Карти на стіл - Крісті Агата - Страница 43

– Коли слуги вже спали? – припустив Баттл. – Вона встала й сама надіслала ті листи.

– Існує така ймовірність. Але також існує ймовірність того, що вона взагалі не писала жодних листів.

Суперінтендант аж присвиснув.

– Боже милостивий, то ви хочете сказати, що…

Задзеленчав телефон. Сержант підняв слухавку. Він мовчки вислухав повідомлення, а тоді повернувся до Баттла й доповів:

– Сержант О’Коннор телефонував із квартири Деспарда, сер. Є підстави вважати, що майор зараз у Воллінґфорді-на-Темзі.

Пуаро схопив Баттла за руку.

– Хутчіше, друже. Ми теж маємо негайно вирушити у Воллінґфорд. Кажу вам, щось тут не так. Можливо, це ще не кінець. І я повторюю: ця юна леді може бути небезпечною.

Розділ двадцять дев’ятий. Нещасний випадок

– Енн, – гукнула Рода.

– Га?

– Ну серйозно, Енн. Не можна говорити зі мною, коли ти думками вся у своєму кросворді. Мені потрібна твоя увага.

– Я тебе уважно-преуважно слухаю.

Енн сіла максимально рівненько й відклала газету.

– Отак краще. Слухай, Енн, – сказала Рода, дещо вагаючись. – Цей чоловік, що має прийти.

– Суперінтендант Баттл?

– Саме так. Я хотіла б, щоб ти розказала йому… розказала про те, що працювала в Бенсонів.

– Що за дурниці? – В голосі Енн Мередіт з’явилися холодні нотки. – Для чого мені це казати?

– Тому що… тому що інакше складається враження, наче ти щось приховувала. Впевнена, що краще про це таки сказати.

– Тепер я вже не можу, – холодно відповіла дівчина.

– Краще б ти одразу все сказала.

– Що ж, у будь-якому разі зараз уже занадто пізно про це думати.

– Так, – погодилася Рода не надто переконаним голосом.

– Та й зрештою, – озвалася Енн із нотками роздратування, – я не розумію для чого. Це жодним чином не стосується справи.

– Так, звісно, твоя правда.

– Я ж там тільки два місяці була. Та й узагалі, йому потрібні лише ці… як їх там… контакти людей, які мене знають. А два місяці не рахуються.

– Я знаю, знаю. Я, мабуть, якось по-дурному поводжуся, але чомусь це не дає мені спокою. Мені здається, що ти мусиш про це сказати. Розумієш, якщо про це дізнаються не від тебе, а деінде, то це матиме не дуже хороший вигляд: скидатиметься на те, що ти хотіла щось приховати. Ось про що я.

– Я не знаю, звідки ще хтось зможе дізнатися цю інформацію. Ніхто, крім тебе, про це не знає.

– Н-ніхто?

Енн вловила тінь вагання в Родиному голосі.

– А що, хіба ще хтось знає?

– Ну, всі в Комбакрі, – сказала Рода, подумавши якусь мить.

– А, ти про це! – Енн лише знизала плечима. – Навряд чи суперінтендант коли-небудь зустрінеться з кимось звідтам. Це був би неймовірний збіг обставин.

– Але збіги трапляються.

– Родо, та що з тобою? Ти здіймаєш нестерпну метушню через якусь дрібницю.

– Пробач, люба. Але ж ти знаєш, як поліціянти починають поводитися, коли запідозрюють, що від них… ну, що від них щось ховають.

– Вони ні про що не дізнаються. Хто їм розповість? Ніхто, крім тебе, про це не знає.

Енн сказала ці слова вже вдруге. І тепер, коли вона їх повторювала, її голос трохи змінився – у ньому було щось дивне й викличне.

– Ох, сонце, як я все-таки хотіла б, щоб ти про все розповіла, – розпачливо зітхнула Рода.

Вона позирала на подругу поглядом, сповненим провини, але Енн не дивилася на Роду. Вона сиділа, насупивши обличчя, наче прораховувала щось у своїй голові.

– Смішно, що майор Деспард знову дав про себе знати, – сказала Рода.

– Що? А, так.

– Енн, він дуже привабливий чоловік. Якщо він тобі не потрібен, тоді, будь ласка, будь ласочка, уступи його мені.

– Не говори дурниць, Родо. Він не має жодних почуттів до мене.

– Тоді чому він приходить і приходить? Звісно, що ти йому подобаєшся. Ти якраз ідеально підходиш на роль нещасної дівчини, яку він має врятувати. Ти така чарівно беззахисна, Енн.

