати вимогу й назавжди забути про колишню свекруху.

– Фролов і Мірошник, значить, на щось та й надіялися.