Карти на стіл - Крісті Агата - Страница 20

– Пробачте, що вам ніхто не відповів, – перепросила Енн. – У нас немає покоївки. Тут працює одна жіночка, але вона приходить лише вранці.

Енн познайомила майора з Родою, і та запропонувала гостям випити чаю.

– Ходімте краще всередину. Надворі стає прохолодно.

Усі четверо зайшли в будинок. Рода одразу побігла на кухню, а місіс Олівер промовила:

– Оце так збіг. Треба ж було нам усім тут зустрітися.

– І не кажіть, – повільно протягнув Деспард.

Він кинув на жінку задумливий погляд, яким наче вивчав її.

– Я саме казала міс Мередіт, – продовжила місіс Олівер, отримуючи неабияке задоволення від ситуації, – що нам потрібно скласти план дій. Щодо викриття вбивці, я маю на увазі. Звісно ж, це був той лікар. Ви ж згодні зі мною?

– Не можу нічого сказати. Занадто мало інформації.

Письменниця скорчила свою улюблену гримасу а-ля «Ох же ж ці чоловіки!».

В повітрі повисла атмосфера напруження. Жінка одразу це відчула. Щойно Рода принесла чай, гостя встала й сказала, що повинна повертатися в місто. І ні-ні, вона дуже вдячна за люб’язний прийом, але в жодному разі не може залишитися на чай.

– Я дам вам свою візитку, – сказала вона. – Ось, тримайте, тут моя адреса. Заходьте до мене в гості, коли будете в місті, і ми собі про все поговоримо й спробуємо придумати щось, що допоможе нам докопатися до істини.

– Я проведу вас до брами, – запропонувала Рода.

Коли вони йшли стежкою, з дому вибігла Енн Мередіт і наздогнала їх.

– Я тут собі подумала, – вигукнула вона.

Її бліде обличчя сповнилося незвичної рішучості.

– Слухаю вас, моя люба.

– Я вдячна за вашу турботу, місіс Олівер. Але я радше воліла б нічого не робити. Я хочу сказати… То був такий жах. Я просто хочу забути про це.

– Дитинко моя, але річ у тім, чи ж вам дадуть про це забути.

– Що ж, я прекрасно розумію, що поліція не залишить мене в спокої. Ймовірно, вони прийдуть сюди й ставитимуть ще багато-багато запитань. Я готова до цього. Але поза тим, тобто поза рамками офіційного розслідування, я не хочу про це думати, як і не хочу, щоб щось мені про це нагадувало. Можете називати мене боягузкою, але я так вирішила.

– Ох, Енн! – видобула Рода.

– Я розумію, як ви почуваєтеся, але гадаю, що ви чините не дуже розумно, – відповіла місіс Олівер. – Якщо поліція залишиться без сторонньої допомоги, тоді вона ніколи не дізнається правди.

Енн Мередіт знизала плечима.

– Невже це справді має значення?

– Чи це має значення? – вигукнула Рода. – Звісно, це має значення, правда ж, місіс Олівер?

– Я не маю жодного сумніву щодо цього, – сухо сказала та.

– Я з вами не погоджуюся, – вперлася Енн. – Ті, хто мене знає, ніколи навіть не подумають, що це могла зробити я. Тож я не бачу жодних причин для втручання. Нехай поліція робить свою роботу й докопується до істини.

– Ох, Енн, ти зовсім не вмієш боротися, – прокоментувала її подруга.

– Хай там як, але це те, чого я хочу, – сказала Енн. Вона простягла руку. – Дуже дякую вам, місіс Олівер. Я рада, що ви завітали сьогодні.

– Що ж, якщо така ваша воля, то тут нема про що більше говорити, – весело проказала письменниця. – Я в будь-якому разі не збираюся сидіти склавши руки. Бувайте, голубонько. Заходьте до мене в гості в Лондоні, якщо передумаєте.

Жінка сіла в машину, завела мотор і почала від’їжджати, радісно помахавши дівчатам рукою на прощання.

Раптом Рода кинулася до автомобіля й заскочила на підніжку.

– А те, що ви сказали про «заходити до вас у гості», – проговорила вона на одному подиху, – це стосується лише Енн чи мене також?

Місіс Олівер натиснула на гальма.

– Звісно ж, я мала на увазі вас обох.

– О, дякую вам. Не зупиняйтеся. Я, мабуть, якось навідаю вас… Є дещо… Ні-ні, не зупиняйтеся, я можу зіскочити.

Дівчина так і зробила, помахала гості рукою й побігла назад до брами, де стояла Енн.

