Тінь аспида - Гнатко Дарина - Страница 30

Нарешті вона зітхнула.

— Я так розумію, що вибору в мене немає?

Аль-Садіб усміхнувся.

— Немає.

— Тоді до чого оця вистава?

Він перенизав плечима.

— Скажімо так, аби позбавити мене нудотства.

Елла відповілася холодним поглядом.

— Зрозуміло.

Хасан мовчки поглянув на особливо зухвалу танцівницю — з довгим, лискучим, темним волоссям та лицем, прихованим прозорою тканиною, котра наблизилася до нього, звиваючись струнким, неймовірно гарним засмаглим тілом. Він посміхнувся їй, торкнувся довгим пальцем засмаглого тіла й відразу ж кинув на Еллу палаючий, вогняний погляд.

Еллу занудило.

Ось вона — та мить, котрої вона боялася від того часу, як побачила його біля басейну. Прийшов той час, про який так багато розповідала Лара, котра не жадобилася на такі розповіді. Але Лара боролася, вона втікала, а Елла, пам’ятаючи Талібу, боротися з цим чоловіком боялася. Вона, бажаючи жити, має без заперечень піти за цим немолодим уже йорданцем, без заперечень має віддати йому себе — й тим зберегти власне життя. На мить згадався Тимур, його руки, теплі вуста та його близькість… але біль на диво вже не так сильно обпік серце, не так сильно вразив душу.

Хасан аль-Садіб повільно звівся на ноги.

Елла завмерла, навіть і не дихаючи, спостерігаючи, як він повільно оминає столик і танцівниці прутко звиваються довкола нього, линуть, мов у мовчазному бажанні, аби він звернув увагу на котрусь із них… Елла такого не розуміла, як і не розуміла заздрості, яка вбачалася в темних очах танцівниць, коли аль-Садіб зупинився поряд неї й простягнув їй довгу суху долоню, аби допомогти звестися на ноги. Вона поглянула на ту долоню, мов на отруйнішу зі змій, і заклякла на місці, не спроможна змусити себе піднятися, аби… Думки, куди саме зараз поведе її цей чужинець, полишували її розуму… Хотілося самій підхопитися й вигукнути у це холодне, огидне їй, охоплене хіттю лице, що вона краще вже зазнає тортур від його безжальних рук, ніж дозволить торкнутися себе. Елла навіть без його допомоги зіскочила на ноги, охоплена несподіваною злістю, проігнорувавши його ту долоню, й поглянула у вічі прямо та безстрашливо, уже розтуляючи рота, аби послати до дідька…

Але раптом побачила наповнені страхом та жалем очі Махмуда, котрий брав зі столика тацю з тістечками, й відчула, як та відвага її, викликана несподіваною злістю, зникається геть.

Хасан повільно посміхнувся, мов зрозумівши ту внутрішню боротьбу, що відбулася в Елли, але нічого не сказав. Довгий палець його торкнувся її блідого лиця, повних, бридливо закопилених вуст. Погляд повільно обхопив її всю, зупинившись на очах, у котрих прокинувся страх.

— Ви надзвичайна жінка, — промовив він, голублячи її вуста засмаглим пальцем, примушуючи Еллу ледь стримуватися від огиди. — Шкода, але справа для мене є ціннішою, дуже шкода… А тепер ідіть, Елло, відпочивайте й насолоджуйтесь моєю гостинністю — за два дні ви мусите мені допомогти.

Елла не повірила почутому, зневірливо вирячилася на нього, викликавши в нього усміх.

— Мурат не стане харчуватися моїми об’їдками, — пояснив він із дивним виразом лиця, значення котрого Елла зрозуміти не могла. — А ви ж занадто чесна жінка, аби його обманювати. Чи ж не так? — Він кинув на Еллу пронизливий, палаючий погляд.

Вона відповілася холодно:

— Так.

Хасан легенько відштовхнув її від себе.

— Відпочивайте. За два дні ви маєте сяяти.

Елла кинула на нього ще один недовірливий погляд, а потім швидко пішла за Махмудом. Цього разу старий йорданець провів її не до маленької, знайомої кімнатки, а до розкішних, великих покоїв на другому поверсі. М’які килими та меблі у східному стилі прикрашали ті покої, але Елла скинула їх ненависним, злим поглядом і процідила крізь зуби:

— Золота клітка, бодай би вона пощезла.

Махмуд поглянув запитливо.

— Пані?

— Ні, нічого, — відповілася вона арабською, силкуючись усміхнутися. — Дякую за вашу людяність і доброту.

Він низько вклонився.

— Доброго вам сну, пані.

