Карти на стіл - Крісті Агата - Страница 31

– Ну, мені здається, що так, – озвався Баттл. – Я нутром чую, що наш веселий, добродушний лікар не такий уже й добросовісний. Я знав кількох таких людей – неймовірно, наскільки певні типи людей бувають схожими між собою. Про мене, то він справжнісінький убивця. Він точно вбив містера Креддока. Можливо, він також убив місіс Креддок, якщо вона почала надокучати йому й грозилася влаштувати скандал. Але чи вбив він Шайтану? Ось у чому питання. І порівнюючи ці злочини, я починаю сумніватися у відповіді. У випадку з сімейством Креддоків він двічі вдався до медичних методів. У підсумку ці смерті скидалися на такі, що настали внаслідок природних причин. Тому, гадаю, якби він хотів убити Шайтану, він знову використав би щось із медичного арсеналу. Лікар пустив би у хід бактерії, а не стилет.

– А я й ніколи не думала, що це він, – сказала місіс Олівер. – Ні на хвилину його не підозрювала. Це було б якось занадто очевидно.

– Вважаймо, що ми відкинули Робертса, – пробурмотів Пуаро. – То як щодо інших?

Суперінтендант Баттл нетерпляче відмахнувся рукою.

– А тут майже зовсім нічого. Місіс Лоррімер уже двадцять років як удова. Вона майже ніколи не виїздить за межі Лондона, хіба що час від часу кудись за кордон узимку. Це завжди різні курортні місця – Рив’єра, Єгипет і тому подібне. Я не знайшов жодних історій загадкових смертей, пов’язаних із нею. Скидається на те, що вона веде цілком нормальне, добропорядне життя пересічної світської жінки. Всі її люблять і поважають. Найгірше, що вони можуть про неї сказати, то це те, що вона не терпить дурнів! Мушу визнати, що я зовсім не спромігся щось відкопати про неї. А все-таки щось має бути! Шайтана дещо ж таки знав.

Поліціянт пригнічено зітхнув.

– Ну і наостанок міс Мередіт. Мені вдалося скласти доволі чітку картину її життя. І в ній немає нічого незвичного. Донька армійського офіцера, яка після смерті батька залишилася майже ні з чим. Мусила сама заробляти на життя, хоч і не мала хорошої освіти. Я перевірив інформацію про її юні роки в Челтнемі. Там усе просто і ясно. Всім було дуже шкода бідолашну дівчину. Спершу вона почала працювати в якихось людей на острові Вайт – допомагала по господарству й дивилася за дітьми. Жінка, в якої вона працювала, зараз у Палестині. Але я говорив з її сестрою, і та казала, що місіс Елдон дуже гарно відгукувалася про дівчину. Тож тут жодних таємничих смертей чи чогось подібного.

Коли місіс Елдон виїхала за кордон, міс Мередіт подалася до Девоншира й стала компаньйонкою у тітки своєї шкільної подруги. Та шкільна подруга – це дівчина, з якою міс Мередіт проживає зараз – міс Рода Довз. Міс Мередіт пропрацювала там понад два роки, а потім стан здоров’я тітки суттєво погіршився, і жінці довелося найняти собі кваліфіковану доглядальницю. Наскільки відомо, в старенької рак. Вона досі жива, але дуже слабка. Її підтримують лише щоденні дози морфію. Я поговорив із нею. Жінка пригадала «Енн» і сказала, що та була милим дитям. Я також побалакав із сусідкою жінки, яка могла б розповісти трохи більше про події останніх кількох років. В їхніх краях не було жодних раптових смертей, за винятком одного чи двох старших жителів села, з якими, наскільки я розумію, Енн Мередіт узагалі ніколи не контактувала.

Потім була подорож до Швейцарії. Я гадав, що принаймні тут зможу натрапити на слід якогось фатального нещасного випадку, але ні. Та й у Воллінґфорді теж нічого підозрілого.

– Отже, Енн Мередіт поза підозрою? – запитав Пуаро.

Баттл завагався з відповіддю.

– Я не поспішав би з висновками. Щось тут не так… Якийсь такий переляканий погляд, який не можна списати лише на переживання через убивство Шайтани. Вона занадто напружена. Б’юся об заклад, що є якась таємниця. Хоча факти кажуть, що вона веде абсолютно бездоганне життя.

Місіс Олівер зробила глибокий вдих – це був подих чистої насолоди.

– А втім, – почала вона, – Енн Мередіт випало бути присутньою в будинку, коли якась жінка там помилково випила отруту й померла від цього.

