Выбери любимый жанр

Выбрать книгу по жанру

Фантастика и фэнтези

Детективы и триллеры

Проза

Любовные романы

Приключения

Детские

Поэзия и драматургия

Старинная литература

Научно-образовательная

Компьютеры и интернет

Справочная литература

Документальная литература

Религия и духовность

Юмор

Дом и семья

Деловая литература

Жанр не определен

Техника

Прочее

Драматургия

Фольклор

Военное дело

Последние комментарии
оксана2018-11-27
Вообще, я больше люблю новинки литератур
К книге
Professor2018-11-27
Очень понравилась книга. Рекомендую!
К книге
Vera.Li2016-02-21
Миленько и простенько, без всяких интриг
К книге
ст.ст.2018-05-15
 И что это было?
К книге
Наталья222018-11-27
Сюжет захватывающий. Все-таки читать кни
К книге

Лихе око - Кокотюха Андрій Анатолійович - Страница 27


27
Изменить размер шрифта:

– Фролов.

– Віктор, її двоюрідний брат. Здається, четвертим чи п’ятим записаний. – Вона знайшла в телефоні фото, звірилася. – Так, четвертим. Якщо порядковий номер щось означає. А ось це, – палець пересунувся нижче, – вхідний дзвінок. Після того Граф викликав мене. Отже, з потойбіччя йому дзвонив ось цей абонент. Вирахувати дуже просто, і…

– Лоро! – Шеф дзенькнув ножем об тарілку. – Такого абонента не існує. В природі.

2

Ранні сутінки вганяли в депресію.

Цього разу стан загострило снодійне, бо Лора встигла захопити лише кілька останніх годин білого дня. Точніше, сірого – Житомир повільно огорнув рідкий рваний туман. Він виявився нещільним, нагадував старе, багато разів пране й латане простирадло господині, яка має гроші купити нове, але сила звички переважає. Хай воно кілька разів зашите в непомітних чужому оку місцях. Зате батьки свого часу доклали зусиль, аби роздобути його, дефіцитне, й дати на весільний посаг.

Лорина мама мислила саме так – і сама Лора до заміжжя й переїзду від батьків спала вдома на старому, що розповзалося від віку, частоти прання й використання. Найбільше шокувала Лору новенька, ще й накрохмалена постільна білизна, яку мама більше десяти років ховала глибоко в надрах шафи, аби урочисто подарувати доньці в день весілля.

Ті простирадла Лора застелити не змогла – спрацював незрозумілий блок десь усередині. Просто не могла взяти їх до рук. Зрештою віднесла в лікарню швидкої допомоги, проте досі не спромоглася викинути з пам’яті.

Ось як тепер, коли вийшла в міський листопадовий туман.

Зустрітися найперше з Фроловим було її ідеєю. Гайдук не заперечував, узагалі залишив Кочубей цілковиту свободу дій. Єдиною умовою в таких випадках було тримати шефа в курсі поточних справ – і короткий підсумковий звіт щовечора. А також – не зволікати, відразу казати, коли потрібні допомога, підтримка, зокрема – особисте втручання. Чоловіки намірилися їхати на Київ відразу по обіді, та Гайдук навмисне затримався: чекав новин із головного офісу.

– Зранку нарізав технарям задач, – пояснив Лорі. – Якби не заморочилися вчора, ти б уже мала все на руках.

– Моя провина, – кивнула вона. – Сама мусила подумати про це. Ще вчора.

– Голова в тебе одна, – усміхнувся Данило кутиком рота. – Золота, вкотре визнаю, дуже цінна. Але – одна. Ти не маєш думати про все відразу, інакше не додумаєшся ні до чого.

– Тільки час втратили. Добу щонайменше.

– Не парся. Зуб даю, Ларисо Василівно, що тутешня поліція досі не допетрала, не використала шанс. Ми йдемо попереду, навіть коли діємо із запізненням.

– Звідки ти знаєш, що Вербна проклацала цю тему?

– Елементарно. Вициганив у неї лише роздруківку Графових дзвінків. Про інше пані слідча навіть не обмовилася. А я не підказував. Вербна виконала рекомендації свого начальства. Показала мені, сторонньому, документи ОРД[9]. Там може за добу зібратися велика купка паперів?

– Ні.

– Бачиш, відповіла. Якби інформація, на яку я зараз чекаю, серед документів була, Вербна сто відсотків показала б. Машинально, щоб я бачив – вони теж працюють.

– Згодна.

Аби прискорити процес, Гайдук набрав потрібного спеца в київському офісі. Насварив, обізвав черепахами. За пів години отримав на пошту потрібний файл, глянув, гмикнув, перекинув Лорі. Вона теж пробігла його очима. Потім – ще раз, уже уважніше, прокручуючи й тасуючи нові зачіпки. І вже тоді вирішила: першим візьметься за Фролова.

З усіх, кого Віра Домонтович за життя призначила ворогами, чоловік із базовою юридичною освітою підходив їй зараз найкраще.