– Він однаково прихильно ставиться до нас обох.

– Це він просто із ввічливості. Але якщо ти не маєш до нього почуттів, то я могла б узяти на себе роль співчутливої подруги, що прийде на поміч його розбитому серцю і так далі й тому подібне. І врешті-решт, можливо, мені й самій удасться завоювати те серце. Хтозна-хтозна, – безцеремонно підсумувала Рода.

– Та прошу дуже, – відказала Енн, сміючись.

– У нього така чудова потилиця, – зітхнула Рода. – Така засмагла і м’язиста.

– Люба моя, а не можна обійтися без оцих усіх сентиментів?

– Енн, він подобається тобі?

– Так, дуже.

– Ми з тобою дуже самодостатні й виховані дівчата. Гадаю, я теж йому трохи подобаюся. Звісно, не так, як ти, але все-таки трохи подобаюся.

– О, ти йому дуже навіть подобаєшся, – мовила Енн.

В її голосі знову пролунало щось незвичне, але Рода цього не помітила.

– О котрій має прийти наш суперінтендант? – запитала вона.

– О дванадцятій, – відповіла Енн. Вона помовчала хвилину-дві, перш ніж сказати: – Зараз лише пів на одинадцяту. Ходімо до річки.

– Але ж… Хіба не… Хіба Деспард не казав, що прийде близько одинадцятої?

– А нащо нам чекати на нього в будинку? Можемо попросити місіс Аствелл передати йому, куди ми пішли, от він і піде бечівником[71] за нами.

– А зрештою, мама вчила знати собі ціну! – засміялася Рода. – Ходім.

Вона вийшла з кімнати й пройшла крізь двері в сад. Енн рушила слідом за нею.

За десять хвилин майор Деспард уже стояв на порозі котеджу «Вендон» і дзвонив у двері. Він знав, що приїхав трохи зарано, тому здивувався, що дівчат уже не було вдома.

Він пройшов крізь сад і, промайнувши поле, повернув праворуч у бік річки.

Місіс Аствелл завмерла на кілька секунд, спостерігаючи за ним, замість того, щоб займатися своїми ранковими справами.

– Одна з них припала йому до душі, – сказала вона до себе. – Гадаю, то міс Енн, але хто його знає. Він себе нічим не видає. Люб’язний з обома. Ой, не знаю, не знаю, чи вони, бува, теж обоє його собі не вподобали. Якщо вже так, то не довго їм ще дружити судилося. Ніщо так не стає на заваді дружбі, як боротьба за чоловіка.

Приємно схвильована перспективою стати порадницею для когось із дівчат у цій перспективній любовній історії, місіс Аствелл уже поверталася назад до будинку, щоб узятися за миття посуду, який залишився після сніданку, аж раптом у двері знову подзвонили.

– А щоб тобі, – пробуркотіла вона. – Дзвонять і дзвонять цілісінький ранок. Мабуть, посилку якусь принесли. Чи телеграму.

Вона неквапом рушила до вхідних дверей.

На порозі стояли двоє джентльменів: один – низенький іноземної зовнішності, а інший – високий кремезний англієць. Жінка пригадувала, що англійця вже десь бачила.

– Міс Мередіт удома? – запитав кремезний чолов’яга.

Місіс Аствелл похитала головою.

– Щойно вийшла.

– Справді? Куди? Ми її не зустріли дорогою.

Жінка, що потайки розглядала неймовірні вуса іноземного гостя, паралельно роблячи висновок, що цих двох таких різних джентльменів між собою пов’язує зовсім не дружба, виклала всю інформацію:

– Пішла до річки, – пояснила вона.

Тоді озвався другий джентльмен:

– А інша леді? Міс Довз?

– Вони пішли разом.

– Зрозуміло, дякую, – відповів Баттл. – Ще скажіть, будь ласка, як пройти до річки?

– Перший поворот ліворуч, а далі по стежці, – не вагаючись відповіла місіс Аствелл. – Коли доберетеся до бечівника, беріть правіше. Чула, як вони казали, що підуть так, – додала вона, намагаючись указати найточніший шлях. – Вони хвилин п’ятнадцять тому пішли. Маєте наздогнати.

– Цікаво, – додала вона вже сама до себе, неохоче зачиняючи вхідні двері після того, як провела двох джентльменів своїм допитливим поглядом, – хто ж ці двоє. Щось ніяк не можу зрозуміти.

Жінка повернулася до миття посуду, а двоє чоловіків, слідуючи її вказівкам, звернули на першому повороті ліворуч і попростували далі вдовж зарослої стежини, аж поки раптом не вийшли до бечівника.