Ефект, що його справили слова місіс Олівер на присутніх, був просто фантастичним.

Суперінтендант Баттл умить крутнувся на своєму кріслі й здивовано витріщився на жінку.

– Це правда, місіс Олівер? Звідки у вас така інформація?

– Я провела невеличке розслідування, – відповіла та. – Я потоваришувала з дівчатами: з’їздила до них у гості й наплела сім мішків гречаної вовни про те, що підозрюю лише доктора Робертса. Та дівчинка Рода була такою люб’язною… ну і враженою моїм візитом, бо вважає мене знаменитістю. А наша юна Енн Мередіт була зовсім не рада мене бачити й навіть не приховувала цього. Вона поводилася вкрай підозріло. Чому б вона так поводилася, якщо їй нічого приховувати? Я запросила їх обох завітати до мене в Лондоні. Отож Рода так і зробила, а тоді й вибовкнула оце. Сказала, що Енн повелася зі мною грубо, бо щось у моїх словах нагадало їй про певний неприємний інцидент, а потім вона описала те, що, власне, сталося.

– Вона сказала, коли і де це сталося?

– Три роки тому в Девонширі.

Поліціянт пробурмотів щось собі під ніс і зробив якісь нотатки у своєму записнику. Здавалося, ця нова інформація порушила його звичний дерев’яний спокій.

А от місіс Олівер сиділа, упиваючись своїм тріумфом. Це був момент величезної насолоди для неї.

– Місіс Олівер, знімаю перед вами капелюха, – зрештою сказав чоловік. – Цього разу ви нас усіх переплюнули. Це дуже цінна інформація, яка показує, як легко можна щось проґавити.

Він трохи насупився і додав:

– Вона не могла бути там – хай де це було – дуже довго. Щонайбільше кілька місяців. Це, мабуть, було між островом Вайт та переїздом до міс Довз. Так-так, усе збігається. Звісно, що сестра місіс Елдон пам’ятає лише, що дівчина поїхала кудись у Девоншир, але не пам’ятає, куди саме чи до кого саме.

– Скажіть, суперінтенданте, – озвався Пуаро, – а ця місіс Елдон часом не була неохайною жінкою?

Баттл поглянув на детектива зацікавленим поглядом.

– Дивно, що ви по це питаєте, мсьє Пуаро. Не розумію, звідки вам може бути відомо про таке. Її сестра мала дуже акуратний вигляд, але я пам’ятаю, як вона сказала: «Моя сестра завжди така неохайна й недбала». Але звідки ви це знаєте?

– Бо вона й шукала прислугу через те, що не вміла навести лад у будинку, – припустила місіс Олівер.

Пуаро похитав головою.

– Ні-ні, річ не в цьому. Це не важливо. Мені просто стало цікаво. Продовжуйте, суперінтенданте.

– Отож, – сказав Баттл, – я сприйняв її слова за чисту монету й навіть не поставив під сумнів, що з острова Вайт вона могла поїхати не одразу до міс Довз. Ця дівчина не промах. Їй вдалося так легко мене перехитрити, брешучи прямо в очі.

– Однак брехня не завжди є ознакою провини, – зауважив Пуаро.

– Я знаю, мсьє Пуаро. Бувають люди, які просто завжди брешуть за своєю природою. Гадаю, вона саме з таких. Вони люблять усе трохи прикрасити. А проте доволі ризиковано отак недоговорювати всю правду.

– Вона ж не знала, що ви цікавилися можливими злочинами з її минулого, – сказала місіс Олівер.

– І це, навпаки, мало б стимулювати її не замовчувати цієї невеличкої деталі. Це сприйнялося б як звичайний випадок смерті внаслідок нещасного випадку, і їй би не треба було ні за що переживати, якщо вона справді невинна.

– Тобто невинна в смерті жінки з Девоншира, – уточнив Пуаро.

Баттл обернувся до нього.

– Так-так, я знаю. Навіть якщо ця випадкова смерть виявиться не такою вже й випадковою, це не означає, що Шайтану вбила саме міс Мередіт. Але ці інші вбивства – це теж убивства. І я хочу, щоб убивці понесли покарання за скоєні ними злочини.

– Містер Шайтана вважав, що це неможливо, – зауважив бельгієць.

– Це у випадку Робертса так. Що стосується міс Мередіт, то ми ще нічого не знаємо. Я завтра ж вирушаю в Девон.

– А ви знаєте, куди саме їхати? – поцікавилася місіс Олівер. – Бо я не хотіла випитувати Роду про всі деталі.