Карти на стіл - Крісті Агата - Страница 7

Баттл кивнув, не змінюючи свого дерев’яного виразу обличчя.

– Гаразд, докторе Робертс. Ви ж розумієте, що я мушу перевіряти всіх і все. Ви ж бо людина розумна. Чи можете ви щось сказати мені про трьох інших гостей?

– Боюся, мені відомо не дуже багато. Деспарда й міс Мередіт я вперше зустрів лише сьогодні. Утім, я чув про Деспарда й раніше – читав його книжку про подорожі, веселі ж байки він там назбирав.

– Чи знали ви, що Деспард був знайомий із містером Шайтаною?

– Ні. Шайтана ніколи не згадував про нього. Як я вже сказав, я чув про нього, але ніколи не зустрічався з ним. Із міс Мередіт я також ніколи раніше не бачився. А з місіс Лоррімер ми знайомі лише трохи.

– Що вам відомо про неї?

Робертс знизав плечима.

– Вона вдова. Доволі заможна. Розумна, гарно вихована жінка. Першокласна гравчиня в бридж. Власне кажучи, так я з нею і познайомився – за грою в бридж.

– І про неї містер Шайтана теж ніколи не згадував?

– Ні.

– Гм… це все нам не сильно допомагає. Гаразд, докторе Робертс, я люб’язно попрошу вас напружити пам’ять і сказати мені, скільки разів ви самі вставали з-за столу під час гри, і якщо зможете пригадати, розкажіть, коли й куди ходили інші гравці.

Доктор Робертс замислився на кілька хвилин.

– Це не так легко, – щиро зізнався лікар. – Я більш-менш пам’ятаю, що робив сам. Я вставав тричі, тобто ті три рази, коли був тлумаком[17], я відходив від столу, щоб зробити якусь річ. Одного разу я пішов підкинути дрова у вогонь. Ще один раз я вставав, щоб принести дамам щось випити. І востаннє ходив по віскі з содовою для себе.

– Чи пам’ятаєте, коли саме це все було?

– Можу лише згрубша прикинути. Гадаю, ми почали грати близько 21: 30. Десь за годину я зайнявся вогнем, невдовзі після того приніс напої (здається, то було через одну роздачу) і, можливо, десь о пів на дванадцяту я пішов по віскі з содовою для себе. Але це все дуже приблизно. Я не можу впевнено заявляти про точний час.

– Столик із напоями був позаду крісла містера Шайтани?

– Так. Іншими словами, я проходив біля нього три рази.

– І кожного разу вам здавалося, що він спить?

– Мені так здалося, коли я пройшов уперше. Наступного разу я вже навіть не дивився на нього. А коли йшов утретє, то подумав про себе: «Розлігся, мов жебрак на вулиці». Але я сильно не придивився до нього.

– Зрозуміло. Тепер скажіть, будь ласка, коли інші гравці вставали з-за столу?

Доктор Робертс насупився.

– Оце вже важко… дуже важко пригадати. Деспард, здається, відходив узяти ще одну попільничку. А потім брав собі щось випити. Це він вставав ще до мене, бо пам’ятаю, як він запитав мене, чи я хочу чогось випити, а я сказав, що поки ще не готовий.

– А леді?

– Місіс Лоррімер раз підійшла до вогню. Нібито щось порухала там. Мені здається, що вона розмовляла з Шайтаною, але я не впевнений. Я тоді був зосереджений на картах, бо задумав ризиковану гру без козиря.

– А міс Мередіт?

– Вона точно вставала з-за столу принаймні раз. Вона підійшла до мене й заглянула в мої карти – я тоді був її партнером. Потім вона подивилася на карти інших гравців, а тоді пройшлася кімнатою. Я не знаю, що саме вона робила. Я не звертав уваги.

Суперінтендант Баттл запитав задумливим голосом:

– Коли ви грали за столом, ніхто з вас не сидів прямо навпроти каміна?

– Ні, всі були трохи розвернуті вбік. До того ж між нашим столом і каміном був ще великий комод – виконаний у китайському стилі, розкішна річ. Звісно, я розумію, що за таких умов хтось абсолютно спокійно міг би вбити бідолаху. Зрештою, коли ти граєш у бридж, то ти повністю занурюєшся в гру. Ти не роззираєшся на всі боки, не помічаєш, що відбувається навколо. Єдиний, хто міг би це зробити, мав бути тлумаком у той час. У такому разі…

– У такому разі не залишається сумнівів, що вбивцею був тлумак, – сказав поліціянт.