Він ще раз уклонився й був уже вийшов за двері, коли Елла зупинила його, запитавши:

— Скажіть, а чому ви не підете з цього місця? Що вас тримає?

В чорних очах майнув біль.

— Син, — коротко відповівся Махмуд і вийшов, полишивши Еллу посеред ворожої, чужої й непотрібної їй розкоші.

За декілька хвилин він повернувся і привів мовчазну, темношкіру служницю, котра мовчки, тільки постійно вклоняючись, постелила їй постіль, з надр майже невидимої шафи дістала тонку шовкову нічну сорочку, поцікавилася, чи бажають пані ванну, й коли Елла відповілася, що візьме душ, тихо вийшла геть.

Елла гадала, що не посне тієї ночі, що знову, як до того, туга та біль відберуть у неї жадані години сну, але помилилася. Тієї ночі вона поснула несподівано швидко та міцно, прокинувшись уже тоді, коли сонце світилося у вікно, перебуваючи високо в небі.

Так, у спокої та якомусь наче затуманенні, провела вона наступні два дні. Хасан аль-Садіб кудись зникнувся, полишивши поряд неї ледь не армію запобігливих прислужників, що низько вклонялися. Кожна її забаганка мала виконуватися негайно, вона мала можливість прогулюватися великим садком довкола дому, плавати у басейні, час від часу кидаючи тоскні, швидкі погляди на ворота, котрі охоронялися досить посилено.

Думки про Тимура все рідше відвідували її, викликаючи подив та якусь байдужість. Вона дивувалася, не знаючи того, що мовчазна, вслужлива Латіка, її служниця, кожного ранку та вечора приносить їй соки, у котрі підмішано заспокійливе, снодійне та особливі наркотики, виготовлені в одній із лабораторій господаря. Аль-Садібу для досягнення своєї мети потрібна була послушлива й спокійна виконавиця, котра не мала страждати від нещасливого свого кохання, тримаючи в серці тугу та псуючи цим свою вроду.

За ті два дні вона гарно відпочинула, заспокоїлася та виспалася, тільки якось відсторонено розмірковуючи об тім, наскільки ж байдужою зробилася до Тимура, а ще до власного полону. Ці два дні були наповнені для неї сонливим, туманливим існуванням, й коли Хасан повернувся до свого заміського будинку на третій день, Елла зустріла його біля басейну з таким спокоєм, мов прожила тут усе своє життя.

Аль-Садіб опустився в крісло навпроти неї, з вдоволенням поглянувши пронизливими, чорними очима. Елла спокійно витримала той погляд, поглянула байдуже й трішки сонливо.

Хасан посміхнувся.

— Як ви почуваєтеся?

Елла перенизала плечима.

— Добре, дякую.

Чоловік знову посміхнувся.

— Тоді ми почнемо готуватися. Ввечері мене запрошено на святкування народження довгоочікуваного сина одного з важливих посадовців. Ви запрошені разом зі мною. Я сказав, що ви є онукою моїх знайомих, ваш же дідусь відомий лікар, так? Ось ми й скажемо майже правду. Ви все зрозуміли? Тільки я згадав, що ви з Росії, але то не важливо.

— Так, — байдуже відгукнулася Елла.

— За годину вас почнуть одягати, сукня вже прибула. Ви не маєте думати ні про що, окрім Мурата й того, що повинні його зчарувати настільки, аби він зробився згодним на все, що би я не побажав, заради володіння вами.

В затуманеній пам’яті Елли, наче в каламутній воді, спалахнув призабутий образ високого чорнявого й темноокого чоловіка, котрого вона мала зчаровувати й закохувати в себе.

Вона байдуже перенизала плечима.

— Я зроблю все від мене залежне.

Хасан узяв її за руку.

— Мені надзвичайно подобається ваша покірність.

Елла тільки обдарувала його черговим байдужим поглядом і повільно звелася на ноги. За годину її вже готували до прийому в безперечно що багатому йорданському домі. З золотавим волоссям, підібраним догори гребінцями з діамантами та спущеними на спину, з легким макіяжем на вродливому лиці, в дорогій вечірній сукні з шовку глибокого синього кольору — вона вийшла до Хасана аль-Садіба такою гарною, що він на мить завмер, уп’явшись поглядом чорних очей у неї, таку чарівну зараз… Була би Елла не під дією сильних наркотичних засобів — вона б перестрашилася цього погляду, котрий відверто видавав бажання цього чоловіка й загрожував їй близькістю з ним, але… але вона тільки байдуже поглянула на нього, відчуваючи такий спокій та легкість, котрих не відчувала, здається, за все життя своє.