Подзвонила. Назвала себе. Висловила співчуття. Домовилася про зустріч, відзначила: Фролов ні про що не питав, погодився відразу. Спитав, чи зручно приїхати в його контору. А Гайдук підвіз, побажав удачі й спокійної ночі, нагадав, що Сокіл повернеться завтра так рано, щойно зможе.

І Лора вийшла з машини в сірий туман.

Давно так гостро не відчувала себе самотньою, покинутою близькими людьми й найкращими друзями.

(window.adrunTag = window.adrunTag || []).push({v: 1, el: 'adrun-4-390', c: 4, b: 390})

– Заочно ми знайомі. Графиня зустрічалася з вами вчора.

– Ви теж звете її Графинею?

– А ви інакше можете назвати жінку з прізвищем Граф? Погодьтеся, на інше фантазії не вистачає.

Помічниця нотаря Фролова здивувала Лору. Спілкуючись із чоловіками його професії, часто звикла бачити в передбанниках їхніх контор молоденьких, до тридцяти років. Зазвичай помічниці – секретарками вони називали себе рідше – теж здобули дипломи правників і використовували службу в нотаріуса як стартовий майданчик для власної подібної кар’єри. Навчившись чогось років за десять, вони справді зростали або до юрисконсульта, або – до відкриття власного агентства.

Тут же гостю зустріла, а потім зробила каву жінка поважного віку. З вигляду – ровесниця свого шефа чи навіть трохи старша. Оправа її окулярів ніколи, здається, не була модною. Одягалася пані помічниця за модою – але зразка двадцятирічної давнини, коли народ масово купував турецькі светри на великих та малих базарах. Закріплювали образ джинсова спідниця й чобітки на грубих каблуках.

Каву жінка в товстому светрі робила не добру – дуже добру. Свій офіс Фролов обладнав у двокімнатній квартирі в центрі Житомира, на першому поверсі повоєнного будинку, тут була кухня, на кухні – плита. Це давало змогу помічниці варити натуральну каву в джезві, міцну, з пінкою, як і має бути.

– Не хочу турбувати її сьогодні, – Лора плавно перевела розмову в потрібний собі бік. – Нервовий зрив бачила на власні очі. Чудово розумію її стан.

Мало не бовкнула: пережила й сама таке, дізнавшись про загибель чоловіка. Та вирішила, що про її приватне життя Вікторові Фролову знати не треба.

– Могла грати, акторка з Графині непогана, – завважив той.

– Бачу, недолюблюєте родичку. Ну, Зоя те саме мені говорила. І, даруйте за відвертість, віддячує вам сповна.

– І це не новина. Тільки не родичка вона мені вже.

– Колишня дружина вашого племінника.

– Віра була мені кузиною. Її покійний нині син Антон, відповідно, двоюрідний племінник. Родичі, як кажуть, не першої лінії. Ви можете сказати зараз, ким є для мене вдова Антона Домонтовича, сина моєї кузини? Яка вийшла заміж удруге й поміняла прізвище Домонтович на Граф?

Лора картинно торкнулася руками скронь.

– Чужі родинні зв’язки – такі самі сутінки для сторонніх, як і чужі душі. Гаразд, не будемо плутатися в цьому павутинні. Запитаю простіше: стосунки із Зоєю Граф у вас напружені?

– У мене, до речі, меншою мірою, ніж у інших.

– Хто ці інші? – Лора швидко пішла в наступ. – Тобто я можу назвати кожного поіменно. Ви, напевне, в курсі, що ваша кузина незадовго до смерті склала список, який Зоя назвала переліком її ворогів.

– Слідча показувала, – кивнув Фролов.

– Що думаєте про нього?

– А чому я маю відповідати вам?

– Бо я, Вікторе, не служу в поліції, – пояснила просто. – Зі мною безпечно говорити про такі речі.

– Безпечно… Чого, по-вашому, я маю боятися?

Із козирів заходити рано.

– Гаразд, про це пізніше. Хоча інформація, яку я здобула, й привела мене сюди.

– Інтригуєте. Або – шантажуєте.

– Бог із вами. Шантажують тих, від кого потрібні якісь поступки. Або, скажімо, гроші за мовчання. Мені не треба ані одного, ані іншого, повірте. Моя мета: розібратися в тому, що закрутила довкола себе ваша покійна кузина ще за життя. Щось мені підказує: смерть її та Графа має однакові причини, одне коріння.

Фролов важко підвівся з крісла. Ступив до дверей, шарпонув ручку, причиняючи сильніше, хоча помічниця й без того не могла нічого почути зі свого місця. Відтак, мить подумавши, рішуче зачинився зсередини. Знову вмостившись навпроти Лори, кинув коротко:

– Слухаю вас. Тільки досить ходити колами, пані Кочубей.

– Лора, якщо ви не проти.

– Не проти. Отже, що вам наговорила Графиня? Про мене чи про нас.