– І все-таки, – зазначив доктор Робертс, – для цього треба було мати сталеві нерви. А що, як хтось із гравців обернувся б у вирішальний момент?

– Так, – погодився Баттл. – Ризик був чималий. Отже, й мотив мав бути дуже вагомим. Хотілося б мені дізнатися про цей мотив, – додав він, безсоромно прикидаючись, наче нічого не знає.

– Гадаю, вам вдасться це зробити, – повів далі Робертс. – Треба буде вивчити якісь його особисті документи і таке інше. Можливо, там буде якась зачіпка.

– Сподіваюся на це, – похмуро відповів суперінтендант.

Він пильним поглядом уп’явся у свого співрозмовника.

– А чи не могли б ви, докторе Робертс, висловити власну думку – як чоловік чоловікові?

– Звісно.

– Хто з трьох підозрюваних міг би бути вбивцею?

Доктор Робертс знизав плечима.

– Тут і думати не треба. Можу одразу сказати, що це Деспард. Це чолов’яга сталевої витримки. Він звик до небезпек, до ситуацій, де потрібно швидко діяти. Він не боїться ризику. Я сумніваюся, що це могла зробити жінка. Для такого необхідно задіяти силу.

– Не так багато, як може здатися. Ось, погляньте на це.

Раптом Баттл, неначе фокусник, видобув звідкись довгий тоненький інструмент з блискучого металу з невеличкою круглою голівкою, прикрашеною дорогоцінним камінням.

Доктор Робертс нахилився вперед, взяв його в руки й оглянув поглядом, сповненим професійного захоплення. Він доторкнувся до гострого вістря і аж присвиснув.

– Оце так інструмент! Оце так річ! Цю крихітку однозначно було створено для вбивств. Та вона ж у тіло входить, як у масло, прямісінько як у масло. Я так розумію, вбивця приніс це з собою.

– Ні. Ця річ належала містерові Шайтані. Вона лежала на столі біля дверей поміж інших дрібниць.

– Отже, вбивця просто скористався знахідкою. Пощастило ж йому раптом знайти таке знаряддя.

– Якщо ви так бачите цю ситуацію… – повільно протягнув суперінтендант.

– Тобто, звісно ж, бідолашному Шайтані точно не пощастило.

– Я не це маю на увазі, докторе Робертс. Я кажу, що на ситуацію можна поглянути й під іншим кутом. Гадаю, що спершу вбивця побачив це знаряддя і тільки тоді злочинна ідея стрельнула йому в голову.

– Хочете сказати, що це був спонтанний приступ натхнення? Це не було заплановане вбивство? Тобто вбивця вирішив здійснити свій злочин уже тут? Ем… а що наштовхнуло вас на таку думку?

Лікар поглянув на обличчя Баттла, шукаючи там відповіді.

– Просто собі припущення, – незворушно відповів той.

– Що ж, може бути й так, звісно, – повільно протягнув доктор Робертс.

Поліціянт прочистив горло й додав:

– Гаразд, лікарю, я більше не буду вас затримувати. Дякую за допомогу. Тільки залиште свою адресу, якщо ваша ласка.

– Так, звичайно. Ґлостер-террас, 200, Західний сектор 2. Номер телефону Бейсвотер 23896.

– Дякую. Можливо, мені згодом треба буде до вас навідатися.

– Із радістю прийму вас у будь-який час. Сподіваюся, в газетах не сильно писатимуть про сьогоднішній інцидент. У мене багато тривожних пацієнтів. Не хочу, щоб вони занадто переживали.

Суперінтендант Баттл озирнувся на Пуаро.

– Перепрошую, мсьє Пуаро. Може, ви маєте якісь запитання? Впевнений, що лікар не буде проти.

– Звісно, що ні. Звичайно, я не буду проти. Мсьє Пуаро, я ваш великий шанувальник. У вас сірі клітинки на місці – все завжди впорядковано у вашій голові. Я теж прихильник порядку й методу. Впевнений, ви підготували якесь дуже підступне запитання для мене.

Чоловічок лиш розвів руками, зображаючи якийсь свій типово іноземний жест.

– Ні-ні. Я просто хочу скласти собі в голові чітку картинку. Наприклад, скільки роберів ви сьогодні розіграли?

– Три, – швидко відповів Робертс. – Ми вже дійшли до одного гейму в четвертому робері, коли ви ввійшли до нас у кімнату.

– А хто з ким грав?

– У першому робері я з Деспардом проти дам. І ці леді, святі небеса, розгромили нас ущент. Просто стерли в порошок. Нам усе ніяк карта не йшла.