Карти на стіл - Крісті Агата - Страница 22

Співрозмовник суперінтенданта вперше чує, що вони приїхали з Нортумберленда. Він гадав, вони були з Лондона. Тут їх усі люблять. Хоча спершу дехто поставився до цього по-старомодному, тож казали, що двом молодим дівчатам негоже жити самим. Але дівчата поводилися дуже стримано. Вони не з тих, що люблять улаштовувати п’яні гуляння на вихідних. Міс Рода – така більш бойова, а міс Мередіт – тихенька, як мишка. Так-так, за будинок заплатила міс Довз. Це вона мала гроші.

Зрештою, розпитування поліціянта привело його до місіс Аствелл, тої самої, яка «приходила» у котедж «Вендон» лише вранці.

Вона була з тих дам, що люблять поговорити.

– Ні, сер. Навряд чи вони збираються продавати будинок. Не так скоро. Вони ж лише два роки тому переїхали сюди. Так, сер, я допомагала їм по господарству від самого початку. Я працюю з восьмої до дванадцятої. Вони дуже приємні, чудові юні леді. Завжди раді трохи пожартувати чи повеселитися. Ніколи не задирають носа.

Я не можу сказати напевне, чи це саме та міс Довз, яку ви знали. Маю на увазі, чи це та сама сім’я. Мені здається, вона родом із Девоншира. Вона отримує звідтам один крем і каже, що він їй нагадує про дім. От я й подумала, що вона звідтам.

Не можу з вами не погодитися, що це сумно, що так багато молодих жінок сьогодні мають самі заробляти собі на життя. Цих юних леді не назвеш дуже заможними, але вони живуть доволі непогано. Гроші, звичайно, належать міс Довз. Міс Енн, так би мовити, її компаньйонка. Сам котедж теж купила міс Довз.

Чесно кажучи, не знаю точно, звідки саме міс Енн родом. Чула, якось вона згадувала острів Вайт. А ще я знаю, що вона не любить північ Англії і що вони разом із міс Родою були в Девонширі, бо я чула, як вони жартували про пагорби й говорили про гарні бухточки та пляжі.

Жінка говорила і говорила, а суперінтендант Баттл зазначав про себе то ту, то ту інформацію. Пізніше він зробив кілька лише йому зрозумілих записів у своєму блокноті.

О пів на дев’яту того вечора він уже простував стежкою до дверей котеджу «Вендон».

Двері йому відчинила висока темноволоса дівчина, вбрана в халат із помаранчевого кретону.

– Міс Мередіт тут проживає? – запитав поліціянт. Його обличчя набуло свого звичного, по-армійськи беземоційного, виразу.

– Так.

– Дозвольте відрекомендуватися: суперінтендант Баттл. Я хотів би з нею поговорити.

Дівчина одразу зміряла його пронизливим поглядом.

– Заходьте, – сказала Рода Довз, ступаючи крок назад, щоб впустити гостя.

Енн Мередіт сиділа в затишному кріслі біля каміна, попиваючи каву. На ній була прикрашена вишивкою крепдешинова піжама.

– Тут суперінтендант Баттл прийшов, – повідомила Рода, проводячи чоловіка у кімнату.

Енн підвелася і пройшла вперед з простягнутою рукою.

– Знаю, що це трохи пізній час для візиту, – сказав Баттл. – Але я хотів неодмінно застати вас удома, а день сьогодні видався дуже погожим.

Енн усміхнулася.

– Будете каву, суперінтенданте? Родо, принеси ще одну чашечку.

– Це дуже люб’язно з вашого боку, міс Мередіт.

– Гадаю, ми вміємо варити непогану каву, – сказала Енн.

Вона показала рукою на стілець, і поліціянт сів на нього. Рода принесла другу чашку, і Енн налила гостеві кави. В каміні потріскував вогонь, а квіти у вазах справляли на чоловіка приємне враження.

Загалом у будинку панувала приємна домашня атмосфера. Енн поводилася стримано й спокійно, а її подруга просто пожирала суперінтенданта очима.

– Ми чекали на вас, – сказала Енн.

В її голосі майже можна було вловити нотки докору. Вона наче безмовно промовляла до нього: «Чому ви забули про мене?»

– Перепрошую, міс Мередіт. У мене було багато рутинної роботи.

– Вдалося зробити все, що хотіли?

– Та не дуже. Але від цього не втечеш. Мусив витрусити всю правду з доктора Робертса. Потім з місіс Лоррімер. І от тепер я прийшов зробити те саме і з вами, міс Мередіт.

Енн усміхнулася.