– Що, заради всього святого, ти..? – почала та.

– Хіба ж вона не диво? – запитала захоплена Рода. – Мені вона так подобається. А ще в неї були різного кольору панчохи. Ти помітила? Я впевнена, що вона страшенно розумна. Тут без варіантів. Як же ж інакше вона могла написати всі ці книжки? От би було чудесно, якби вона першою розкрила цю справу, і тоді поліція і всі решта просто роти б пороззявляли.

– Навіщо вона сюди приїжджала? – запитала Енн.

Рода втупилася в подругу поглядом своїх широко розплющених очей.

– Сонце, вона ж тобі казала…

Енн лише відмахнулася рукою.

– Треба повертатися всередину. Я зовсім забула, що залишила його там самого.

– Майора Деспарда? А він надзвичайно симпатичний чоловік, правда ж, Енн?

– Гадаю, що так.

Дівчата попрямували стежкою до будинку.

Майор Деспард стояв біля каміна, тримаючи чашку з чаєм у руці.

Енн почала було вибачатися за те, що залишила його самого, але він зупинив її.

– Міс Мередіт, я хочу пояснити, чому так раптом звалився вам як сніг на голову.

– Ох, але…

– Я сказав, що проїжджав повз. Але це не зовсім так. Я прийшов до вас у справі.

– Звідки ви дізналися мою адресу? – повільно запитала Енн.

– Від суперінтенданта Баттла.

Він побачив, як від згадки цього імені дівчина трохи знітилася.

Тоді гість продовжив швидким темпом:

– Баттл зараз прямує сюди. Я випадково побачив його на вокзалі Паддінґтон. Тоді я сів у машину й примчав до вас. Я знав, що запросто випереджу потяг.

– Але навіщо?

Деспард завагався буквально на секунду, а тоді відповів:

– Не сприйміть за нахабність, але в мене склалося враження, що ви, як то кажуть, «сама-самісінька на білому світі».

– Вона не сама, у неї є я, – втрутилася Рода.

Деспард швидко кинув погляд на Роду, вподобавши її дещо хлопчачу, але красиву постать, яка спиралася об камінну поличку й ковтала кожне його слово. З них вийшла б гарна пара.

– Я не маю жодного сумніву, що ви найвідданіша подруга, про яку міс Мередіт могла лише мріяти, – ввічливо сказав він. – Але я подумав, що за певних незвичних обставин підтримка людини, яка має трохи житейської мудрості, не буде зайвою. Відверто кажучи, ситуація така: міс Мередіт перебуває під підозрою у скоєнні вбивства. Те саме стосується й мене, і ще двох людей, які були з нами в кімнаті того вечора. Це не дуже приємна ситуація, і вона тягне за собою певні труднощі та небезпеки, про які хтось такий молодий і недосвідчений, як ви, міс Мередіт, може й не здогадуватися. На мою думку, вам слід звернутися до дуже хорошого адвоката й покластися на нього. Можливо, ви вже так і зробили?

Енн Мередіт похитала головою.

– Я навіть не думала про це.

– Так я й знав. Може, маєте якусь надійну людину в Лондоні?

Енн знову похитала головою.

– Та я не можу сказати, що мені коли-небудь узагалі був потрібен адвокат.

– Є містер Бері, – озвалася Рода. – Але йому вже щонайменше сто два роки й він трохи тю-тю.

– Якщо дозволите дати вам пораду, міс Мередіт, то я б рекомендував звернутися до містера Майгерна, мого власного адвоката. Сама його фірма називається «Джейкобс, Піл і Джейкобс». Це професіонали своєї справи з колосальним досвідом роботи.

Обличчя Енн зблідло. Дівчина сіла.

– Це справді необхідно? – запитала вона тихим голосом.

– Я наполегливо рекомендував би вам так зробити. У таких справах бувають різного штибу юридичні підводні камені.

– А ці люди… вони дуже дорого коштують?

– Їхня вартість не має жодного значення, – сказала Рода. – З цим ми все владнаємо, майоре Деспард. Я вважаю, що ви маєте рацію. Енн потрібен захист.

– Гадаю, ціна за їхні послуги буде цілком прийнятною, – відповів Деспард, а тоді додав серйозним тоном: – Міс Мередіт, я справді думаю, що це буде розумним рішенням.

– Гаразд, – повільно проказала вона. – Якщо ви вважаєте це за потрібне, то я так і зроблю.

– Чудово.

– Це так люб’язно з вашого боку, майоре Деспард, – сердечно промовила Рода. – Справді неймовірно люб’язно.