Выбери любимый жанр

Выбрать книгу по жанру

Фантастика и фэнтези

Детективы и триллеры

Проза

Любовные романы

Приключения

Детские

Поэзия и драматургия

Старинная литература

Научно-образовательная

Компьютеры и интернет

Справочная литература

Документальная литература

Религия и духовность

Юмор

Дом и семья

Деловая литература

Жанр не определен

Техника

Прочее

Драматургия

Фольклор

Военное дело

Последние комментарии
оксана2018-11-27
Вообще, я больше люблю новинки литератур
К книге
Professor2018-11-27
Очень понравилась книга. Рекомендую!
К книге
Vera.Li2016-02-21
Миленько и простенько, без всяких интриг
К книге
ст.ст.2018-05-15
 И что это было?
К книге
Наталья222018-11-27
Сюжет захватывающий. Все-таки читать кни
К книге

Лихе око - Кокотюха Андрій Анатолійович - Страница 23


23
Изменить размер шрифта:

Лихе око.

…Вадим Граф справді вірив у таке.

Почасти тут є бабусина провина. Більшу частину життя вона прожила в селі й була втіленням усіх можливих і неможливих забобонів. І виховувала онука, беручи їх за основу. Його батьки втомилися знімати з хлопчика різні брудні мотузочки, забирати та викидати на смітник камінчики й інший мотлох, котрий баба наполегливо називала оберегами. Аби не сваритися, в якийсь момент махнули на старшу жінку рукою, з чого та дуже тішилася – й цілковито заволоділа онуковою свідомістю. Цікаво, що одного разу стався злам – і Вадикові все це почало подобатися.

Аж до того часу, коли класна керівничка наполегливо почала просити батьків лікувати підлітка від нападів безпричинного страху. Справді, налякати Вадима могло що завгодно, і цьому можна було б дати раду, якби не безжальні підлітки довкола. Граф став ідеальним об’єктом для лихих жартів, котрі його завжди лякали, – й неабияк тішив їхніх авторів. Кінець кінцем приколи почали перетворюватися на елементарне цькування. Але Вадик не мав звички жалітися, тож захищався у єдино прийнятний спосіб – занурювання в себе й депресію. На такий його стан ані батьки, ані вчителі не зважали, списуючи все на переломний вік.

Та одного дня депресія цілком очікувано вилилася в агресію.

Хто і в який момент переступив червону лінію й викликав вовка з лісу, Вадим не міг згадати ані тоді, ані потім. Найпевніше, якась порівняно легка кривда стала краплею, котра переповнила чашу його терпіння. Графові раптово зірвало гальма, від кривдника його відтягувало четверо, включно з переляканою класною керівничкою, а потім хлопця вирішили перевести від гріха подалі в іншу школу. Ще й в інший район міста.

Батьків скаліченого однокласника насилу вмовили не судитися. Мама зробила неможливе, підключила людей, до яких ніколи не зверталася раніше й ні про що не просила надалі. Око, яке оскаженілий Вадим мало не видряпав, удалося врятувати вчасною, дуже складною й недешевою операцією. Звісно, витрати родина Графів узяла на себе, але довелося продати бабусину хату в селі. Після чого баба, не маючи інших варіантів, до кінця життя поселилася в них удома. Вадим спав із нею в одній кімнаті й щоразу відвертався до стіни, коли та починала щось шепотіти.

Він навчився глушити страхи випивкою.

Дуже рано відкрив для себе цей спосіб.

Від дружини не мав секретів. Та й не треба, рано чи пізно природа мусила проявитися. Вадим не міг давати раду власній натурі. Ось чому Зоя вирахувала його, зробила правильні й логічні висновки.

Адже Вадим Граф справді вбив Віру Домонтович.

За останні дні чинив так кілька разів. І зробив би це знову, знову й знову…

Минулу ніч утікач провів у дешевому й холодному номері комунального готелю. Спершу подався був до хостелу, там умови кращі, хай душ і туалет один для всіх на поверсі. Але дівчисько, коротко стрижене й фарбоване у фіолетове, повело носиком, скривилося й тицьнуло пальцем у перелік тамтешніх правил. Перший пункт забороняв поселення осіб, котрі перебувають в стані алкогольного чи наркотичного сп’яніння. Другий – приносити й розпивати спиртне. Третій – вживати наркотики.

Усе зрозумівши, Вадим вирішив не шукати зайвих пригод на свою спину. Подався до готелю, там хоч дорожче, та порядки не такі драконівські. По дорозі випив іще, прихопив із собою пляшку коньяку, щоб не витикати носа надвір без потреби, і по обіді вже спав неспокійним п’яним сном, не роздягаючись, загорнувшись у тонку ковдру й строкате старе покривало. Прочухавшись глибоко під вечір, він не піддався спокусі ввімкнути телефон – вийшов, прогулявся до найближчого маркету, повернувся з новою пляшкою.

