Лихе око - Кокотюха Андрій Анатолійович - Страница 31

Ефект цілковито задовольнив нотаріуса.

Роман не встиг оговтатися: Ніна пружною кішкою підхопилася, кинулася на чоловіка. Віктор не втручався, і якби Мірошник вчасно не перехопив її руки, то з одним оком довелося б попрощатися. Чи в кращому разі – дістати відчутну травму. Щонайменше дружина могла подряпати йому обличчя.

– Козел! Сволота! Навіщо, чому?!

Ніна кричала, виривалася, звивалася. Роман перейшов у контратаку, сильно відштовхнув. Жінка пролетіла через увесь кабінет, вдарилася об стіл, зойкнула. Тут уже Фролов прийшов на допомогу: підхопив під руки, не дав упасти. Потім обхопив, стиснув так сильно, як тільки міг, гаркнув Мірошникам:

– Обоє заспокойтеся мені тут! Ич, розійшлися! Брейк, голуб’ята, по кутках!

Ніна тяжко дихала. Кутики очей зволожіли, все ж Роман спромігся довести до сліз. Мірошник швидко стискав і розтискав кулаки, розминаючи пальці.

– Що це було зараз? – спитав Віктор уже спокійніше.

– Він не казав мені про той дзвінок, – мовила Ніна. – А я не бачила його вдома.

– Тебе саму десь носило тоді, – нагадав Роман. – Я можу те саме сказати.

– Але Вірі не я дзвонила! – Ніна тицьнула в чоловіка пальцем, наче револьверним дулом. – Мене не було вдома рівно стільки часу, скільки тобі б вистачило зібратися, доїхати до неї додому, задушити й повернутися назад! Ти після всього зіграв у початок мирних перемовин! Віра впустила тебе без страху!

– Ти говориш так, наче там була і все бачила, – вставив Фролов. – Зараз видихніть, разом. Порахуйте до десяти – і видихніть. Мало – ще раз до десяти. Поки знову не почнете любити одне одного й триматися разом у горі й радості.

– Після того, що ми почули…

– Цить, Ромчику! – Віктор нарешті перейшов до конкретики. – Я в жодному разі не звинувачую тебе. Навіть якщо Ніна каже правду…

– Стоп! Це тільки припущення! Версія! – заперечила вона.

– Нехай, – погодився Фролов. – Обставини вимагають уже зараз дбати про вивірене до слова, до коми, до секунди алібі. Вас обох так чи інакше перевірятимуть, повірте адвокатському досвіду. Проти тебе, Романе, – факт, що тобі дзвонив Граф. Стеж за моєю думкою, а я спробую показати, як мислить у таких випадках моя давня знайома Віталіна Вербна. Отже, людоньки добрі, вона дізнається про те, про що Кочубей і я. Ви з Графом не друзі, знайомі от стілечки! – Він показав крихітну шпаринку між своїми вказівним та великим пальцями. – З якого переляку Графові раптом дзвонити тобі? А незабаром – потрапити під колеса? Відповідь: фігурант у бігах. Ховається. Його підозрюють у вбивстві, бо він визнав особистий мотив, і взагалі ку-ку, – палець постукав по лобі. – Чому в такій патовій ситуації Граф набирає тебе? Бо знає про тебе, Романе Мірошнику, дещо таке, здатне йому допомогти.

Ніна враз стрепенулася, розправила плечі, немов прокинулася від короткого глибокого сну.

– Не пудри нам мозок, – процідила крізь зуби. – Романе, ти досі не зрозумів нічого? Він стрілки на нас переводить! Голову морочить, туману напускає! Йому теж…

– Твою ж мать! – ахнув Мірошник.

Наступної миті він уже тримав Фролова за груди, трусив, лиховісно шепотів просто в обличчя:

– Тобі Граф дзвонив уже після мене! Ах ти ж паскуда, дядьку! Чи тобі – просто так, язика почухати? А може, ти так само тієї ночі контактував із Вірою?

– Жодних може. – Ніна стала поруч. – Точно. Сто відсотків. Залишається перевірити його алібі. Ти ж більше за нас усіх нашкодив, пане юристе. Тобі жива Віра найменше з усіх потрібна.

Вогники з двох пар очей нічим добрим не блимали.

– Руки геть, – вичавив Віктор. – Геть грабки, сказав. Я все зрозумів. Молодець, Ніно.

– Чого це? – Дивна похвала змусила трохи збавити оберти.

– Нагадала про того, кому жива Віра потрібна ще менше.

Роман Мірошник послабив хватку.

Таксі не знадобилося.