– Я готова.

– А як щодо майора Деспарда? – запитала Рода.

– Його ми теж не залишимо поза увагою. Можу вам це пообіцяти, – відповів Баттл.

Він відставив свою чашку з кавою й подивився на Енн. Вона трохи виструнчилась у своєму кріслі.

– Я готова, суперінтенданте. Що ви хочете дізнатися?

– Згрубша все про вас, міс Мередіт.

– Я цілком добропорядна людина, – усміхнулася дівчина.

– Вона взагалі веде бездоганне життя, – втрутилася Рода. – Я можу це підтвердити.

– Що ж, це похвально, – веселим тоном промовив чоловік. – Ви з міс Мередіт знайомі вже багато років, я так розумію?

– Ми разом училися в школі, – відповіла Рода. – Здається, наче то було цілі сто років тому, правда ж, Енн?

– Так давно, що вже й не згадати? – сказав Баттл з усмішкою на вустах. – Гаразд, міс Мередіт. Боюся, що зараз буду неоригінальним і ставитиму вам запитання, наче з формуляра на отримання паспорта.

– Що ж, я народилася… – почала Енн.

– У сім’ї бідних, але чесних батьків, – вставила Рода.

Суперінтендант Баттл підніс руку догори, перебиваючи дівчину.

– Юна леді, я попросив би… – сказав він.

– Родо, люба, – промовила Енн серйозним тоном. – Це не жарти.

– Пробачте, – перепросила її подруга.

– Отож, міс Мередіт, де ви народилися?

– У Кветті, в Індії.

– О, зрозуміло. То ви з сім’ї військових?

– Так. Мій батько – майор Джон Мередіт. Моя мати померла, коли мені було одинадцять. Батько вийшов на пенсію, коли мені виповнилося п’ятнадцять, і поїхав жити в Челтнем. Він помер, коли мені було вісімнадцять, практично не залишивши мені жодних грошей.

Баттл співчутливо кивнув головою.

– Гадаю, це стало для вас чималим потрясінням.

– Це так. Я завжди знала, що ми не були дуже заможними, але не уявляла, що все настільки погано.

– І що ви зробили, міс Мередіт?

– Мені довелося знайти роботу. Я не мала якоїсь дуже хорошої освіти, та й розумом особливим не вирізнялася. Я не вміла друкувати на машинці чи стенографувати. Одна подруга з Челтнема знайшла для мене роботу в її знайомих: треба було доглядати за двома маленькими хлопчиками під час канікул і загалом допомагати по господарству.

– Можете, будь ласка, назвати прізвища людей, у яких ви працювали?

– То була місіс Елдон, маєток «Модрини» у Вентнорі. Я пробула там два роки, а тоді сімейство Елдонів виїхало за кордон. Опісля я подалася до місіс Дірінґ.

– Це моя тітка, – кинула Рода.

– Так, Рода влаштувала мене до неї на роботу. Я була дуже щаслива. Рода інколи сама приїздила туди й залишалася на кілька днів, і нам було дуже весело разом.

– І ви там були за компаньйонку?

– Так, щось таке.

– Радше помічниця в саду, – сказала Рода, а тоді пояснила: – Моя тітка Емілі просто схиблена на садівництві. Енн проводила більшу частину свого часу, прополюючи грядки чи висаджуючи цибулини.

– Потім ви пішли від місіс Дірінґ?

– У неї почалися проблеми зі здоров’ям, і їй довелося найняти кваліфіковану доглядальницю.

– У неї рак, – додала Рода. – Бідолашній потрібно постійно колоти морфій й усяке таке.

– Вона була дуже доброю до мене, і мені зовсім не хотілося від неї їхати, – продовжила Енн.

– Я ж підшукувала для себе котедж, – сказала Рода, – і не хотіла жити тут сама. Таточко одружився вдруге, і я не сильно ладнаю з його новою дружиною. От я й запросила Енн переїхати зі мною, і відтоді ми живемо вдвох.

– Все, що ви розповіли, справді звучить як бездоганне й добропорядне життя юної леді, – підсумував Баттл. – Я лише хочу трохи уточнити деякі деталі. Отже, ви сказали, що в місіс Елдон ви працювали два роки. До речі, де вона живе зараз?

– У Палестині. Її чоловік виконує там якусь урядову роботу. Я точно не знаю, яка саме в нього посада.

– Не біда, я можу це легко встановити. А після того ви переїхали до місіс Дірінґ?

– Я пропрацювала в неї три роки, – швидко відповіла Енн. – Її адреса – Марш-Дін, Літл-Гембері, Девон.