Далі – провалля, чорне, суцільне й глибоке.

Уранці нічого не міг пригадати. Боліло все тіло, не лише голова. Відчував лиш: наробив горя, вскочив у халепу, з якої просто так не вибратися. Найбільш прикрим у Вадимовій ситуації було те, що він не наважувався озватися ані до Зої, ані до когось іще. Зрештою довелося виселятися з готелю пополудні, й кілька наступних годин Граф тинявся Житомиром без жодної мети, міряючи кроками вулиці й кружляючи кварталами. Піша прогулянка не прочистила голову, невизначеність лякала все дужче – і тоді Вадим ризикнув нарешті ввімкнути телефон.

(window.adrunTag = window.adrunTag || []).push({v: 1, el: 'adrun-4-390', c: 4, b: 390})

Побачив півтора десятка пропущених викликів, більшість – від Зої, та були ще якісь невідомі, не підписані номери.

Дружина набрала його миттєво, варто було Вадимові з’явитися в мережі.

Вислухавши її, знову вимкнув телефон.

І вчинив, як здалося, парадоксально: подався додому. Вдруге, міркував Граф, його там навряд чи шукатимуть. Після почутого краще не світити лицем ніде. Нехай це страхи без підстав, нехай психоз і він себе накручує, проте іншого місця для хованок у нього просто не було. Зої теж вирішив поки що не зізнаватися, де заліг. Так надійніше, принаймні ще цю ніч треба пересидіти. Там – як піде.

Уже коли купував по дорозі чергову пляшку, цього разу – горілки, рука зрадницьки здригнулася. Він навіть відступив від каси, пропускаючи перед собою такого ж пияка, тільки старшого за віком, замислено покрутив у пальцях картку. Досвід служби в банківській охороні застеріг від розрахунків пластиком – транзакцію можна легко відстежити, а заразом і пересування того, хто заплатив. Згадавши, що платив карткою вчора в готелі й маркеті неподалік, Вадим тихо вилаявся, постукав себе краєм картки по лобі. Те, що його досі не зловили, вважав удачею, якої більше не буде. Можна зняти готівку, бачив банкомат за рогом. Але біда в тому, що його квартира-сховок була за три квартали. Розумному – досить, аби вирахувати місце втікача.

Зараз, після всього, Графа явно шукають активно й системно.

На щастя, тієї готівки, яку мав, вистачило впритул. Додому не йшов – біг, проскочив у парадне непоміченим, принаймні так здалося і хотілося вірити. Побачивши, що без нього заходили, й зрозумівши, що, крім Зої, нікому, Вадим хотів крутнутися й чкурнути геть. Але здоровий глузд нарешті почав перемагати страх: утікач просто не мав куди далі тікати. Тому зачинився зсередини, як робив не раз, коли дружина виганяла сюди, аби прийшов до тями. Скинув куртку, черевики, відтак усе-таки роздягнувся до білизни.

Сів на ліжко, неквапом випив – і робив так доти, доки не зморив сон.

Оклигав знову під вечір. Допив рештки й відчув несподіваний приплив сил та енергії. Відчуття загнаності, коли звідусіль оточений невидимими ворогами, випарувалося. Граф зробився, на диво, впевненим у собі. Тому спершу прогулявся в душ, потім – насухо, до червоної шкіри, витерся несвіжим махровим рушником. І знову ввімкнув телефон.

Думка дзвонити Ларисі Кочубей виникла під час розмови, точніше – короткої сварки із Зоєю. Ідея здатися незнайомій жінці, яка не має жодного стосунку не лише до поліції, а й до так званої рідні, видавалася в цій ситуації найбільш адекватним кроком. Дружина не в змозі його захистити, а інші навряд чи будуть. Навпаки: валитимуть усе на нього, найслабшого та наймолодшого в компанії, до якої Вадима закинула лиха доля.

На їхньому фоні та з огляду на поліцію жінку зі служби безпеки банку Граф сприймав меншим злом.

Але спершу…

Одягнувши штани й футболку, Вадим став біля темного вікна. Не мав жодного сумніву, що зараз учинить правильно. Нічого, досить боятися йому.

Хай тепер бояться його.

Першим знайшов у телефонній книзі й набрав номер Мірошника.

– Тобі чого треба? – почулося на тому боці, Роман наголосив на першому слові.

– Я знаю, що ти зробив! – випалив Граф, не перестаючи дивуватися власній сміливості. – Я був там і все бачив!

– Де ти був?! Що ти бачив?! Ти там п’яний, синку!

– Не твоє діло!

Задоволений собою, Вадим скинув дзвінок. Поки лишався кураж, швидко викликав Віктора Фролова. Той відповів відразу, ніби чекав, і Граф почув у слухавці стримане:

– Слухаю вас.

– Ось і слухайте, уважно! – Вадим говорив, наче скрадався. – Я знаю все. Я там був і все бачив.