Дізнавшись, де Лора, Графиня пояснила, що звідти до неї, на Велику Бердичівську, два квартали. Дала орієнтир: недалеко від адвокатури, будь-хто дорогу покаже. Щоб точно не помилитися – там через дорогу, навскоси, є невеличкий канцелярський магазин «Олівчик» із копіцентром. Знайшовши потрібний будинок, Кочубей оцінила: повоєнна забудова, центральна частина міста, квартири не дешеві.

Зоя Граф таксує. Навряд чи їй по кишені така нерухомість. Вузлик зав’язала машинально, далася взнаки набута на слідчій роботі звичка помічати такі речі. Навіть якщо не знадобиться надалі, про незнайому людину дещо розкаже.

– Ще раз прийміть співчуття, – мовила Лора, переступивши поріг.

– Ви ж не співчувати мені прийшли. Не сприйміть за хамство, просто нерви.

– Розумію.

– Та що ви там розумієте!

Графиня стояла перед нею в махровому халаті, з-під країв якого виглядали простенькі домашні колготи. Голову Зоя покрила чорною хусткою, і Лора готова була битися об заклад: пов’язала демонстративно. Не лише з нагоди її візиту: найближчим часом змушена з’являтися в жалобі на людях. Пальці мусолили розкурену цигарку, попіл сірими сніжинками сипався на паркет.

– Дещо розумію. – Лора не збиралась мірятися із Зоєю, хто з них більша вдова. – Але відразу домовимося: мені подзвонили ви. Я прийшла до вас на ваше прохання. Свій поганий стан можете шліфувати об когось іншого. Якщо ви покликали мене, аби було на кого вилити злість…

– Вибачте, – каяття звучало щиро. – Я справді не знаю, на якому я зараз світі й що мені робити далі. Погано контролюю себе. Власне, через те й не хочу тепер нікого бачити.

– Чому ж тоді…

– Вас це не стосується, – знову не дала договорити Зоя. – Ви чудово розумієте, кого я маю на увазі. Може, поясните, чиїми похоронами мені займатися зараз? Колишня свекруха і чоловік лежать в одному морзі, уявляєте?

– Уявляю. – Лора пропустила повз вуха риторичне прохання щось там пояснити. – Отже, хто вбив Вадима?

Графиня жестом запросила пройти, зачинила за гостею двері. В кімнаті, одній із трьох, найбільшій, опустилася в крісло поруч зі скляним журнальним столиком, роздушила недопалок об денце попільниці. Від різкого жесту два недопалки випали – їх у попільниці назбиралася чимала гірка.

– Дозвольте кватирку прочинити? – скривилася Лора.

– Нє-а. Краще вже вікно.

Впустивши свіжого холодного повітря, вона сіла в таке саме крісло по інший бік столика. Помилку зрозуміла відразу. Амбре з попільниці зблизька залоскотало ніс, стрімко проникло в легені, аж зробилося сухо в горлі, почало дерти. Лора не стримала кашель, здійнявши фонтанчик попелу.

– Тю, чого це я?! – ляснула долонями Зоя.

Закусивши нижню губу, вона підхопила попільницю двома пальцями. Винесла на кухню, звідти почувся шум води. Повернувшись уже з чистою, сполосканою, Графиня ретельно витерла кругле денце паперовою серветкою. Не обмежившись цією гігієнічною процедурою, вона взяла тепер уже вологу серветку, старанно протерла поверхню столика.

– Так комфортніше.

– Дякую.

– Може, пом’янемо?

– Погано сприймаю алкоголь. Для мене пропозиції випити – завжди удар по нервах і психіці. Не хочу ображати відмовою, доводиться пояснювати щоразу.

– Без проблем. – Зоя запхала зіжмакану серветку в кишеню халата. – Хочете знати, хто вбив Вадима? Я вам скажу. Домонтович Віра Леонідівна, знаєте таку?

– Бачила раз у житті, – до Лори дійшло із запізненням, вона стрепенулася. – Стоп-стоп, як – Віра?

– Отак. Із того світу дістала. Мій Вадик перший, далі буде. Ви ж бачили, там цілий список. Нас зосталося семеро. І в нас мало часу. Доки Віру не відспівають і не поховають, її чорна душа не заспокоїться.

Схоже, Зоя вже пом’янула чоловіка.

– Я при своєму розумі й ні краплі не пила. – Графиня мовби прочитала її думки, Лорі зробилося ніяково. – Ви не знаєте, навіть не уявляєте, що то була за людина.

– Трошки начувана вже. Дещо пан Фролов розказав.

– Ой, той Вітя нічого про сестру не знає! – відмахнулася Зоя. – Він же не був одружений із її єдиним синочком, через якого все закрутилося! Не пан Фролов мусив мало не щодня звітувати, що все з Антончиком гаразд. І не він вигрібав по повній, коли Вірі здавалося, ніби щось не так чи не туди йде.